90-річна Меланія Макарівна Лук'яненко із Чигиринського району врятувала сусідок від озброєного нападника. Тепер про неї знає весь район, пишуть «Факти». Утім, у рідному селі вона давно відома. Незважаючи на похилий вік, маленька худенька бабуся не втомлюється дивувати всіх гострим розумом, кмітливістю і відчуттям гумору. А тепер здивувала ще й сміливістю.
«Ніхто звідси не піде!» – крикнув він і замахнувся ножем на мене»
У невеликому будинку 75-річної Галини Петрівни, де все й сталося, до цих пір збереглися сліди події. На стінах – засохлі краплі крові, на невеликий веранді – зім'яте оцинковане відро. Тут бандит бив Галину Петрівну. І, мабуть, убив би, не прийди на допомогу Меланія Макарівна.
– Якщо б не сусідка, я б зараз перед вами, напевно, не стояла, – зітхає Галина Петрівна. Руки жінки в синцях, губи змащені йодом: – А напав на мене ... мій син Віктор. Він і раніше міг руку підняти, але щоб так, з ножем... Був момент, коли я подумала, що вже все. Пам'ятаю: вся в крові, лежала на підлозі, син лупив мене по голові ногами, і раптом почула крик Меланії Макарівни: «Вітя! Зупинися! Припини негайно!».
– Звичайно, кричала, – приєднується до розмови, заходячи в будинок Меланія Макарівна. Побачивши журналіста, старенька засяяла: – Це ви, доця, з «Фактів»? Я люблю вашу газету, ми всім селом її читаємо. Не думала навіть, що на старості сама стану її героїнею.
Влаштувавшись зручніше на кушетці, Меланія Макарівна взяла мене (журналіста – ред.) за руку і попередила:
– Чую я добре, тому кричати не треба. Бачу теж, а з окулярами – так взагалі чудово. Так от, справа була близько десятої години ранку. Я в сусідки Галі буваю кожен день. Село-то наше потихеньку вимирає. Бачили, скільки навколо порожніх хат? Ми з Галею – ледь не одні на всій вулиці. Ось і об'єднуємося. Того дня ми сиділи в неї в спальні, як раптом до кімнати зайшов Галин син Вітя. Побачивши його очі, відразу зрозуміла – нетверезий. «Грошей дай, – сказав він Галі. – Давай все, що є ». Галя запитала, навіщо. «Дай – і ти мене більше не побачиш, – в наказовому тоні заявив Віктор. – Ну, довго чекати». Мені навіть незручно стало: все-таки це їхні сімейні справи, а тут я ... Галя підійшла до нього і щось сказала? Вони начебто почали розмовляти, як раптом, дивлюся, він вже тримає Галю за горло! «Вітя, що ти робиш? – гримнула я. – Відпусти маму, їй же боляче!». Глянувши на мене, він на секунду забув про Галю, а потім грубо схопив її за руку та заревів: «Я сказав, грошей дай!». І дістав з кишені ніж. Галя і пискнути не встигла, як лезо виявилося біля її шиї. Перелякана сусідка пробурмотіла щось невиразне. Я і сама не на жарт перелякалася. Знову вимагаючи грошей, Віктор почав розмахувати ножем і з усієї сили штовхнув Галю на підлогу. «Припини ж ти! – підбігла я до нього. – Залиш матір в спокої! І мене пропусти!». «Ні! – гаркнув він. – Ніхто звідси не піде» – і замахнувся ножем на мене. Я ледве встигла ухилитися. Він ніби озвірів. Бачили б ви ці страшні очі! Помітивши, що Галя намагається встати, Віктор підбіг і ногою вдарив її по голові. Та так сильно, що сусідка відлетіла в інший кінець кімнати і вдарилася головою об металеве відро.
«Я фронтовичка, багато що побачила в житті і розуміла: якщо сусідці негайно не надати допомогу, вона може померти»
– Побачивши, що Галя намагається встати, – додає Меланія Макарівна, – Віктор полоснув її ножем. Мені здалося, що він Галі палець відрізав, їй богу! Я побігла на допомогу, але Віктор перегородив мені дорогу і почав бити матір ногами по голові. Я вже хотіла на нього кинутися, але вчасно передумала: він би мене одним ударом вбив. Вирішивши, що треба діяти по-іншому, я... почала кричати. Ой, як волала, аж охрипла! Спочатку не діяло – я кричу, а він продовжує бити Галю ногами.
У якийсь момент Віктор відсахнувся і, витягши у матері з кишені гроші і телефон, схопив нас і просто закинув в найдальшу спальню. Ми попадали на підлогу. Я, правда, відразу підхопилася і підскочила до дверей. Але було пізно. Віктор... забив їх цвяхами.
Ми опинилися в ув'язненні. Я не знала, чи повернеться Віктор, але найстрашнішим було навіть не це. Найбільше я боялася за Галю. Я фронтовичка, багато чого в житті побачила і розуміла: якщо сусідці негайно не надати допомогу, вона може померти. Вона стікала кров'ю.
– Мама Галини Петрівни була з вами?
– Так, у тій же кімнаті. Їй 93 роки, і вона вже давно не встає з ліжка. Галя лежала на підлозі і тихо стогнала. Треба було покликати на допомогу. Але кого ж тут покличеш, якщо ми чи не єдині жителі на всій вулиці? Та й вікна спальні, де нас закрили, виходять у двір. Сподіватися, що нас хтось випадково виявить, нерозумно. А Галин мобільний Віктор забрав. Спробувала відкрити забиті цвяхами двері – штовхала їх, штовхала, але вони навіть не поворухнулася. А тут Галя в мене була як поранений на полі бою. То по щоках її поплескаю, то новий рушник дам... Намагалася зупинити їй кров, але під рукою не було навіть перекису. «Ну має ж бути якийсь вихід, – мучилася я. – Хоч бери і через вікно лізь». Подумала: а чому б і ні? І почала знімати раму.
– Самі?
– А що тут такого? – знизує плечима старенька. – Так, звичайно, вікно, як на мої метр п'ятдесят, зависоке. Але нічого. Я встала на ось цю лежанку і спокійненько дотяглася. Галя, яка потихеньку почала приходити до тями, навіть спробувала мені допомогти. Раму я виштовхнула, залишалося вилізти самій. Стоячи на лежанці, підвелася навшпиньки, сіла в отворі, зібралася з силами – і полетіла вниз. Точніше, спочатку мені так здалося. Але потім раптом зрозуміла, що... застрягла. Вікно ж дуже вузеньке. А в мене хоч груди і не такі великі, як були в молодості, а все одно, бачите, не пролізла. Тоді я глибоко видихнула і таки вислизнула назовні.
– Не вдарилися?
– Ні! – посміхнулася Меланія Макарівна. – Навіть не подряпалася. Приземлилася на обидві ноги. Постояла мить, зібралася з думками – і до сусіда. Єдиний, хто живе неподалік, – батько голови сільради. Пам'ятаю, прибігла до нього і випалила: «Вітя побив Галю і забив двері цвяхами. Я у вікно вилізла. Допоможіть!». Він подивився на мене, як на божевільну: « Ви? У вікно?». А потім, мабуть, зрозумів, що до чого, і побіг на допомогу. Так ми Галю з мамою і звільнили. Знайшовши в іншій кімнаті аптечку, я почала надавати сусідці першу допомогу (потім в лікарні сказали, що у Галини, крім ран і ударів, сильний струс мозку і перелом щелепи). Коли всі ці пристрасті вляглися, я попрощалася і тихенько пішла додому.
– Перехвилювалися, напевно?
– Хіба що трохи, – махає рукою відважна старенька. – Я вдома заспокійливу пігулку випила, і все хвилювання, як рукою зняло. У той же день до мене прийшов внук Гена – він живе на іншому кінці села. Побачивши, що я сама не своя, почав розпитувати. Довелося все розповісти.
– Ось це оповіданнячко вийшло! – немов на замовлення до будинку заходить Геннадій. – Уявляєте, бабуся заявляє мені: «Я тут Галю від бандита врятувала. А потім розбила вікно, вилізла назовні і покликала на допомогу»!
– Нічого не розбила! – загарчала Меланія Макарівна. – Скло впало на землю, але залишилося ціле-цілісіньке. Ми його потім ще назад поставили, тепер, як новеньке.
– Не встигла мені бабуся розповісти подробиці, як до хати, хитаючись, зайшла тітка Галя, – продовжує Геннадій. – Усе її обличчя було синім і припухлим. Її всю трусило. Вона запитала, чи не бачив я її Віктора. Тоді-то я зрозумів, що до чого. Справа в тому, що за кілька годин до цього я проходив повз будинок тітки Галі і виявив під парканом чиюсь червону сумку. Вона була відкрита, там лежали мило, капці і сокира, що Вітя взяв у мене напередодні, щоб порубати дрова. Мабуть, він спеціально зібрав сумку, щоб виїхати з села. І наостанок вирішив взяти грошей у тітки Галі.
«На війні я поранених з поля бою виносила, а тепер сусідку врятувала. Значить, живу не даремно»
– Це сталося вже не вперше, – сумно зауважила Галина Петрівна. – Їй-богу, не знаю, чого йому не вистачає. Раніше ж був спокійний, порядний хлопчик. Завжди привітається, допоможе жінці сумку донести. А з тих пір, як одружився, все пішло шкереберть. Дружина виявилася наркоманкою, а Вітя занадто пізно це зрозумів. Так і втягнувся в погану компанію. З тих пір почав мені грубіянити, міг і руку підняти. Одного разу так сильно побив, що я поїхала в сусіднє село, щоб він мене не знайшов. Незабаром, правда, повернулася – все-таки тут мій дім, тут похований мій батько. Віктор почав приходити знову. Просив грошей. Я давала йому по десять-двадцять гривень від гріха подалі. Коли він в черговий раз зірвався і побив мене, знайомі навперебій почали переконувати: напиши заяву в міліцію. Але як я можу? Це ж мій рідний син.
– Тепер, нарешті, написала, – розповідає дільничний міліціонер Олександр Магда. – Але було пізно: Віктора в селі ми вже не знайшли. Побивши матір і закривши пенсіонерок в кімнаті, він поїхав. І тут несподівано для всіх показала себе 90-річна Меланія Макарівна. Завдяки їй Галині Петрівні вчасно надали допомогу. Та й, судячи з їхніх розповідей, якщо б не колишня фронтовичка, Галину Петрівну син запросто міг би вбити. Зловмисника ми незабаром затримали. Він уже був у Києві, ховався в підвалах. Стосовно нього порушено кримінальну справу. Він, до речі, вже раніше притягувався до адміністративної відповідальності за хуліганство.
– Так, давно час було, – обурюється Меланія Макарівна. – Але хто ж про це знав, якщо Галя нікому нічого не розповідала? Я навіть раніше його жаліла, підгодовувала. А він рідну матір ледь не вбив. До речі, мій Гена став у справі цим... як його... свідком. От і уявіть: дев'ята година вечора, темно на дворі, а до нас міліціонер – викликає Гену на допит. І хоч він у мене хлопець дорослий, а я відразу сказала: самого нікуди не відпущу. Ще не вистачало, щоб йому там, в райвідділі, нирки відбили. Знаю я цих міліціонерів, не перший день живу, телевізор дивлюся. «Ви там не потрібні, – намагалися мене переконати співробітники міліції. – Залишайтеся вдома». Але я все одно сіла до них в машину. Хотіла з онуком в кабінет зайти, але не пустили. Так я, поки його чекала, уважно прислухалася, чи там з ним все гаразд?
– А як же «моя міліція мене береже»?
– У наший час, доця, сама знаєш, це навіть не смішно, – махнула рукою Меланія Макарівна. – Так зараз взагалі жити небезпечно. У мене, наприклад, у Грузії є рідня, постійно кличуть мене в гості. Мовляв, могли б приїхати, забрати мене і назад відвезти. Але я знаю, що надовго покидати рідний дім не можна. Ось нещодавно у вашій газеті прочитала: повернулася родина з відпочинку, а в їхній квартирі вже живуть інші люди. І піди щось доведи. Аферисти!
– Вас не проведеш!
– А ви як думали! – сміється співрозмовниця. – Я незнайомих людей на поріг не пускаю. Поки не дізнаюся, навіщо прийшли, розмовляю тільки через двері. А раптом бандити? Або, ще гірше, шахраї. Будуть мені договір пропонувати підписати або співробітниками Пенсійного фонду представляться. Знаю я такі штучки.
– Чула, ви до сих пір на мітингах виступаєте?
– Так! – засяяла старенька. – Тільки начальство промови з папірців читає, а у мене все в голові. Лежу вночі і обмірковую, що і як говорити. У мене склерозу, слава Богу, немає.
А ще Меланія Макарівна не проти розповісти про війну. Колишня фронтовичка, три роки була на передовій в зенітної артилерії.
– Збивала німецькі літаки, – з гордістю каже бабуся. – Від того, як я прицілюся, залежало, чи потрапить наший снаряд куди треба. Мені тоді 21 рік був. Але й це не головне. Одночасно я була і санітаркою. Рятувати людські життя – оце справа! І Галина – не перший врятована мною людина. Назавжди запам'ятала, як забирала поранених з поля бою, зупиняла їм кровотечі, знімала біль. Потім бачила цих людей живими-здоровими. І з сусідкою уже все в порядку. Значить, живу не дарма.
реклама
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису