77-річна Валентина Сушицька із Ладижина Вінницької області - тричі правнучка Тараса Шевченка. Вона з роду Катерини - рідної сестри поета. Має власних чотири збірки віршів. Про це пише "Газета по-українськи".
"Ой, зачекайте кілька хвилин, зараз я перевдягнусь, бо не встигла," - відкриває вхідні двері Валентина Соловіївна у домашньому ситцевому халаті, швидко тікає до спальні. За кілька хвилин виходить у бежевій трикотажній сукні із червоними маками по фігурі. Нігті та губи нафарбовані червоними лаком та помадою. На шиї — бордове намисто.
"Досі сміття не винесу із ненафарбованими губами. Жінка має бути гарною — манікюр, зачіска, макіяж, гарний одяг та усмішка завжди, - каже жінка. - Ніколи не ходила по хаті перед чоловіком із бігудями на голові та в замученому халаті. Жінка має бути цікавою чоловікові завжди. Вже два роки з чоловіком гуляємо містом щодня по дві години, чудово себе почуваємо".
Тричі прабабуся Сушицької Катерина, рідна сестра Тараса Шевченка, вийшла заміж за Антона Красицького, кріпака, як і вона.
"Жили у селі Зелена Діброва. У них народилося троє дітей; два сини та донечка Федора, моя прабабуся. Вона вийшла заміж за Онуфрія Бондаря. У них народився син Мартин – мій дідусь. Дід розповідав, шо бачив Тараса Шевченка. Коли Мартину було дев'ять років, він грався у дворі, батьки були у полі. Невідомий чоловік розпитав, як його звати та де батьки, залишив 25 карбованців й записку. Що там було написано так і не узнали, бо родина була неписьменна – лист забрав управитель".
Про те, що жінка із роду великого Кобзаря знала з дитинства.
"Батька мого охрестили Сильвестром, коли отримував документи записали Соловеєм, бо дуже гарно вмів співати. Тато був схожий на Тараса і зовні, і за вдачею. Любив природу, дерев насаджав. Мати сварила його за це, бо сім"ю треба було годувати, картоплі краще насадити. А коли в них виникала сварка батько щоразу казав: "Чого ти на мене кричиш. Ти забула якого я роду?!",- сміється Сушицька. - У селі всі знали, що ми маємо таке коріння, але якогось особєнного ставлення через цей факт до нас не було".
Перший вірш Валентина Соловеївна склала у 6 років.
"Якось сестри мої старші робили щось в хаті та співали пісню: "На посту стояв Воровской, наш полковник дорогой". А я лежу в просі на печі, дуже зуби боліли, і кажу, шо тоже вмію вірші складати: "На посту стояла дівка і вірша казала, і казала вона поки, поки не сказала". А вони сміються з мене, за животи тримаються. Раніше знала весь "Кобзар" напам'ять, а зараз вже голова не та і не згадаю, - опускає очі жінка. - Потом вже всі співробітники, друзі знали. На всі свята чи день народження просили скласти спеціально для них вірша. Навіть для кожного товариша чоловіка та сина римувала на всі дати. Вже маю свої чотири збірочки".
Разом із чоловіком 74-річним Борисом Петровичем прожила майже півстоліття разом. У 80-х роках минулого століття із Донбасу переїхали до Ладижина. Бо чоловіка перевели працювати на місцеву ТЕС. Мають сина 43-річного Едуарда та онучку 14-річну Мілу.
"Чоловік дізнався тільки через рік спільного життя, коли ми поїхали на екскурсію до музею Шевченка. Прийшли, хтось із робітників тамтешніх підходить вітатися і каже до мене сміючись: "О онучка Шевченка пришла". Чоловік очі витріщив, все розказала йому. Досі жартує - добре, що в музей зайшли, хоч дізнався хто його жінка, - каже. - Син був в класі п'ятому, вихвалявся перед однокласниками цим фактом. Ті пішли до вчительки скаржитися,що Едік таку дурню меле. Вчителька викликала мене у школу. Я все пояснила, всі були дуже здивовані. Але особливого ставлення до нього не було, і правильно. Всього треба вчитися самому".
Із полиці Валентина Соловеївна дістає товсту книгу під назвою "Коріння Шевчеківського роду".
