Зустріч «Я жінка, мама і ветеранка» відбулася в Департаменті соціальної політики Черкаської міської ради з нагоди Дня української жінки. Послухати історії трьох ветеранок зібралися посестри, соціальні працівники, студенти.
Валентина Стоцька наразі поєднує виховання дітей з волонтерством, службою українському народу. У важких умовах, під обстрілами, парамедикиня врятувала життя чотирьох хлопців, ризикуючи власним.
– Я – молодший лейтенант 104-тої окремої автомобільної бригади імені Остафія Дашковича. Уперше пішла на службу в 2014 році. У той період життя виховувала сина самостійно, мені було 22 роки, йому – 5. Захотіла показати сину на власному прикладі, що потрібно любити свою країну, захищати її. У цей період служби було складно, але не так складно, як у другий період.
У 2016 році вона звільнилася з військової служби, переїхала до Києва, там познайомилася з чоловіком. Потім народження доньки, започаткування сімейного бізнесу. Та все змінило повномасштабне вторгнення.
– Нам вдалося виїхати з Києва неушкодженими до рідного міста Черкаси. Ми з чоловіком спершу займалися волонтерством. Потім я зідзвонилась зі своїм колишнім командиром, він запропонував проходити військову службу разом з ним. Часто знаходилась у відрядженнях: сил надавала підтримка рідних.
Одного разу Валентина перебувала у відрядження на сході країни. Вже збиралася їхати додому, та почула вибухи...
– Я тоді саме зупинилась на заправці. Вибухи лунали там, де базувалися наші військовослужбовці. Попросила водія, щоб ми під'їхали туди, бо може хтось потребував допомоги. Коли були на місці, ніби опинилися в фільмі жахів. Техніка палала, вибухала, з усіх сторін доносились крики, прохання про допомогу. Винесла на собі чотирьох побратимів, з якими товаришуємо, спілкуємось... Вони були без кінцівок. Коли здійснювала їхню евакуацію, намагалась затягнути до машини, на нас ще робилися «скиди». Успішно доставила поранених до медичних працівників. Лікар сказав, що я здійснила великий подвиг: врятувала чотирьох молодих хлопців, які ще житимуть.
Якщо українці будуть стояти осторонь, не згуртуються – ми не доб'ємося цієї перемоги, переконана вона.
Катерина Лебедина була змушена залишити домівку, коли почалася Антитерористична операція. Переїхала з Донецька до Харкова. З часом розпочала роботу в Державній прикордонній службі України. Протягом 2016 –2017 років брала участь у бойових діях на сході. Там зустріла коханого. У 2021 році родина переїхала до Черкас.
– Донецьк був, є і лишиться українським. Після АТО в 2017 у нас народилася донечка, почалося мирне життя. Влаштувалися з чоловіком у Черкасах на цивільні посади. 2022 рік, мабуть, вніс корективи всім. Чоловік відразу пішов служити. Я відправила маму з дитиною на захід країни, сама хотіла продовжити службу. Невдовзі дізналася, що вагітна. Хлопці побажали мені легкої вагітності, сказали, що в мене трохи інший фронт. Після закінчення декрету я, можливо, знову стану на захист країни.
Зараз Катерина виховує двох доньок, працює ріелторкою, волонтерить та займається власною справою – робить зефірні квіти на замовлення.
Черкащанка Аліна Мелешко-Габурич обороняла Азовсталь. Втратила там коханого Вадима. Пройшла 11 місяців полону, звільнили її у квітні 2023 року.
– Ніколи не буває зайвих слів для українського жіноцтва. Кожна на своїх плечах тягне свій фронт. Сьогодні не дарма зустрілися три паралельні галузі: професійно-технічна освіта, яка виховує юних дівчат, соціальна галузь, яка обслуговує всі категорії міста. І ветеранки – найбільші Героїні в нашій Україні. На рівні з чоловіками вони захищають нас. Хочу, щоб молоді дівчата надихнулися їхнім прикладом, – звернулася до присутніх заступниця міського голови Черкас, кураторка соціальної галузі Марина Гаркава.
Юлія Капуш
реклама
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису