Жительці Мошен, яка пережила війну та примусові роботи, виповнилося 100 років

Соломії Бабич з Мошен Черкаського району 28 березня виповнилося 100 років. Попри свій поважний вік, жінка знаходить собі роботу і в хаті, і надворі. У середу і п’ятницю постить та молиться Богу, просить здоров'я для всіх. Тільки, каже, стала потроху все забувати.

Про це пишуть «Сільські обрії».

Народилася Соломія Семенівна в Мошнах. У її батьків було п’ятеро дітей. Проте в голодні тридцяті роки три братики та маленька сестричка, а з ними і батько померли.

– Ми жили тоді на Лютарівці (так називається урочище в Мошнах, – авт.), яку під час повені заливало постійно водою, – пригадує Соломія Семенівна. – У 60-тих усіх, хто там жив, почали переселяти. Переселили й нашу сім'ю. Тепер оце живу на Ревках. Хату будувати мені допомагала сестра Варя. З її ж сім'єю й жили на дві половини. Проте немає вже ні Варі, ні її чоловіка. Залишилася я геть сама. Лише внучечка Валя мене доглядає.

З 14-ти років працювала Соломія разом з мамою у колгоспі «Комінтерн» в Підгорах – лущила кукурудзу, полола буряки, а коли трохи старшою стала, була й вихователькою коло дітей. Тут її і війна застала. Вивезли її разом з іншими молодими дівчатами з Мошен на примусові роботи в Німеччину.

– Там ми працювали на хазяїна – палили печі, працювали на лінії, робили все, що казали. Робили самі жінки, – пригадує ювілярка. – Годували погано: давали баланду і кирпичик хліба на гурт. Але ділилися, бо треба було виживати. Потім почали бомбити, то всіх, хто залишився живий, перемістили до іншого хазяїна на цементний завод. Під час таких бомбардувань багато мошенських загинуло. Коли закінчилася війна, всіх одправили до кордону Німеччини, а далі добиралися додому хто як – і машинами, і пішки.

В кінці війни в Соломії Семенівни, як вона розповідає, з’явився кавалер. Проте разом їм бути не судилося. Але на згадку про кохання залишився син, який народився в січні 1946 року.

– Ото ж кажу, після війни повернулася додому і я, вдома зустріла мама з новою сім’єю (Після смерті чоловіка мати Соломії Семенівни знову вийшла заміж. У вітчима від першої дружини було четверо дітей, а тоді народилося ще двоє, – авт.). Повернулася та стала працювати, бо треба було жити. Важко довелося – набідувалася! Працювала в колгоспі – і садила, і полола, і жнивувала, і в теплиці робила, і все робила, робила... Синочок підростав, ставав для мене опорою, допомагав мені: то покосить, то латину як не як, а приб’є, любив вовтузитися з деревом. Не зчулася як вже й парубком став. А тоді й одружився, взяв невісточку Ніну. Обоє працювали в колгоспі. З часом у них народилася донечка, а моя онучка Валя. Та вже 12 років, як син помер і 6 років, як померла невістка.

Соломія Семенівна за багаторічну роботу в колгоспі була нагороджена грамотою та отримала звання «Ветеран праці». З роками жінка втратила зір. Зовсім не бачила років з десять. А коли в 2007 році в Черкасах відкрилася клініка «Новий зір», то однією з перших пацієнтів клініки стала Соломія Семенівна. Їй вживили кристалик на одному оці.

У родині Соломії Бабич по материнській лінії жінки були довгожительками. Так, її тітка Маріка дожила до 90 років, а мати Олена померла в 97 років. Сама ж ювілярка й досі не може всидіти без діла – їжу готує, топить та й господарство самостійно обходить. Якщо немає роботи, то вона тоді «хвора», говорить внучка Валя.

– А я й досі живу, – зітхає Соломія Семенівна. – Знаю, що хрещена Текля хрестила і носила мене на виводини в церкву, то може того й досі живу?.. Тільки вже все забуваю, довго думаю, а згадати не можу.

Записала Ганна Грицик, завідувачка Музею Т.Г. Шевченка в с. Мошни