Від бійця АТО, через якого Макєєв потрапив у полон, відмовився навіть рідний дядько

Матері 21-річного військового Святослава Андрієнка із села Буда-Макіївка Смілянського району надійшла телеграма нібито з прокуратури, що її син – дезертир.

– Кажуть, такі фальшиві телеграми приходять усім хлопцям, які були в полоні. Бойовики забирали документи. У мене у військовому квитку була вказана прописка, – розповідає «Газеті по-українськи» Святослав Андрієнко.

Він був старшим стрілком на БМП у першій окремій танковій бригаді. Понад п'ять місяців його переховували жителі міста Краснодон Луганської області. 29 грудня 2014-го повернувся до­дому.

– У липні були під луганським аеропортом. У полон потрапив, коли їхали на завдання і потрапили в засідку, – додає. – Бойовики обстріляли з «Градів» і мінометів. Нас було 17 чоловік. Двоє загинули, багато поранених. Частину хлопців забрали чечени. Я з двома товаришами втік. Заховалися в кущах. По нас стріляли з автоматів, а потім кинули гранату. Поранило хлопців, які були зі мною. Ще коли почався бій, наш командир – старший лейтенант – викинув телефон. Я знайшов його. Подзвонив командирам, щоб нас забрали. Розповів, що потрапили в засідку. Назвав прізвища хлопців, які потрапили в полон і хто загинув. Сказали чекати, заберуть. Але ніхто не приїхав. Говорили потім, що шукали, але не знайшли.

Тоді ми поповзли з товаришами через поле соняшників. Там нас знайшли бойовики. Завезли на блокпост у селищі Краснодон (підпорядковується міськраді однойменного міста, – ред.). Двох поранених забрали на штаб, а мене віддали одному дєду. Його син в ополченні служить. Дєд здоровий, але я мав йому помагати. Казав, розбиратиму дом розвалений, нібито наші стріляли і попали. Я був перший підневільний у посьолку. Він закрив мене в погребі, не годував. Кинув куртку, щоб спав на ній. Просидів у погребі два дні. Коли дід випустив у двір, вирішив тікати. По телефону зв'язався з начальством. Сказали, щоб добирався до райвідділу міліції в місто Краснодон. Там одна працівниця мала допомогти – заховати, щоб не знайшли бойовики.

Дєд замітив, як я побіг. Вистрелив удогонку з автомата і ранив у плече. Але я таки втік. Ховався спочатку. Потім добрався до міліції. Та працівниця дала мені ключі від свого кабінету. Там було три кімнати, вода проведена. А сама виїхала з міста. Ніхто не бачив, що мене туди пустила. Потім помітив один міліціонер. Розпитав, хто я і звідки. Обробив рану, вийняв кулю. Рана заживала десь місяць. Повірив йому, що не здасть. Міліціонер носив їжу. Потім попросив своїх батьків забрати мене. Ті вночі приїхали машиною. Так опинився в них дома. А на другий день бойовики розстріляли ті кімнати у райвідділі, де я ховався. Хтось доніс.

Батьки міліціонера хотіли виїжджати на територію, що контролюють українські війська. Та лишилися через мене, – говорить Святослав. Імен рятівників не називає, щоб не нашкодити їм. – Виділили кімнату. Їсти давали те, що й самі їли. Дуже добрий борщ мама міліціонера готувала. Пенсію не отримували, жили з господарства. Тримали свиней, корову. Але помогти їм не міг. Якби хтось із сусідів побачив мене, здали б бойовикам. Надвір виходив тільки вночі. Коли приходили гості до господарів, ховався. Якби бойовики дізналися, всіх могли розстріляти. За голову наших солдатів давали 17 тисяч гривень. Краснодон – під російським кордоном. Вирватися звідти сам не міг. Не мав документів. Пере­йти на українську територію не вийшло б. Щоб мене могли обміняти, треба було здатися ополченцям. Але ті могли розстріляти або кинути в підвал. Тому ждав, коли наші наступатимуть. Щодня дзвонив до командирів. Мамі дзвонив, щоб знала, що живий. У мене дядько рідний у Луганську живе. Просив, щоб забрав до себе. Але він сказав, щоб сам вибирався.

Визволяти Святослава у серпні поїхав черкаський правозахисник Валерій Макєєв. Але бойовики взяли його в полон.

– Один із найважчих моментів – коли він не вийшов на зв'язок. Думав, покинув мене. А виявляється, Макеєв більше трьох місяців був у полоні. Коли його звільнили, пообіцяв, що до Нового року забере. Відпустили на мій день народження – 29 грудня. Провели цілу спецоперацію. Допомагали СБУ, Збройні Сили, правозахисники, люди з того боку. Передали паспорт, переховували у лікарні, доки з'явилася можливість вивезти мене. Коли опинився на нашому блокпосту, було відчуття, що все наснилося, – зізнається хлопець.