Про це повідомив 22 червня голова ради ветеранів міста Микола Якушенко. У День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні біля Меморіалу Слави у міському парку культури та відпочинку Сміли традиційно зібралися вони і громадськість міста. Звичайно, із зрозумілих причин безпосередніх учасників бойових дій було небагато. Прийшли переважно ті, кого ми називаємо учасниками війни. Ті ж, хто дійсно громив ворога у Другій світовій мають уже 90 і більше років.
Справжніх ветеранів Другої світової війни залишилася жменька. Ще й майже кожному потрібний супроводжуючий
Та, що цікаво, ці люди ще зберегли і пам’ять, і здоровий глузд і почуття гумору. Тож наймолодший серед присутніх учасників бойових дій 90-річний Володимир Годкевич згадував у розмові зі мною (немов це було лише вчора) про перший день війни. А він у нього припав якраз на день закінчення дев’ятого класу у Черкасах. Годкевич з товаришами відразу пішов у військкомат проситися на фронт. Звичайно, їх не взяли. Відправили на завод. А через тиждень кинули пішки на Донбас у місто Сталіно. Там він працював два місяці і мусів тікати, бо підійшли німці. Зрештою, потрапив аж у Комишин під Сталінградом, де закінчив курси трактористів і весь 1942-й рік працював у колгоспі. А коли гітлерівці підступили до Сталінграду його таки мобілізували, і знову юнак ішов пішки 300 кілометрів, щоби потрапити вже на фронт. Воювати Годкевич почав у листопаді 1942 року у розвідувальній роті. А вже у лютому 1943 року його нагородили медаллю „За відвагу” за знищення у бою 12 ворожих бійців! Війну він закінчив у Альпах, а всередині 70-х років минулого століття під його керівництвом у ковальсько-ливарному цеху Смілянського електромеханічного ремонтного заводу було відлито бронзову фігуру Матері-Вітчизни, яка нині височіє на Пагорбі Слави у Черкасах. Там, де він і почув про початок страшної війни…
Володимир Годкевич назвав нинішніх захисників України своїми побратимами
Старший за Годкевича Василь Москалець війну з гітлерівцями зустрів у Перемишлі на навчаннях. Воювати він почав ще 1939 року командиром гармати, коли потрапив на фінську війну. Опісля опинився аж у старовинному українському місті, поділеному радянською владою навпіл з німцями. Тож Велика Вітчизняна для нього розпочалася близько п’ятої години ранку 1941 року.
– Ми якраз виїхали на навчання у літні табори. Аж тут війна. О 12-й годині я вже був поранений, – розповідає ветеран.
Василь Москалець пройшов з боями всю Європу
Відступати довелося до Москви. Та згодом у складі 7-ї повітрянодесантної дивізії він гнав ворога спочатку з території Росії, а потім і рідної України. Форсував Дніпро, звільняв рідну Самовицю, Черкаси, Смілу, брав участь у Корсунь-Шевченківській операції. За визволення Черкас лейтенант Москалець отримав орден Червоної Зірки. Війну закінчив в Австрії, де його призначили комендантом невеликого містечка. Тож, як сам каже, бачив Європу не з вікон комфортабельного автобуса, а пройшов її з боями, пішки і не соромиться зізнатися, що у ній таки є чому повчитися…
Ветерани були готові ділитися того скорботного дня спогадами довго. А от промовці біля вічного вогню були лаконічними. Зокрема, секретар міської ради Ярослав Березань наголосив:
– 74 роки тому відбулася подія, яка змінила долю десятків мільйонів людей у всьому світі. Ми повинні пам’ятати, що до цього призвело і не дати нікому шансу подібне повторити.
Вклоняюся вам! Ми передамо своїм дітям вашу гідність і ваш досвід”, – пообіцяв ветеранам у Смілі учасник АТО Олексій Цибко
На жаль, лідер північних сусідів, яких ми донедавна вважали братами, повторив. І про це нагадав учасник Майдану в Києві і АТО Олексій Цибко:
– Вклоняюся ветеранам за їхній подвиг, – говорив він, – за те, що виховали гідних синів своєї держави, які зараз достойно захищають цілісність України на Сході. Вклоняюся вам і обіцяю, що й ми передамо своїм дітям вашу гідність і ваш досвід!
Відвести душу ветерани і нинішні захисники Вітчизни змогли тоді, коли за традицією пом’янули полеглих фронтовими ста грамами. Почастував їх разом зі своїм другом Камілем Валетовим усе той же Олексій Цибко.
Звертаючись до фронтовиків з вітальним словом Каміль сказав і таке:
– Я шахтар з Донецька і афганець. Але поїхав на Майдан у Київ, бо мене покликали мої побратими зі Сміли. Вони зателефонували і сказали: „Брате, їдь у Київ, тут будуть відбуватися серйозні події”. І я вирішив для себе не сидіти на дивані, а побачити все на власні очі. І зробив для себе певні висновки. Я теж говорив своїм побратимам з Росії: не дивіться телевізор, їдьте сюди, побачите все на власні очі, і тут ми разом щось вирішимо. Але…
Квіти до Вічного вогню
– На Майдані я зустрів багато порядних, достойних людей, воїнів. Таким, наприклад, був Олег Міхнюк, командир 8-ї Афганської сотні, теж афганець, кавалер двох орденів Червоної Зірки, медалей „За відвагу” і „Бойові заслуги”. Тут сидять люди, які воювали, тож ви знаєте ціну цим нагородам. Наш командир загинув під Луганськом. Він мені свого часу сказав такі слова: Каміль, коли ми народилися, наша країна була великою. Тепер вона маленька. Ми не повинні втратити хоча б її. Тому ми стоятимемо за Україну до кінця. Олексій (Цибко) не був афганцем. Але він нам прийшовся до душі. Ми його взяли на Майдані у свою сотню, і всі завдання він виконував. І виконував достойно. А потім я йому запропонував: поїхали до мене! Так ми опинилися на Донбасі в роті розвідки, де і воювали за Україну.
Згадуваний уже Володимир Годкевич теж узяв слово.
– Ми, ветерани, знаємо, хто напав на нашу країну 74 роки тому, і хто переміг у тій війні, – наголосив розвідник Другої світової. – Але сьогодні мені хочеться вклонитися нашим молодим хлопцям, котрі теж воюють проти агресора. Вони охороняють нашу незалежність сьогодні. І я, мабуть не помилюся, якщо скажу, що вони наші побратими! Хоч і минуло понад 70 років, та ідеї у нас одні: захищати нашу Батьківщину! Ви продовжуєте нашу справу, ми мовби передали вам естафету нашої бойової зброї.
„Ми не повинні втратити Україну”, – говорив побратим Олексія Цибка Каміль Валетов
А голова ради ветеранів міста Микола Якушенко з гордістю нагадав присутнім, що за півтора року ветерани Сміли зібрали для АТО майже 150 тисяч гривень. І ця робота триває. А ще ж вони збирали продукти, одяг… Тобто побратими старші допомагають побратимам молодшим! Вони добре знають, що таке війна… Їм було про що поговорити. Ветеранів хвилювало, що буде далі, що думають про майбутнє України молоді. І вони почули щирі відповіді і від Олексія Цибка, і від інших учасників АТО.
Петро БОНДАРЕНКО,
Фото автора
реклама
