Соціальні працівники, освітяни, волонтери Черкас об’єдналися для того, щоб забезпечити харчуванням територіальну оборону, підтримати українських військових і допомогти у скруті переселенцям із тимчасово окупованих Росією районів України.
– Наша країна не була готова до такої кількості вимушених переселенців і мобілізованих військових, тому є потреба в усьому – від берців і амуніції, бронежилетів, шоломів – до повсякденного одягу, продуктів харчування, ліків, – пояснює керівниця громадської організації «Центр допомоги армії», депутатка облради Оксана Циганок.
За підтримку військових і переселенців у Черкасах відповідають міський Гуманітарний центр, освітяни, волонтерські осередки. Територіальну оборону Черкащини годують 4 заклади профтехосвіти. Одразу після початку масованої агресії Росії активізувалася робота вже наявних волонтерських організацій. Крім того, мерія утворила свої структури і організувала роботу закладів освіти з підтримки військових і переселенців.
Реквізити для допомоги можна дізнатися на сторінці Черкаської міської ради.
1478 переселенців із гарячих точок офіційно прихистили Черкаси
– Ми з мамою не могли собі уявити, що переживемо таке: на наш рідний Харків падають ракети, літаки скидають бомби. Скрізь палає, люди гинуть, залишаються без житла... На сьомий день ми залишили квартиру і все, що в нас було, і мало не в піжамах поїхали звідти, – розповідає про нещодавні події свого життя переселенка Ольга. – Ми з мамою дуже любимо наше найкраще в світі місто і мріємо туди повернутися. Тому не плануємо їхати з України. Знайшли у Черкасах квартиру й поки поживемо тут.
Мама Ольги, Людмила, цілком поділяє прагнення дочки:
– Дуже хочу повернутися. Пішки пішла б додому...
З Ольгою та Людмилою ми поспілкувалися в холі черкаського Будинку культури імені Івана Кулика (колишній будинок культури тютюнової фабрики), де міська влада організувала Гуманітарний центр з підтримки переселенців і військових.
У центрі, який відкритий цілодобово, людно. Тут у кілька змін працює понад 110 осіб – соціальні працівники, юристи, психологи, медики, волонтери. Кожного, хто входить, розпитують про його потреби і скеровують до потрібного фахівця. Надають допомогу переселенцям, територіальній обороні, а також військовим у гарячих точках (по кілька машин відправили у Харків, Київ).
– Гуманітарний центр створено в перші дні після початку російської агресії, – розповідає координаторка центру Тетяна Діденко. – Спочатку ми переважно збирали ресурси, які сьогодні розподіляємо між тими, хто їх потребує. Охочих допомогти було і є дуже багато. Спочатку ми заледве справлялися із великим потоком людей, які приходили, щоб зробити щось корисне, приносили продукти, одяг, засоби гігієни. Та згодом виробили алгоритм своєї роботи.
Це дуже допомогло, коли почали приїжджати переселенці. Система відлагоджена: є фахівчині, які їх реєструють, визначають їхні потреби. Відповідно до всіх можливих потреб створено сектори: продуктів, засобів гігієни, ліків, благодійної допомоги, потреб військових (тут зосереджений посуд, ліхтарики тощо), одежі. Для переселенців, які прибувають до міста і реєструються, у Гуманітарному центрі формують пайок на один день. Цей пайок включає все необхідне з урахуванням особливостей приїжджих (приміром, якщо є діти, то для них видають дитячу їжу, памперси тощо, якщо інсулінозалежні – забезпечують інсуліном).
– Ми відповідально ставимося до ресурсу, який довірила нам громада, – сказала «Прочерку» заступниця міського голови Черкас Марина Гаркава, яка курує роботу центру. – Все, що приносять люди, обліковуються – за це відповідають окремі працівники. Прийом – видача, прийом – видача. Все фіксується, щоб ми могли чітко пояснити людям, на що використані речі, якими вони жертвують.
Утім, не все, чим розпоряджаються у центрі, надходить від благодійників. Частину потреб (приміром, закупівля продуктів) фінансують міські бюджетні програми. Крім того, за останні 5 днів центр отримав 5 гуманітарних вантажів із-за кордону.
Тих переселенців, які вирішили залишитися в Черкасах, скеровують у один із 15 гуртожитків (переважно закладів профтехосвіти), і далі ними опікуються там. У гуртожитках є інформація про те, яка поліклініка їх обслуговуватиме, де центр зайнятості. Тут працюють безкоштовні їдальні, надають консультації психологи.
Як повідомила Марина Гаркава, зараз у гуртожитках мешкає 1478 людей.
– Насправді вимушених переселенців у Черкасах значно більше, – каже Марина Олександрівна. – Дуже багато людей не звертаються до міських служб, а намагаються забезпечувати себе самі. Вони селяться у найманих квартирах та у готелях (в останніх вільних місць зараз немає).
«Із одного легковика вийшло восьмеро людей – двоє дорослих і шестеро діток»
Наша область – транзитна. Із тих переселенців, які звертаються до міських служб, приблизно 20 відсотків залишаються у Черкасах, а решта після ночівлі й відпочинку їдуть далі.
Отже, в обласному центрі опікуються й тими, хто прямує далі на захід.
– Три школи – 15-та, 32-га і 33-тя – готові приймати транзитних переселенців, – розповідає заступниця міського голови Анастасія Чубіна, яка курує освітні заклади. – Якщо виникне потреба у збільшенні кількості таких закладів, то ми зробимо це. Наразі в трьох школах класи обладнані під спальні. Зрозуміло, що ми не всім можемо забезпечити повноцінні ліжка, але є матраци, спальна білизна тощо. Дуже дякуємо жителям Черкас, які принесли все необхідне, зокрема, продукти, засоби гігієни.
У школі №32 під кімнати відпочинку обладнано 20 класів. У кожному – 30 спальних місць. У всіх приміщеннях тепло. В кімнатах для дорослих матраци постелили на підлогах, у дитячих кімнатах є ліжечка.
– Ми вибачаємося перед переселенцями за доволі скромні умови, які ми можемо для них створити. Але вони відповідають, що й ці умови для них «шикарні», – розповідає директорка школи Ірина Овчаренко.
Ірина Юріївна каже, що у кімнатах, обладнаних для дітей, довелося забезпечити й місця для матерів – діти дуже налякані, і матусі побоюються залишати їх самих.
– Будь-який гучний звук, наприклад якщо хтось грюкнув дверима, викликає в дітлахів реакцію страху, – каже директорка школи.
Люди, які дісталися Черкас, пережили чимало – вибухи, руйнування і пожежі у себе вдома, обстріли під час евакуації. На багатьох машинах вікна заклеєні папером із великими червоними написами: «Діти!»
– Із одної «лади» вийшло восьмеро людей – двоє дорослих і шестеро діток, – розповідає Ірина Овчаренко. – Як з’ясувалося, це був дитячий будинок сімейного типу. Дорослі пояснили, що вдалося забрати лише найменших дітей – ще шістьох доросліших поки що залишили з дідусем та бабусею.
Як і скрізь у місцях підтримки переселенців, у 32-ій школі створили чималий банк продуктів, одягу, мийних засобів, предметів гігієни.
– У перший день, коли тільки почали збирати речі, були дуже зворушливі моменти. Наприклад, на центральний вхід школи зайшла бабуся з ковінькою. Руки трусяться, ледве піднялася по сходах. Принесла чашку і шоколадку. Тільки почула, що тут будуть люди, – відразу принесла те, що має, чим може поділитися... Просто чашку і шоколадку. І зараз постійно приходять люди, питають, яка потрібна допомога. Жінки кажуть, що готові допомагати готувати, чоловіки приходять чергувати, особливо на ніч, – розповідає директорка школи. – Без кінця телефонують волонтерські організації, пропонують різноманітну допомогу. Треба сказати, що й правоохоронці не стоять осторонь. Часто заходять, перепитують, чи все у нас добре, – тримають ситуацію під контролем.
Принесені речі багатьом стають у пригоді. Адже не всім переселенцям удалося нормально зібратися перед від’їздом.
– Сьогодні приїхала людина, яка втратила житло. Вона має лише те, в чому була на роботі. Нема ані рушника, ані зубної щітки... Зібрали якісь речі, і людина поїхала далі, – розповідає Ірина Юріївна. – Ще була сім’я з 4-місячною дитинкою. Виїхали з чим виїхали... Ми допомогли, вони відібрали все, що потрібно для життя. Бувають і переселенці з більш скромними потребами. Учора, наприклад, приїхала сім’я – в них зовсім промокли ноги, були потрібні лише сухі шкарпетки...
«Жоден директор школи не виїхав із Черкас»
– Освіта включилася в роботу з допомоги переселенцям і теробороні з першого дня, – розповідає заступниця міського голови Анастасія Чубіна. – Всі керівники закладів освіти перебувають на робочих місцях, жоден не від’їхав, ніхто не пішов у відпустку.
Коли сталася перша повітряна тривога, у міській владі побачили, що люди почали бігти до приміщень шкіл. Це пов’язано із тим, що території шкіл включили в офіційно затверджений перелік пунктів евакуації. І хоча заклади освіти не входять до переліку бомбосховищ (із офіційних сховищ на балансі Департаменту освіти тільки Палац молоді), керівництво міста звернулося до директорів шкіл із проханням використовувати шкільні підвальні приміщення як укриття.
– У повітряні тривоги деякі школи збирають по 500-600 осіб, які ховаються в шкільних підвалах. Адміністрації шкіл виставили там стільці, аби забезпечити людям якийсь комфорт, – каже Анастасія Чубіна.
Школи і садочки взяли на себе також організацію харчування військовослжубовців. На базі 26-ої школи почали мінівиробництво тушонок, рибних консервів.
– Ми надали школі м’ясо і рибу, які отримали як волонтерську допомогу. Вироблені консерви буде відправлено хлопцям на передову і взагалі туди, де є потреба, – каже пані Чубіна.
Щоб виробляти тушонку, було потрібно десь знайти банки, кришки, спеції, сіль, різноманітний інвентар. Із цим школі радо допомогли жителі Південно-західного мікрорайону, де розташований заклад.
– Один магазин привіз цілий ящик дуже якісних закаточних ключів, – розповідає директорка школи №26 Галина Титаренко. – Не було проблем і з робочою силою: підійшли вчителі, батьки та й просто містяни. Люди залишають номери своїх телефонів і просять гукати на допомогу, але в нас зараз достатньо працівників. Перший день закатали рибу – з нею більше роботи, бо потрібно пообрізати, почистити. Але впоралися. В наступні дні було м’ясо, курятина. Консерви готуємо за всіма правилами, із застосуванням автоклавів. Один автоклав маємо у школі, ще з декількома допомогли містяни та одне з підприємств.
Галина Олександрівна вражена тим, як охоче містяни відгукнулися на прохання про допомогу.
– Приносили хто що міг. Хтось привіз тисячу банок і мішок солі. А одна літня жінка принесла пачечку солі, лавровий лист і п’ять півлітрових баночок, – розповідає директорка школи. – Сьогодні зателефонував чоловік – каже, що має 300 банок. Я відповіла, що вже не потрібно, маємо достатньо. Більше того, допомагаємо банками іншим волонтерам, які також готують тушонку.
Звичайно, виготовлення тушонки – робота непроста, особливо для тих, хто до неї не призвичаєний. Люди втомлюються.
– Але це – не звичайна втома, вона поєднується із відчуттям того, що робимо велику справу... – каже Галина Титаренко. – В цей важкий час людям важливо бути потрібними, бути разом. Під час роботи люди можуть поспілкуватися між собою, поділитися тривогами і радощами, навіть посміятися разом. Таке згуртування дуже допомагає психологічно.
«Щодня відправляємо машини в гарячі точки»
– Чим відрізняється цей етап війни від 2014 року? Не знаю... Більше болю, напевне... – каже Віктор, волонтер із громадської організації «Центр гостинності». – Допомагаємо і армії, і переселенцям, і місцевим соціально незахищеним людям. Надаємо продукти харчування, одяг, ковдри. Шиємо для хлопців, які захищають Черкаси, необхідні речі, готуємо гарячу їжу, чай, каву. Для нас це – спосіб життя. Насправді, це дуже гуртує, дуже мотивує. Знаєте, як у біблейські часи – коли в пророка під час молитви опускалися руки, інші люди їх підтримували. Так і ми намагаємося допомагати тим, у кого опускаються руки...
У волонтерських центрах працюють жінки воїнів, вимушені переселенці, просто небайдужі черкасці. Приходять допомагати навіть іноземці, дехто з яких навіть не розуміє української мови.
– Порівняно з війною на Сході України нинішня війна має для волонтерів зовсім іншу якість, – розповідає голова громадської організації «Центр допомоги армії» Оксана Циганок. – У 2014 році волонтерський рух всі поважали, але не всі розуміли. Навіть дехто з моїх близьких казав: «Для чого воно тобі потрібно? Нема чим зайнятися?» Тоді було таке враження, що це війна, яку вели військові і волонтери. А сьогодні це – війна кожного громадянина України, бо кожен відчув на собі, що це таке. Такої єдності, згуртованості, взаємодопомоги ніколи не було.
Щодня волонтери «Центру допомоги армії» відправляють машини з вантажем у гарячі точки – на Донеччину, в Суми, в Харків, Київ, Чернігів...
І якщо для мирних жителів спрямовують гуманітарні вантажі – продукти, ліки, засоби гігієни, одяг, спальні приналежності тощо, то військовикам, крім цього, шлють запчастини для техніки, зроблені власноруч медичні джгути, скомплектовані аптечки, пошиті розгрузки, флісові балаклави, рукавиці.
– Є ціла група, яка займається пошуком амуніції за кордоном і її поставкою в Україну. Плетемо маскувальні сітки. Шиємо все – від прапорів до якихось наплічників, нош, медичних аптечок, – розповідає Оксана Циганок.
«Я буду партизанити! Я прапраправнучка Махна!»
Бувають проблеми із доставкою сформованих вантажів, коли адресат, приміром, перебуває в оточенні. Але як тільки виникає можливість проїхати, везуть допомогу цілими фурами. Приміром, у Харків «Центр допомоги армії» направив 20 тон ліків. Зараз волонтери шукають можливість відправити вантажівку з медикаментами від МОЗу з Києва у Чернігів. Коли можливості везти вантажівками немає, намагаються доправляти гуманітарну допомогу легковиками.
– Я особисто три дні тому під час однієї з поїздок уперлася в російські війська, – розповідає Оксана Циганок. – Потрапили під обстріл. Знайшли одну волонтерку, пересиділи у неї в погребі. Коли їхали звідти, я запропонувала забрати ту жінку, бо росіяни страх як не люблять волонтерів. Але вона сказала, що нікуди не поїде. «Мій чоловік у Збройних силах, а я буду партизанити! Я прапраправнучка Махна!» – сказала вона.
Черкаські волонтери – теж кожен зі своєю історією.
– Я у волонтерському русі – з 2014 року, – розповідає черкаська волонтерка, фінансистка, юристка Світлана Обманюк. – У «Центр допомоги армії» прийшла з першого дня війни. Мій волонтерський досвід став у великій пригоді. Дуже багато людей приходять і питають: що нам робити? куди нам? Я зараз виконую функцію своєрідного регулювальника: тому наліво, тому направо, хто що повинен робити. Спочатку люди працювали з ранку до вечора, не маючи що навіть поїсти. Кинули клич, що нам потрібна їжа. І тепер церкви Черкас змагаються між собою, хто краще нам допоможе... Всім волонтерським організаціям потрібні тканини для виготовлення фронтового спорядження. Звернулися до магазинів, до секонд-хендів, просто до людей. Допомагає хто як може. Навіть хімчистки фарбують нам тканини в потрібний колір. Раніше я навіть не вміла тримати в руках голку. Тепер стала мало не профі у швацькій справі.
Інша волонтерка, Лариса Онісімова, також має чималий досвід.
– Я тут уже багато років, – розповідає вона. – Діти виросли, а мені хотілося робити щось корисне. Взялася плести маскувальні сітки. Навчилася і відтоді плету. Сітки рятують життя нашим найкращим хлопцям. Знаючи це, я не можу займатися якимись побутовими речами. Нехай важко, але я знаю, що я комусь потрібна. Їх же, наших захисників, чекають мами, чекають дітки. А я можу якось докластися до того, щоб вони вижили...
Максим Степанов
реклама
