Тальнівчанин Володимир Шевченко зовні дуже схожий на поета Тараса Шевченка. У 2012 році навіть здобув перше місце в Україні у конкурсі двійників Тараса Григоровича. Та, певно, схожий він на нього не тільки зовні, а й має такий же вольовий характер, мужність, сильний патріотизм та впевненість у своїх діях.
Про це пишуть «Вісті Черкащини».
Як тільки ворог ступив на українську землю, Володимир Михайлович пішов боронити Батьківщину. Каже, хотів, щоб його мобілізували, проте за станом здоров’я не пройшов до лав військових, тому довелося йти добровольцем. Відповідно там й отримав свій позивний – «дядько Тарас».
У 2015 році Шевченко спочатку потрапив до військової частини у с. Старичі, де проходив перепідготовку. Навчався там на командира машини БМ-21 «Град». А потім: «Працювали по Донецьку – хлопців половини немає… Тоді прикривали Мар’янку. У 2016 році став старшиною батареї на «Градах», а потім перейшов до батареї управління і артилерійської розвідки», – спокійно і з довгими паузами розповідає Володимир Михайлович. Коли згадує про побратимів, які загинули, затихає, а потім переходить на іншу тему.
Так, за сім років на війні є що згадати, але про все важко розповідати, бо коли пригадуєш, то ніби знову переживаєш ті події. Тому Шевченко не багатослівний. Називає, у яких найбільш гарячих точках він був – це Кримське, Авдіївка, Гнатівка, Гранітне, Волноваха, Новотошківське і завжди на передовій. Проте, що саме там відбувалося, не розповідає, та ми й не допитуємося, розуміємо, що ці спогади можуть бути болючими.
Як старшина батареї Шевченко завжди намагався гуртувати хлопців. Під його керівництвом було 72 військових. Для своїх хлопців він як батько рідний. Каже, що коли приходять молоді військові, то обов’язково навчають їх «не висовуватися», не шукати снайпера, а ховатися. Однак, якщо хлопці не слухаються, то, як розповідає наш співрозмовник, отримують по вусі. Та вони не ображаються, а тихо дякують, бо точно не бажали б втратити життя за свою секундну цікавість.
Дуже завдячує атовець підтримці волонтерів:
– Волонтери дуже добре допомагали, щоб не їхня допомога, то не знаю, де б ми були і що б робили. Привозили все, що було необхідне. Це сокири, плівку, цвяхи, пилки, речі, продукти та все інше, – каже Шевченко.
Впродовж семи років війни військовий приїжджав додому разів 12. А тут у Тальному на Володимира Михайловича чекали і дочекалися мати, дружина, дві доньки та внук. Пригадує, як тільки йшов на війну, менша донька не пускала. Закривала собою двері і казала «не пущу». Тепер вона вже доросла, тож гордиться батьком і розуміє, яку важливу справу він робить – захищає Батьківщину.
Шевченко каже, найстрашніше те, що з часом звикаєш до війни, тому дуже тягне назад. Уже два тижні, як він повернувся додому, до рідних, проте поки не може звикнути, не знає, що робитиме далі. Його хлопці телефонують, запитують, коли приїде. Однак спочатку військовий хоче підправити здоров’я, а з часом вирішуватиме, як бути далі.
Ольга Москаленко
реклама
