Він на власні очі бачив початок війни, тікав з-під обстрілів та палаючих міст. Він пройшов усі стадії страху та знайшов себе у волонтерстві. Алекс Дайрабеков, родом із Черкас, нині, навіть перебуваючи далеко від столиці, допомагає людям, які живуть у метро в Києві, пише Суспільне.
Волонтер Алекс Дайрабеков народився та жив у Черкасах. Згодом разом із дружиною оселилися в Ірпені на Київщині. Там і "зустріли" початок війни.
"9-го лютого у нас народився син. Всі знають, що перші місяці — це безсонні ночі, ми до цього були готові з дружиною. І, власне, о четвертій ранку в четвер (24 лютого — ред.) малий почав плакати, дружина його годувала, а я ж прокинувся подивитись новини. Тоді ми й почули, як літали військові літаки над нашими будинками (поруч із нами Гостомельський аеропорт). Ми чули вибухи. Наш будинок знаходиться у центрі Ірпеня, він найвищий у місті. Ми живемо на тринадцятому поверсі, тобто ми відчули одразу це на собі. Вдень я поїхав у справах у Київ, мені подзвонила дружина вся в сльозах, тому що військовий літак пролетів прямо над нашим будинком. Чути його було так, що коти поховались за диван і сиділи там до самого вечора, настільки полякались. Це було страшно, вона бачила у вікно, як полетів снаряд і коли летіли 23 російських гелікоптери".
"Ми давно відчували загрозу. Всі ми читали новини, знали, що загроза неминуча, але не знали, коли це станеться. Я, відчуваючи це, якось інтуїтивно за день до вторгнення з дружиною обговорив, коли настане той момент, коли ми будемо готові виїхати.
Тобто, обговоривши це заздалегідь, ми змогли швидко зібратись і виїхати з думкою про те, що, можливо, більше ніколи не повернемось. Ми кажемо "прощавай" цій квартирі і спокійно, без емоцій поїхали. Це нас врятувало".
Зруйнована інфраструктура Ірпеня
Із житлового комплексу, де жив Алекс, лишилось декілька сімей. За його словами, нині там немає води, газу, світла, зв'язку, немає нічого. Тож люди вимушені готувати їжу на мангалі прямо на вулиці. Чи сподівається Алекс повернутись у власну оселю, відповів так:
"Для того, щоб повернутись, потрібно перемогти цю гниду. Тобто повернення мене у моє власне житло прямо залежить від того, коли це зло буде знищено. Тому, зі свого боку, я готовий робити все. Мільйони нас, українців, і ті, хто постраждали, і хто ні — готові робити все, аби це зло закінчилось. Інакше ми всі знаходитимемось під великим ризиком. Нас всіх прийшли знищувати, вбивати".
Волонтер розповів, що має чимало друзів за кордоном, зокрема і родичів у Росії та Казахстані. Їхня реакція на війну в Україні була різною:
"У перший день війни я зв'язався зі своїм товаришем (людиною, яка серед ночі готова була допомогти будь-чим). Він «ватнік», купив у 2014 році квартиру у Криму і переїхав туди. Я написав йому «вам капець» , а у відповідь: «та ты чего-то не понимаешь». Ну я того друга послав у тому напрямку, куди пішов російський корабель, і ми перестали з ним спілкуватись".
"У соцмережах у мене є група з моїми родичами з Росії. Я написав їм: «Просто, чтоб вы знали: мы — миролюбивый народ, но если кто-то к нам придет, мы будем защищаться». І потім я почав їм писати про те, що відбувається у нас, про те, що бачив на власні очі. Робив це фактично два тижні, та у відповідь не отримав ні слова, лише хтось мені «сердечко» надіслав. І врешті я перестав їм писати. Але все одно писати треба. Робити, це важко, але це потрібно. У мене також є родичі у Казахстані, тож я зробив групу «Казахи проти війни» і попросив додати туди їхніх друзів. У ту групу я теж надсилав все, що бачу сам і що відбувається навколо мене. Наприклад, те, що сталось у Гостомелі, в Ірпені, як літають снаряди, звуки роботи ППО", — розповів Алекс.
Звуки вибухів чоловік чув не вперше. Алекс пригадав поїздку з дружиною у її рідне місто — Світлодарськ, яке знаходиться у двох кілометрах від такзваної ДНР:
"Моя дружина із Світлодарська, ми туди їздили два роки тому. Був понеділок, восьма ранку, я дивлюсь у вікно: жінка тримає на руках дитину і ППО працює: тільки «бах». Це чути реально, а вони йдуть ніби нічого не відбувається. Я тоді був вражений. У Світлодарську я походив по окопах, бліндажах, тоді я почув роботу ППО, тож зараз мені адаптуватись було легше. Та все одно, у перший день повномасштабного вторгення було трохи моторошно. Втім, до кінця першого дня ми звикли до ППО. Звикли! І ось це «звикли» я хочу донести до західних країн. Уявіть, як це звикнути, коли стріляють, коли літають військові літаки, коли ППО працює, уявіть, як це, коли це - норма!".
Алекс працює у консалтинговій сфері і має чимало колег за кордоном. За його словами, західні колеги всіляко підтримують та допомагають під час війни, на відміну від родичів з Росії:
"Я понад 20 років працюю з іноземцями, тому часто використовую англійську у соцмережах. І саме англійська — це моя зброя, яку я можу використати, розповсюджуючи і розказуючи про те, що зараз відбувається. Щоб люди не просто знали, а відчували на своїй шкірі, як це. У мене багато колег за кордоном, з різних країн. Дуже багато підтримки від них йде. І мені прийшла думка: ті, хто називалися браттями — жодного слова не висловили, сидять як криси, навіть родичі з Росії. А ті, кого росіяни називають «злим заходом», масово підтримують і це люди, які мене не знають. Просто побачили сюжет на CNN і почали надсилати десятки повідомлень у соцмережах. Всі пишуть, що зворушені, хочуть допомогти, це — неймовірно!".
На другий день повномасштабного вторгення Росії Алекс із сім'єю переїхав у село Боярка.
"Ми на другий день евакуювались у Боярку, це за 15 кілометрів від Києва. І в ту ж ніч росіяни вцілили у нафтобазу у Василькові. Я бачив це жарево, бачив, як йшов дим. Ми з вогню до полум'я потрапили: там стріляють, тут теж ППО працює, навіть гірше було — чути було винищувачі, хоч ми й знали, що це наші винищувачі, та все одно було моторошно. Боярка — це село, тому вірогідність влучення снарядів була значно меншою. Ми там побули декілька днів. За чотири дні ми з дружиною пройшли декілька етапів прийняття: спочатку було нерозуміння, потім ми ридали — просто спонтанно ні з того, ні з цього. Я плакав, як ніколи в житті. Потім відчував навіть не злість, а лють, а на четвертий день я відчував, що нічого не можу зробити. По-перше, я не можу йти в тероборону, оскільки досвіду не маю, я не був у армії, по-друге, дружина моя плакала сильно, казала, що не відпустить. І я розумію, що я - маленька людина, на яку напала інша країна, і нічого зробити не можу".
Через декілька днів чоловік зрозумів, що може бути корисним в іншій сфері:
"У понеділок (28 лютого — ред.) я усвідомив, що не можу сидіти просто так. Я поговорив із дружиною, сказав, що зброю в руки брати не буду, в тероборону не піду, у ЗСУ мене просто не візьмуть, тож я буду допомагати, як допомагав колись під час першого та другого Майданів. Хоча б чимось, хоч якось хочу бути долучений до цього. Вона ридала, нагадувала про дитину. Я пояснив, що ризик загибелі більший, якщо буду сидіти на одному місці, а вірогідність смерті при постійній їзді машиною — точно менша. Вона пережила це і погодилась".
Алекс розповів, що його друг із сім'єю під час повітряної тривоги перебував у київському метро. Тоді і зрозуміли, як і кому теж треба допомагати:
"Я зі своїм товаришем поїхав у Київ — ми вирішили допомагати станціям метро, які зараз слугують бомбосховищами. Мій друг був там на вихідних: в суботу (26 лютого — ред.) люди прийшли і їх закрили там до ранку понеділка — нікого не випускали і не впускали. Він ночував там із сім'єю, тож сам побачив, що там нічого не організовано. Сказав мені: «давай хоч чайники купимо, там навіть цього немає». Ми поїхали до магазину і закупили чайники, чай, цукор за власні кошти. І так ми розвернули наш волонтерський центр".
Фото: Суспільне
Нині у їхньому волонтерському центрі станціям метро допомагають близько десяти людей:
"Це все люди на колесах, які збирають замовлення від тих, хто живе на станціях, а я координую все це. Тобто ми допомагаємо 26 станціям — синя та зелена гілки. Як я організував все це: у нас є таблиця на гугл диску, де розписані всі станції, і туди вносяться всі потреби. Хлопці дивляться на це і відмічають те, що будуть купувати. Також ми створили спільний чат із начальниками станцій, де отримуємо побажання, замовлення. У фейсбуці створив групу з волонтерами та тими, хто нам донатить. Там ми також звітуємо, на що витратили кошти".
За словами Алекса, запитів було чимало, тож попросив допомоги у людей із-за кордону:
"Запитів було багато, я зрозумів, що своїми силами ми не витягнемо це. Тож попросив допомоги у заходу і нам почали надсилати гроші: хто сто доларів, хто двісті, хто тисячу. Головне — наша допомога йде реально туди, де вона потрібна. Бо ж зараз всі кинулись допомагати теробороні, ЗСУ — там прямо натовп стоїть".
За словами чоловіка, серед потреб у метро були як звичайні побутові речі, їжа, так і неочікувані — засоби від комарів, зазначив волонтер:
"Ми багато чого зробили насправді. Наприклад, придбали надувні матраци. Щоб ви розуміли, напередодні війни, 23 лютого, люди прийшли як зазвичай на роботу. Наприклад, начальниця станції з початком війни по протоколу не може покинути робоче місце: живе у кабінеті, спить на підлозі, застеленій якоюсь рядниною. Тож кожному начальнику станції ми придбали матраци, оскільки інший персонал хоч якось ротується, а вони живуть там постійно. Потім надійшов запит на придбання засобів від комарів — ми здивувались, які комарі, якщо сніг лежить. Коли побачив фото покусаних дітей, зрозумів, що у метро просто висока вологість. Діти не могли спати, мучилися довго. Тож закупили засоби від комарів і розподілили між станціями. Тобто ми беремо конкретну проблему і намагаємось її вирішити. А не так, як у більшості випадків, — йде гуманітарний вантаж із усім підряд. На деяких станціях реально холодно — ми закупили обігрівачі. З'ясували, що у метро люди п'ють воду з-під крану — купили їм фільтри для води. У душі був старий змішувач для душу, ще із 60-х років, — ми поставили новий, попросили бойлер, бо не було як душ прийняти, — привезли бойлер".
На закритті основних потреб волонтери не зупинились, адже досвід інших міст України показав, що потрібно формувати запаси:
"У перші дні всі були сором'язливі, як всі ми українці — нікому нічого не було потрібно, та коли ми створили спільний чат, почали писати побажання. Перші тижні ми закуповували найнеобхідніше, та потім зрозуміли, що потрібно робити стратегічні запаси. Тому що у випадку блокади, буде тяжко. На кожній станції знаходиться близько 50 людей із персоналу — це і машиністи, і прибиральниці тощо. Також на ніч приходить близько сотні людей. Тобто всього це вже близько 3 500 людей. Якщо всі закриються під час атак, людям елементарно потрібно щось їсти і пити".
"Принагідно ми допомагаємо не тільки людям у метро. Я скоординував рестораторів, які роблять обіди, для доставлення їжі у військкомат. Там сказали, що більша потреба на передовій — тож дівчата, які готують, повезли самі, не побоялись. Як виявилось потім — це для бійців, які захищають Гостомель. Обіди дівчата робили своїм коштом. Це я до того, що українці здебільшого скромні — випитував у дівчат, чим їм допомогти. Врешті-решт проговорились, що потрібна гречка, рис, морква та капуста. Тож ми за декілька годин навезли їм продуктів. Тобто ми не стільки допомагаємо, скільки скоординовуємо. Є чимало людей, які готові допомогти, а є чимало потреб, які необхідно перекрити і це потрібно все координувати", — розповів Алекс.
"У нас дуже швидко покриваються потреби: отримали якесь побажання, переслали кошти, хлопці за пару годин купили необхідне, скинули квитанцію, відзвітували. Навіть знаходячись тут, у Черкасах, далеко від Києва, я відчуваю, що роблю важливу справу. Це круто!", — зауважив чоловік.
Зупинившись у Черкасах, Алекс також почав допомагати з вирішенням місцевих проблем:
"Я дізнався, що одна із проблем черкаських бомбосховищ — покриття для підлоги. Тож за кошти меценатів за кілька годин в одному із бомбосховищ з'явилось хороше покриття".
Україна переможе у цій війні, адже маємо людей, які гуртуються та допомагають, — зазначив Алекс:
"У київських магазинах, метро, військкоматах усі, кого я зустрічав, спокійні, впевнені. На блокпостах у Києві хлопці вкопані в землю ногами, вони готові стояти до останнього. У Черкасах відчувається спокій. Люди не відчули тих страхів, ходять, посміхаються, живуть буденним життям. У Києві я такого не бачив. І Слава Богу, і нехай так і було б. Та все одно тут люди допомагають. Нам теж допомогли — дали візочок для дитини, приносили різне: хто що мав. Ми українці такі, тому нас не перемогти, ми один одному допомагаємо. Навіть у побуті або ж в магазині: мене пропустили у довжелезній черзі на касу і допомогли все розвантажити. Вийшовши з магазину, хотів купити кави в автоматі. Запитав у чоловіка поруч, чи приймають там готівку. Засмутився, бо мав лише картку. Чоловік без жодних прохань простягнув мені 20 гривень на каву. От ми такі. Я впевнений: те, що відбувається, — згуртовує нас усіх".
Фото Алекса Дайрабекова
реклама
