Катерина Пекур презентувала свій роман «Пісня бризів» на літературній події в Черкасах – рідному для неї місті. Книгарня, аромат кави, шурхіт сторінок... Саме тут ми поспілкувалися з авторкою, яка цього року стала номінанткою відзнаки «Кризаліс» від Європейської спільноти наукової фантастики «Єврокон» – це нагорода за найяскравіший дебют у своїй царині.
Цим і не тільки поділилася пані Катерина перед зустріччю з читачами.
– Розкажіть про себе: де Ви народилися, зростали, хто чи що сформувало Вас як особистість?
– Я – українська письменниця, яка працює в жанрах соціальної фантастики, міського й історичного фентезі, а також сценаристка та редакторка кіно. Народилася в Черкасах. Моє дитинство минуло буквально за вікнами тієї самої книгарні, де сьогодні відбувається презентація. Навчалася в школі №17, відвідувала художню школу поблизу. Закінчила Черкаський медичний коледж і вступила до Київського національного медичного університету імені Богомольця.
Протягом одинадцяти років працювала за фахом у державній лікарні Києва. Та з часом зрозуміла: варто дати шанс справі, яку я любила завжди, хоч і не могла присвячувати їй достатньо часу, бо медицина вимагала повної віддачі.
Так я вирішила змінити професію. Спершу працювала медичною консультанткою на кіновиробництві, згодом – сценаристкою та редакторкою. Спочатку це були переважно медичні серіали, пізніше – детективні, бо саме цей жанр мені найближчий. Хоча, зрештою, й медичні сюжети – теж детективи: просто «злочинцем» у них виступає хвороба або проблема, яку пацієнт приховує.
Коли я полишила медицину, почала писати значно інтенсивніше. У мене була довга пауза між публікаціями – понад 20 років. Перша прозова публікація з’явилася у 2000 році, а наступна – лише в 2022-му.
– Де зараз живете і творите? Наскільки простір навколо впливає на Вашу творчість?
– Вже 26 років живу в Києві – відтоді, як приїхала сюди на навчання й залишилася після нього. Це місто дуже сильно впливає на мою творчість. Багато сюжетів моїх творів пов’язані саме з Києвом.
Це не стосується «Пісні бризів». А от інша моя книга – «Діти вогненного часу», написана у співавторстві з Мією Марченко, – дуже «київська». Вона глибоко занурена в міський простір, у легенди, у духів міста та в саму енергетику місць, у їхні численні прояви. Мені надзвичайно цікаво працювати з історією. Зараз я працюю над епічним історичним фентезі разом з іншою творчою партнеркою – Інною Ковалишеною, і та історія також буде дуже «київська».
Не забуваю і про свою малу батьківщину. У мене є цикл оповідань, пов’язаний із Черкасами, – події в ньому розгортаються саме в цьому місті. Ці твори можна прочитати в збірці «Ключ від всіх дверей». Згадана книга колись стала приводом для моєї першої презентації, у книгарні «Перший том». Це була знакова подія мого життя, вона відбулася у 2022 році. Одна з повістей у моєму майбутньому романі у повістях, що зватиметься «Відділ 32: служба магбезпеки», теж буде пов’язана з рідним краєм – події в ній розгортатимуться в Мошнах.
– Коли й чому Ви почали писати? Що було тим першим поштовхом, внутрішнім імпульсом, який привів до слова?
– Почала писати ще тоді, коли тільки-но навчилася тримати ручку. З раннього дитинства вигадувала історії – здебільшого пригодницькі. Фантазувала про дітей, які борються з бандитами, рятують одне одного з небезпечних ситуацій. Цю історію я продовжувала у своїй уяві багато років, але так ніколи й не записала.
У шкільні роки почала створювати короткі замальовки, писала вірші. Десь у 11 років відкрила для себе фантастику. Вона прийшла до мене через інтерес до пригодницьких сюжетів.
У моїй родині були творчі люди, хоча ніхто не був безпосередньо пов’язаний із літературою. Батьки – архітектори, моєму батькові, Олександру Пекуру, навіть присвячена пам’ятна дошка на вулиці Симоненка. Я теж мріяла вступити на архітектурний факультет у Києві, тож навчалася в художній школі імені Данила Нарбута в Черкасах, яку закінчила з відзнакою.
– Які здобутки Ви вважаєте найважливішими на своєму письменницькому шляху? Це можуть бути видані книжки, участь у конкурсах, визнання читачів чи власні перемоги над собою.
– Мені дуже приємно, що за відносно короткий час вдалося створити кілька масштабних творів. Це – «Пісня бризів», мій сольний роман, а також «Діти вогненного часу» та роман в оповіданнях «Корчма на перехресті світів», до створення яких я долучилася як одна з авторок. Маючи цей доробок, я відчуваю задоволення і гордість. Кожна з цих книжок вимагала років наполегливої роботи. Це був довгий і складний шлях, який нарешті завершився.
Особливо тішить, що цьогоріч мене відзначили міжнародною нагородою. Українське представництво Європейського товариства наукової фантастики висунуло мене на здобуття премії «Кризаліс» – її вручають за найяскравіший дебют у жанрі фантастики (як автору, так і ілюстратору). Хоча я не була на церемонії вручення, яка відбулася у Фінляндії, нагороду вже передали в Україну – з нетерпінням чекаю моменту, коли зможу потримати її в руках. Дуже цінно отримати таке визнання і відчувати підтримку: з боку видавців, друзів, колег по перу. Особливо вдячна співавторці «Дітей вогненного часу». Адже премію присуджено за мій роман «Пісня бризів» та участь у створенні «Дітей вогненного часу». Ці книги вийшли майже одночасно, тож обидві вважаються моїм дебютом.
У «Пісні бризів» описано дуже нездорове суспільство – расистське, жорстоке, з чітким поділом людей за математичними здібностями, зовнішністю, кольором шкіри й волосся. Цей устрій існує вже багато років, і самі мешканці вважають його виправданим, адже їхньому світові нібито загрожує небезпека. Це літаючі істоти, так звані бризи, які, за переказами, колись мало не знищили людство...
– Чому, на Вашу думку, важливо читати книжки сьогодні? Що дає людині читання у цей непростий час?
– У будь-якому разі читання задовольняє багато потреб: воно розважає, допомагає розвантажитися, відволіктися. Часто до суто розважальної літератури ставляться зневажливо, але будьмо чесні: всі ми її читаємо і любимо, особливо тоді, коли надто втомлені або перевантажені.
Водночас я переконана, що література, особливо фантастика, – це потужний інструмент для опрацювання болючого досвіду, якого зараз дуже багато. Вона дозволяє говорити про травматичне з певної «екологічної» дистанції – ніби йдеться не про нас, а про вигаданих персонажів у вигаданому світі. Та в цих героїв упізнаємо себе, і, дивлячись на їхні історії з боку, можемо легше проживати власні почуття.
Нам потрібно якнайбільше історій, які говорять про нас і для нас. Часто тексти іноземних авторів не резонують – бо це антиутопії, написані людьми, які ніколи не жили в умовах тоталітаризму, або історії про війну від тих, хто ніколи не чув вибухів. А ось наші власні історії – справжня цінність. Мені дуже приємно бачити, що їх стає дедалі більше. Закликаю читати книги українських авторів і авторок, вони справді мають, що сказати.
– Що саме Ви порадили б прочитати?
– Я б радила звернути увагу на книгу, нещодавно перевидану у видавництві «Жорж» – «Місто тіней» Мії Марченко. Вона глибоко й делікатно розповідає про опрацювання травматичного досвіду.
Із розважального, але змістовного – зверніть увагу на «Інститут шляхетних убивць» від творчого дуету Валерія Малахова. Попри динамічний сюжет, книга порушує серйозні теми, зокрема булінг у колективах та шляхи його подолання.
На сьогодні маємо багато якісної літератури – як вітчизняної, так і перекладної. Справді є з чого обирати!
