Літній майстер з виготовлення фізичних приладів повернувся з Німеччини і працює в Черкаському університеті

– Мені хоч і 82 роки, але я й досі працюю лаборантом технічного моделювання, – каже Яків Йосипович. – Приходжу на роботу о 6.30. Роблю прилади, майструю. З роботи йду о 16.45. Поки, слава Богу, мене не виганяють, – усміхається.

Пропонує кави.

– Бачиш пристрій, – показує мені на металевий предмет. Підходить і розгойдує його. Палиці літають під різноманітними кутами. – Це маятник Пешехонова. Його сконструював студент Андрій Черненко. Дуже складна й точна робота.

За останні три роки Яків Тарнавський спільно зі своїми студентами-старшокурсниками створив 37 пристроїв для вивчення фізики та став ініціатором відкриття лабораторії приладів експериментальної фізики. Тут є «Трубка Рубенка», за допомогою якої показують, як змінюється звукова хвиля. А за допомогою трансформатора демонструють явище електомагнітної індукції. Є прилади з механіки, молекулярної фізики, є для вивчення електрики та магнетизму. Частина пристроїв виготовлена за прикладами з Інтернету, частина за кресленнями студентів. Нині їх використовують у навчанні.

Поки п’ю каву, Яків Йосипович розповідає про себе.

– Народився в Черкасах у 1937 році. Нас у батьків було троє – донька й два сини. У 1941 із наближенням німців евакуювалися аж у Кіровську область Росії. Жили на фермі в якомусь колгоспі. Голодували. Їли російський національний овоч – ріпу. Батька забрали на війну, де його контузило. До кінця життя в нього смикалася частина обличчя. Він закінчив війну в Берліні в званні єфрейтора. Згодом повернулися до Черкас. Я пішов у школу. Гарно давалися точні науки: фізика, хімія, математика. Був спортсменом – кандидатом у майстри спорту зі спортивної гімнастики. Після школи тренер відразу забрав мене в Черкаський педінститут на факультет фізичного виховання. Об’їздив зі змаганнями всю Україну. Але сталася важка травма. На тренуванні крутив «сонце» й зірвався. Права рука завернулася, і я впав на неї всією вагою тіла.

Яків Йосипович піднімається й показує мені травмовану руку:

– Бачиш, ось досі не згинається в ліктьовому суглобі. Відтоді про гімнастику мені довелося забути. Запропонували перейти на інший факультет. Обрав фізику, бо любив її з дитинства. Закінчив і пішов працювати старшим лаборантом. Викладач розповідає студентам тему, а я демонструю дослід у них перед очима. Згодом одружився на колишній однокурсниці Любові Русановській. Жінка й зараз біля мене, але дуже хворіє.

За кілька років завідувач кафедри запропонував Тарнавському отримати ще один диплом – вивчитися в Ленінграді (нині Петербург) на кіноінженера-звукотехніка. На той час Тарнавський уже мав двох доньок – у 1962 році народилася Ірина, а в 1965 – Ольга.

– У 1967 році колишній ректор Тканко каже, що для викладачів будуватимуть кооперативний будинок на 70 квартир. А я буду головою кооперативу. За півтора року ми здали його під ключ. Я наполіг, аби будували за сучасною технологією – не як хрущовку, з висотою стелі в 2 метри 50 сантиметрів, а 2,75. Проект узгоджував аж в Держбуді в Москві. Зустрівся з потрібними людьми й залагодив. Нам навіть дозволили мати компактні унітази. А тоді такі були лише в обкомівських будинках.

– А які це компактні? – не стримуюся й перебиваю.

– Компактні – це коли унітаз і бачок разом. Бо в ті часи будували по-іншому: чавунний бачок був під стелею, від нього йшла труба, а вода зливалася, коли смикав за мотузку. Сходові марші вищі ніж у хрущовках, замовляв аж у Харкові й привозив звідти. Отак працював аж до 1999 року. Тоді вийшов на пенсію й поїхав до Німеччини. Старша донька із зятем виїхали туди на постійне місце проживання й кликали бавити внуків. Жили неподалік Ганновера. Мали трикімнатну квартиру. В Німеччині сподобалася медицина – все продумано, до найменших дрібниць. Місцевій єврейській громаді я виготовив кілька цікавих речей у синагогу. Допомагав облаштовувати бібліотеку, кухню. Робив абсолютно безплатно. На відкриття до нас приїздив головний рабин аж із Берліна. Словом, усе було добре, крім одного – страшенної нудьги. Не було друзів. Мене тягнуло додому. Мріяв повернутися в Україну. У 2009 не витерпіли й повернулися разом із дружиною. Колишній ректор Анатолій Кузьмінський відразу взяв мене на роботу. Отак я й досі працюю.

Яків Йосипович проводжає мене до виходу.

– Ходжу на роботу, бо мені це й досі цікаво. Не можу так просто сидіти вдома – маю щось робити.

Від дому до роботи Якову Тарнавському – кількасот метрів. Він живе в кооперативному будинку, який збудував ще в 1967 році.

Юрій Стригун, «Вечірні Черкаси», номер від 15 січня 2020 року