35-річний PR-менеджер Володимир Мукан добровільно пішов захищати Україну від російського агресора у перші дні повномасштабного вторгнення. Тепер він молодший сержант стрілецького відділення. Говорить, що за цей рік став ще більш патріотично налаштованим і навчився цінувати кожну мить життя. Про воєнні будні, фронтове побратимство та майбутнє України він розмірковує з нагоди дня українського добровольця, який відзначається 14 березня.
«Чоловіки кількох поколінь мого роду воювали, – розповідає Володимир Мукан. – Прадіди і дід були на фронтах Другої світової, мій батько, професійний військовий, служив у Афганістані. А мені випала честь захищати саме Україну. Я – людина мирної професії, та коли біда прийшла в нашу державу, не зміг бути осторонь. Хочу, аби через роки мої двом моїм синам не довелося воювати».
Володимир брав участь у мовному Майдані 2012 року, протестуючи проти двох державних мов в Україні та в Революції Гідності 2013-14 року. А на початку повномасштабної війни записався до лав добровольців. Після проходження навчання потрапив у зону бойових дій, воював у Попасній на Луганщині, потім служив до контрнаступу на Харківщині. І тепер також перебуває за декілька кілометрів від ворожої армії.
Розповідає, що саме в добровольчому батальйоні зрозумів суть справжнього побратимства, взаємовиручки, допомоги, чоловічої дружби. Коли пліч-о-пліч, ризикуючи життям, воюють чоловіки різного віку і професій заради однієї мети – перемоги.
«Я вірю в нашу перемогу, – говорить Володимир. – Оскільки, на відміну від росіян, ми мотивовані, нам немає куди відступати, ми на своїй землі. У нас потужний сержантський склад в армії, причому з більшими повноваженнями, аніж у російській. У нас рішення приймаються просто на полі бою, у росіян – велика і неповоротка командна структура. Скажімо, під час боїв за Попасну я відкрив для себе лідерські якості нашого командира з позивним «13-й». Він грамотно розставляв усіх на позиціях, йшов у бій разом із нами. Ми відчували надійне плече справжнього бойового офіцера, який вміло виконує поставлене командуванням завдання, веде за собою солдат і водночас цінує життя підлеглих. До речі, навіть в аптечці українських солдат – до 60 найменувань медичних препаратів, у росіян – лише 10, тобто в разі поранення у нас більше шансів вчасно надати першу медичну допомогу і вижити».
Володимир схвально ставиться до оголошеного в Україні набору до «Гвардії наступу», адже їм дуже потрібно підкріплення. Водночас, на його думку, війна чітко відображає контрасти, навчає краще відрізняти добро від зла, правильно ставити пріоритети на майбутнє.
«Так, війна – велике лихо, яка несе смерть і руйнування... Але саме тут ми починаємо по-новому відчувати і цінувати кожну мить життя. Згадую, після чергової атаки росіян у Попасній я перевів подих і з подивом побачив посеред суцільної руйнації, вогню й диму цвіт абрикос на вцілілих деревах. Весна і життя.
Або дивлюся: серед ущерть розбомбленої вулиці дивом вціліла частина будинку. І один його поверх пофарбований у жовтий колір, а інший – у блакитний, як на прапорі. Ніби знак усім нам: Україна вистоїть і переможе!
На бойових позиціях біля Харкова я познайомився із бійцем на прізвисько «Кузнечик». Під час АТО він втратив ногу. Та коли почалася повномасштабна війна, добився, аби його направили на передову. І зараз воює без протеза, стрибає на одній нозі, водить вантажівку, йде туди, де найтяжче.
Я бачу, наскільки за цей час ми зміцніли духом, явили всьому світу тисячі прикладів справжнього патріотизму. Останній з них – коли беззбройний солдат, не підкорився росіянам, а, дивлячись ворогу в обличчя, в останню мить свого життя вимовив: «Слава Україні!»...
Володимир розповідає, що за час його перебування у Збройних Силах України значно покращилося матеріальне забезпечення добровольчих загонів. Допомагають і волонтери, і держава.
Водночас він категорично не сприймає наративи «диванних експертів», які поширюють у соцмережах і ЗМІ тези про легкі бої та перемогу над росіянами, дивлячись на війну крізь «рожеві окуляри».
«Не треба легковажно говорити, ніби росіяни недолугі, у них закінчується зброя, а ми їм постійно «влаштовуємо Чорнобаївку»… На жаль, реальна картина зовсім інша, – говорить доброволець. – Насправді росіян за кількістю значно більше, і зброї у них багато, до того ж, вони можуть її постійно виробляти. Коли я приїхав у Попасну на Луганщині, там, без перебільшення, обстріл був щохвилини. Стріляли з усіх видів зброї, а ми мали втримати свої позиції під постійним вогнем. Мені неприємно чути пафос про наші бої та переваги. Ті, хто знецінює ворога, так само знецінює і неймовірні зусилля наших воїнів, які власним здоров’ям і життям намагаються втримати кожен метр української території».
Родина Володимира Мукана вирішила не їхати за кордон, залишилася в Україні, на своїй рідній землі. Він, за можливості, зараз спілкується з ними по телефону чи відеозв’язку із зони виконання бойових завдань
«Я завжди відстоював своє право на українську мову та справжню незалежність нашої держави від російського впливу, а за цей рік став ще більш рішучим у цих питаннях. Говорю друзям та знайомим, що, купуючи російські товари, поширюючи в соцмережах прізвища російських блогерів чи слухаючи сучасну російську музику, ми вкладаємо гроші в їхній бізнес, а, отже, в кулі та зброю, якою вбивають українців.
Я мрію про мирне життя, але тільки на умовах перемоги України. Адже ми захищаємо не просто свою територію, а філософію свого життя. Росіяни хочуть, аби нас просто не було. А ми хочемо бути. І компромісу тут немає.
Доброволець, на мою думку – це той, хто готовий до спротиву в найтяжчі часи. Він завжди готовий ризикувати, іти вперед заради кращого життя власної родини і своєї держави. Як би пафосно це не звучало, але такою вони бачать свою мету. І йдуть до неї попри все. І це є вирішальною запорукою нашої перемоги».
Про це пише прес-служба міськради ЧЕРКАС
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Черкащанин Григорій Мохуренко: «Оборону тримаємо!»
