14 липня у стінах Публічної бібліотеки імені Олени Журливої відбулася урочиста церемонія нагородження лавреатів міської молодіжної літературної премії ім. Олени Журливої.
Розпочався захід хвилиною мовчання на честь загиблих на російсько-українській війні. Бо це, власне, завдяки їм, їхній самопожертві ми маємо можливість проводити подібні заходи в тилу, шукати талановиту творчу молодь, яка стане на місце загиблих митців, нестиме далі рідне слово, плекатиме українську культуру.
А тоді настала хвилююча мить для домінантів – вручення грамот. До речі, окрім них, вони отримали і грошові сертифікати на три тисячі гривень. Цьогоріч переможців визначали у двох номінаціях: „Власний поетичний твір” і „Власний прозовий твір”. Представляли та нагороджували лавреатів заступниця міського голови Сміли Тетяна Карло та начальниця міського відділу культури Ірина Бобошко. Вони і вручили нагороди. Перше місце здобула смілянка Тетяна Білан з прозовими творами і поет Олександр Герман – студент Національного університету „Київський авіаційний університет” з Рівненщини. Почесні нагороди отримали також талановиті школярі зі Сміли Анна Нечипоренко, Ангеліна Осіпцова та Іван Суржок.
Захід був дуже зворушливий, емоційний і пройшов у дружній, теплій обстановці. Тон задала ведуча – працівник бібліотеки Олена Нечипоренко, а також – Тетяна Карло. Глибоким і повчальним для молодих літераторів був виступ члена журі, відомого смілянського поета Анатолія Горбівненка. Він підкреслив, що переможці, по суті, вже є сформованими письменниками, і все ж з власного досвіду дав їм слушні, мудрі поради.
Заступниця міського голови Сміли Тетяна Карло вручає нагороду переможниці Тетяні Білан
Лавреати читали свої твори. Саме читали. А от Ангеліна Осіпцова, яка потрапила в Смілу з Селідова, що на Донеччини, тікаючи від війни, свій вірш, а вірніше, крик душі, відобразила як справжня акторка. Присутні слухали її затамувавши подих. Невеликий виступ тендітної дівчинки розповів про трагедію переселенців більше, ніж промови політиків чи репортажі журналістів.
Доречними були і пісні на слова Олени Журливої, які супроводжували зустріч. Творчість поетки переживає нині своєрідний ренесанс, хоча про її трагічну долю знають і далеко не всі її земляки. Між тим, Олена Журлива, яка народилася в Смілі далекого 1898 року, насправді Пашинківська, а в шлюбі – Котова. Вона благословилася на світ в українсько-польській родині, та поступово пройнялася українською культурою. У родині Пашинківських було дев’ятеро душ і сім’я не вилазила з боргів та злиднів. Усе це призвело до того, що семеро дітей померло з голоду. Тож і не дивно, що Олена згодом узяла собі псевдонім Журлива. І таке враження, що запрограмувала свою долю.
Олена Журлива була розумна, вродлива і талановита, писала прекрасні вірші і гарно співала – володіла унікальним мецо-сопрано. Через злидні в родині, екстерном склала іспити в Уманській гімназії, за конкурсом атестатів поступила на філологічний факультет Вищих жіночих курсів у Києві. Була кандидатом філологічних наук, вчителювала у школах Києва, Дніпра, Кропивницького... У цьому місті, до речі, і пішла у засвіти.
Поради від метра поетичного слова Анатолія Горбівненка
Замолоду брала уроки вокалу у відомого співака Михайла Микиші. Під час театрального сезону 1909-1010 років її запросили до хору київського драмтеатру, а в 1912 році Олена Журлива друкується в часописі „Українська хата”. У 1916 році знайомиться з композитором Миколою Лисенком, під його акомпанемент виступає в київському клубі „Родина”, де виконує українські пісні та романси.
Це був найкращий час для мисткині – красуня-поетка вміла зачарувати і своїми модерновими віршами, і власною привабливістю. Про запаморочливі романи Олени Журливої складали легенди. Її любив Олександр Олесь, який допоміг їй видати 1926 року першу збірку поезій „Металом горно”. Ніжний лірик Володимир Сосюра також був закоханий у красуню-поетку, як і Павло Тичина. Але, попри репутацію „пантери чоловічих сердець” і богемної письменниці, яка оспівувала природу та кохання, Олена залишалася сильною особистістю, яка вміла покладатися на власні сили. Проте перед безжальним червоним молохом була безсилою. 5 жовтня 1938 року о другій ночі чекісти прийшли за українською поетесою…
За „агітацію проти радянської влади” Олену Журливу відправили на Алтай, де знущання й важка фізична праця в умовах суворого клімату підірвали її здоров’я, адже молоду, тендітну, вродливу жінку призначили… конюхом диких киргизьких коней! Одного разу вона впала з коня й ледве не вбилася. Це мало далекосяжні наслідки: після звільнення Журлива 20 років була прикутою до ліжка. Але залишилася живою і знову писала вірші. Невідомо, якою б узагалі була її подальша доля, якби не клопотання Павла Тичина – так несподівано відгукнулося колишнє романтичне кохання. Завдяки Тичині Олену Журливу достроково звільнили в 1944 році. А завдяки Миколі Бажану вона отримала паспорт.
У долі Олени Журливої, наче у краплі води, відбилася трагічна епоха, яка нищила цвіт української нації. Наслідки цього ми відчуваємо досі, адже система вбивала найкращих. А в Олені Журливій і справді було щось неповторне, вишукане: європейський вишкіл, український аристократизм, освіта, привабливість. Те, що ми нині називаємо шармом. Не дивно, що пісні на її слова виконують популярні українські гурти „СКАЙ”, „Pianoбой”, „Друга ріка”, тощо. Отже за великим рахунком вона перемогла. Свідченням цьому є і літературний конкурс у її рідній Смілі, який знаходить творчу молодь, що продовжуватиме естафету неповторної Олени Журливої.
Олександр ВІВЧАРИК
реклама
