реклама
04 грудня 2011, 12:55
архівне фото
На 11-ому році подружнього життя Віра та Григорій (імена героїв змінено з етичних міркувань. – Авт.) вирішили більше не зволікати. Якщо так сталося, що в них немає дітей, то вони ж можуть усиновити маля. Першою на це зважилася Віра, Григорій підтримав. Вирішили, що це буде дівчинка. Ще до поїздки в дитбудинок вималювали собі уявний портрет майбутньої доньки – білявої, синьоокої, років трьох – чотирьох, повідомляє обласна газета «Нова Доба».
Відвідини Канівського дитбудинку виявилися невда-лими, такої дівчинки не знайшлося. Двічі їздили до Черкас. І ось у призначений день вирушили обирати доню. Вихователі підготували таку групку малечі, щоб дівчатка були схожі на майбутніх батьків кольором волосся, очей, і навіть мали таку ж групу крові.
Побачивши допитливі очі дітей, Віра і Григорій розчулилися. Їм було шкода всіх. І все ж жінка почала гортати й вивчати папки з історіями дівчаток, а Григорій чекав поруч. Аби приглушити хвилювання, узяв першу-ліпшу дитячу іграшку – маленький будиночок. Старався ключиком відімкнути дверцята, але це йому ніяк не вдавалося. Раптом від групи дітей, що гралися, відділився хлопчик років п’яти. Підбіг до чоловіка, умостився на руках і спритно, одним рухом відчинив дверцята, довірливо підняв на Григорія очі й назвав його ... мамою. (Потім вихователі розповіли – у закладі діти називали мамами всіх – лікарів, нянь, відвідувачів, часто незалежно від статі.) Від несподіванки Віра навіть випустила з рук папку, а з очей бризнули досі стримувані сльози. Григорій розгублено тримав на руках хлопчика, що горнувся до нього.
– Усе! Ми більше не читатимемо документів, не вибиратимемо омріяної дівчинки, – вирішили разом. – Хоч і їхали за нею, та Сергійко вибрав нас сам.
– А хіба ви не знали, що дитину всиновлюють не за паперами, а за покликом душі? – стримано запитала літнього віку няня. – І не ви дитину вибираєте, а вона вас.
Відтоді минуло кілька років, а Віра Петрівна й досі пам’ятає ті слова й додає, що Сергійка їм у родину сам Бог послав.
З оформленням документів на усиновлення проблем, на щастя, не виникло. І п’ятирічний хлопчик, що сам побіг до майбутнього тата, незабаром поїхав до нової домівки.
Нині Сергій уже знає, що в нього тато й мама названі, але від цього він не перестав їх любити. Коли Віра Петрівна й Григорій Іванович розказали синові його історію, Сергій сприйняв розповідь спокійно. Можливо, він уже й знав правду – в селі ж усі про всіх знають. Сказав лише, що коли знайдуться кровні батьки, він із ними теж спілкуватиметься, але маму Віру й тата Гришу не зрадить ніколи...
реклама
Побачивши допитливі очі дітей, Віра і Григорій розчулилися. Їм було шкода всіх. І все ж жінка почала гортати й вивчати папки з історіями дівчаток, а Григорій чекав поруч. Аби приглушити хвилювання, узяв першу-ліпшу дитячу іграшку – маленький будиночок. Старався ключиком відімкнути дверцята, але це йому ніяк не вдавалося. Раптом від групи дітей, що гралися, відділився хлопчик років п’яти. Підбіг до чоловіка, умостився на руках і спритно, одним рухом відчинив дверцята, довірливо підняв на Григорія очі й назвав його ... мамою. (Потім вихователі розповіли – у закладі діти називали мамами всіх – лікарів, нянь, відвідувачів, часто незалежно від статі.) Від несподіванки Віра навіть випустила з рук папку, а з очей бризнули досі стримувані сльози. Григорій розгублено тримав на руках хлопчика, що горнувся до нього.
– Усе! Ми більше не читатимемо документів, не вибиратимемо омріяної дівчинки, – вирішили разом. – Хоч і їхали за нею, та Сергійко вибрав нас сам.
– А хіба ви не знали, що дитину всиновлюють не за паперами, а за покликом душі? – стримано запитала літнього віку няня. – І не ви дитину вибираєте, а вона вас.
Відтоді минуло кілька років, а Віра Петрівна й досі пам’ятає ті слова й додає, що Сергійка їм у родину сам Бог послав.
З оформленням документів на усиновлення проблем, на щастя, не виникло. І п’ятирічний хлопчик, що сам побіг до майбутнього тата, незабаром поїхав до нової домівки.
Нині Сергій уже знає, що в нього тато й мама названі, але від цього він не перестав їх любити. Коли Віра Петрівна й Григорій Іванович розказали синові його історію, Сергій сприйняв розповідь спокійно. Можливо, він уже й знав правду – в селі ж усі про всіх знають. Сказав лише, що коли знайдуться кровні батьки, він із ними теж спілкуватиметься, але маму Віру й тата Гришу не зрадить ніколи...
