У Черкасах видали спогади про живого

Пішовши у Вічність, відомий черкаський науковець-лінгвіст і поет Валерій Шпак (1943-2008) примудрився не перетворитися на пам’ятник. Друзі й близькі видали про нього таку книгу спогадів, що Остап Вишня, О. Генрі або Михайло Шолохов, прочитавши, обов’язково сказали б: «Молодці!»

Видання має всі ознаки серйозної, глибокої праці. Тут і назва «Він по-іншому жити не міг», і офіційне схвалення Вченою радою ЧДТУ, і солідні автори-упорядники Григорій Голиш (директор наукової бібліотеки ЧНУ ім. Б. Хмельницького) і Володимир Ушанов (поважний журналіст), і науковий апарат, і ілюстрації, й навіть незмінний сучасний «атрибут науковості» – малий наклад (300 примірників)...

Разом із тим, автори і численні дописувачі зуміли так передати образ Валерія Кириловича (геніального поета-шестидесятника, дослідника американської літератури, засновника лінгвістичного факультету ЧДТУ), що навіть той, хто ніколи не зустрічався із ним, не може не захопитися цією надзвичайно добродушною, ліричною, вдумливою і веселою постаттю, не зацікавитися незвичайними перипетіями його хвилястої долі.

Для всіх, хто знайде можливість ознайомитися з книгою, справжньою насолодою стане і стиль авторів, і сам зміст видання. Радячи поцікавитися виданням, для прикладу наведемо лише один епізод. Він – не про Великого Лінгвіста і Великого Поета. Він – про Живу Людину...

«Якось мати виділила Валерію Кириловичу зі своєї скромної пенсії (вона становила всього-на-всього 12 крб.) кілька карбованців на купівлю кілограма м’яса. Непрактичний у домашніх справах, син приніс додому велику кістку, на якій м’яса виявилося не більше, ніж у тільної корови молока. Нічого не сказавши, мати пожарила з картоплею, наступного разу зварила з кістки суп і подала Валерію на стіл. Суп він з’їв, кістку залишив. Зрозуміло, наступного ранку згадана кістка перекочувала у зварений матір’ю борщ. Поснідавши ним, Валерій Кирилович поїхав на велосипеді (на роботу, - ред.) у школу. Після роботи мати знову насипала синові борщу. У мисці знов виявилася куплена ним кістка. «Мені здається, що я вже десь бачив цю річ», - сказав Валерій Кирилович задумливо. «Їж, їж, сину, раз таке м’ясо купуєш», - відповіла Єлизавета Федорівна. «Е ні, мамо, я пропоную віднести багатостраждальну кістку в ліс вепру, а то вона ще цілий тиждень буде плавати у борщі...» Після цієї фрази всі дружно засміялися. А Валерія Кириловича було вирішено по м’ясо більше не посилати».