14 листопада громада церкви Різдва святого Івана Хрестителя, що в Смілі, відсвяткувала ювілей – 30 років від часу реєстрації. Для міста – це важлива подія, адже важко переоцінити внесок членів громади і їхнього душпастиря Михайла Шевчука в утвердженні моральних цінностей та духовного розвитку смілянської громади, збереженні національних традицій, української ідентичності, у патріотичному вихованні молоді.
А нині митрофорний протоієрей, настоятель храму отець Михайло є не просто священиком, він ще і військовий капелан, волонтер, учитель, який навчає дітей основам християнської етики і викладає предмет „Захист України”, адже має три вищі освіти. Михайло Шевчук регулярно їздить на фронт, невдовзі знову збирається в дорогу на Донецький напрямок. Він несе нашим захисникам не лише слово Боже, а й матеріальну допомогу, бо має за спиною згуртованих вірян, які печуть для воїнів пиріжки, готують вареники, бочками квасять помідори і огірки, закуповують ліки і ще багато чого потрібного.
Громада, яка єднається у величному храмі, пройшла непростий і тернистий шлях. Зареєстрована вона була у грудні 1996 року. Місце під будівництво храму освятили 7 липня 2007 року, у 2008 році розпочалося будівництво, 2009 року у фундамент церкви було закладено капсулу і камінь зі святої Софії Київської. 2019 року храм був освячений Митрополитом Київським і всієї України, предстоятелем Православної церкви України Епіфанієм.
Щоби нація була справді незалежною і впізнаваною, критично важливими є такі складові: своя мова, інтелігенція, яка творить цією мовою, незалежна церква, святині, власні збройні сили. Найбільше до цього наблизився попередній президент. Пам’ятаєте його гасло: Армія! Мова! Віра!
Але до цього ми, як суспільство, йшли довгих 30 років. Коли українці Сміли замислилися на початку 90-х років минулого століття над тим, що потрібно творити громаду незалежної від москви церкви, 50 активістів для її реєстрації знайти було не так і просто. Не кожний наважувався поставити свій підпис, бо потрібно було вказати ще й адресу і дані паспорта. За справу взявся світлої пам’яті Савелій Надюк – колишній остарбайтер, а згодом і в’язень московських концтаборів у Казахстані. Він пішов до братів по духу: колишніх політв’язнів, які і в московських таборах залишилися незламними, а ще – до рухівців. Отак і постала в Смілі громада УАПЦ. Власне, то було відновлення. Ця церква існувала тут у 20-х роках, але згодом була репресована, один з її храмів у місті радянська влада зруйнувала, а з його цегли збудували школу №3. Чи випадково, що у цій школі свого часу навчався й ідеолог російського фашизму Володимир Мединський – уродженець Сміли, який є натхненником божевільних історичних концепцій путіна?
Врешті громада незалежної від москви української церкви в Смілі постала. І вона відіграла дуже велику роль у гуртуванні патріотично налаштованих смілян, які прагли Божого слова, але не хотіли, щоб його їм доносили чужою мовою у церкві контрольованій ФСБ. Не дивно, що тодішня промосковськи налаштована влада Сміли ставилася до громади не просто підозріливо – вороже. Промовистим є такий факт: 14 жовтня 1990 року вперше містом – від пам’ятника Тарасові Шевченку на однойменній залізничній станції до козацької могили у мікрорайоні Гречківка – урочисто пройшли сотні смілян під національними прапорами. Попереду несли портрет Пророка в рушниках і дубовий хрест, витесаний колишнім політв’язнем Даньком Кізаном. Хреста встановили на могилі, і влада, зціпивши зуби, це стерпіла. Схоже, вплинуло те, що обряд його освячення провів отець Іоанн з Покровського храму, який тоді, зрозуміло, підпорядковувався москві. Для смілянської влади це було зрозумілим і вагомим. Та коли восени 1996 священик вже громади УАПЦ отець Олег Коваленко провів на козацькій могилі молебень в день свята Покрови, влада подала на нього до суду…
Та хіба можна отакими недолугими діями спинити ідею, час якої настав? Громада УАПЦ розросталася і ставала помітною в місті. А коли на переломі тисячоліть її очолив активний і наполегливий Михайло Шевчук, вона не лише збільшилася кількісно, а й узялася за спорудження власного Храму. Це сталося, коли місто очолив адекватний Андрій Колесник.
Наприкінці грудня 2018 року УАПЦ разом із УПЦ КП увійшла до складу новоствореної помісної Православної Церкви України. Тож нині вже громада ПЦУ Храму Різдва Святого Івана Хрестителя є лише однією з семи парафій цієї церкви в Смілі. І то найвагоміше підтвердження правильності шляху, чесності і жертовності членів громади та її душпастиря. Те, що здавалося неможливим усередині 90-х, стало реальністю під час війни з росією. Бо це і є відповідь свідомих громадян, які бачили промовистий приклад, на прагнення москви знищити нашу ідентичність. А вона, як ми уже згадували, ґрунтується і на своїй незалежній церкві. Першими бути непросто, зате почесно. Це завдяки першим ті, що схаменулися під час війни, прийшли не на порожнє місце, а на те, яке для них розчищали від ворожої і лукавої пропаганди незламні першопроходці, зокрема й міцна та стійка громада УАПЦ в Смілі. Горджуся, що серед таких була і моя мама. Тож на святкуванні отець Михайло нагородив церковними грамотами активних парафіян, зокрема Івана Скубка – одного з тих, що започатковували громаду, колишнього очільника Руху в Смілі, регентку церковного хору Анастасію Буштіну, кандидатку філологічних наук, доценту, есеїстку Любов Дяченко-Лисенко тощо.
Як бачимо, до свого ювілею громада церкви Різдва святого Івана Хрестителя підійшла з вагомими здобутками. Та саме святкування, з огляду на війну, було скромним. Отець Михайло відслужив разом отцем Миколою з Кам’янки подячний молебень. Опісля нагадав присутнім, як постала громада, як ішло будівництво храму, показав світлини і слайди, газети тих часів. Віддалено з вітаннями і побажаннями до членів громади звернувся перший її священик, який зараз служить на Кіровоградщині, Олег Коваленко, а також – владика Афанасій, архієпископ Харківський і Ізюмський ПЦУ. Безпосередньо в церкві парафіян привітав Народний депутат від Сміли Сергій Рудик. Дуже гарним і відповідним події було музичне вітання народного аматорського ансамблю козацької пісні „Заграва” при міському Будинку культури.
Присутні не розходилися довго. Їм було добре у своєму колі. За ці роки вони стали мовби одна родина. І як би було славно, якби такою згуртованою, патріотичною родиною стала вся Україна…
Олександр Вівчарик,
Фото Анатолій Самарський і Олександр Вівчарик
реклама