Шлях із пекла до раю: Харків’янка дві доби добиралася з прифронтового міста до Черкащини, яка здалася їй раєм

Сумний початок: 24 лютого харків’янка Наталя прокинулася о 5-й ранку від того, що хтось сильно гупав у залізні вхідні двері. Вона вирішила, що то якісь хулігани, бо вже був випадок, коли намагалися розбити їхній домофон. Але поки Наталя міркувала, що робити, бо живе на третьому поверсі п’ятиповерхового будинку, гуркіт змінився гупанням на дворі, і до її свідомості дійшло – війна!..

Фото:ДСНС України

Варто наголосити, що мешкає вона на початку проспекту Героїв Сталінграда – район аеропорту. Харків – величезний мегаполіс. Знаю це достеменно, бо два роки служив у цьому місті ще в радянській армії. Тому знаю, що цей проспект розташований у віддаленому від кордону з Росією районі міста. Можна лише уявити, що тоді і потім чули мешканці Салтівського житлового масиву, який до кордону значно ближче. Зрештою, Салтівку, насамперед, і бомбардували.

Забігаючи наперед, скажу, що згодом Наталя, як і всі мешканці Харкова, почала добре розрізняти, коли стріляють гармати, коли системи залпового вогню, коли падають авіабомби, а коли ракети. Вона навіть відтворила мені звук кожного снаряда. А вранці 24 лютого вона не розуміла, що то стріляє, але було дуже страшно. На щастя, ми в Смілі такого досвіду не маємо…

– Напад російських загарбників розпочався з боку Бєлгорода, – розповідала мені харків’янка. – Тому відразу найбільше постраждали північно-східні райони нашого міста. Це, як уже мовилося, Салтівка, мікрорайон Горизонт, що в напрямку Чугуєва й інші. Це, по суті, спальні райони, тут у великих багатоповерхових будинках живе дуже багато людей, і ворог лупив саме по них. До речі, завод імені Малишева він не чіпав, „Турбоатом” також. Схоже, що для загарбників у пріоритеті наші підприємства, а не люди.

– Гатили і по військових частинах, училищах, а тоді почалося методичне руйнування центру міста, – з жахом згадує Наталя. – Було пошкоджено будівлі на найбільшій площі Європи – площі Свободи, постраждав дивовижний, знаний у світі оперний театр, снаряди попали у філармонію, навіть у нещодавно збудовану церкву жінок-мироносець. Зазнали руйнувань будівлі на центральній вулиці Харкова Сумській. До речі, там знаходиться й бібліотечна установа, в якій я працюю, у ній повибивало вікна. Я вдячна своїм колегам-айтішнікам, які, ризикуючи життям, зуміли після обстрілів дістатися будівлі. Вони врятували сервери, на яких зберігалася інформація, напрацьована нашим колективом за роки. Це – безцінні бібліотечні і краєзнавчі фонди.

Проте до нашого району гармати не діставали, тож удома все було відносно спокійно, допоки не полетіли російські ракети.

Однак Наталя відмічає, наскільки оперативно й чітко працює зараз влада у Харкові. Це для неї стало приємним сюрпризом. У таких непростих умовах комунальники все ж вивозять сміття, навіть під час обстрілів у місті відновлюють пошкоджені лінії електропередач, водогін, в уцілілі будинки подається опалення, пожежники ліквідують пожежі після бомбардувань, якось працюють магазини, знедоленим допомагають продуктами і ліками. Це вселяє надію.

Працюють і волонтерські групи, люди згуртувалися.

– Пригадую, як родина моєї співробітниці виїхала з Салтівки у безпечний регіон України, – ділиться спогадами Наталя. – Але двох домашніх кицьок забрати не вдалося. Колега звернулася в Інтернеті до волонтерських груп із проханням допомогти, перевезти пухнастих у більш безпечний район Харкова до знайомих, які про них подбають. І знайшлися люди, які буквально ризикуючи життям зробили це, ще й абсолютно безплатно.

Коли нема в літніх людей ліків, чи продуктів волонтери їх знаходять і допомагають. Адже старенькі, переважно, виїжджати з Харкова не хочуть. Їдуть ті, хто хвилюється за дітей. Бо витримати, як маленькі здригаються в бомбосховищах під час вибухів, запитують у батьків: це поганий дядя будинок розбиває? – дуже важко. Як і бачити руїни, поранених.

Харків героїчно тримається, та усе ж дійшло і до масової евакуації. Вивезти всіх, хто бажає, швидко неможливо, у місті мешкає понад півтора мільйона людей. Тому залізничний вокзал забитий людьми. Засуджувати їх не можна. Якщо ти не військовий, якщо на твоїх руках діти, ти хочеш врятуватися від цього жахіття. Це природно для кожного.

Під час повітряної тривоги Наталя ховалася в підвалі церкви євангелістів „Нове життя”, який вони переробили на бомбосховище. Там були переважно парафіяни цієї громади. Серед них – її молодша сваха, її менша донька, так що вона була не сама. Половина з тих, хто там ховався, були діти.

Наталя спочатку, коли починали завивати сирени, бігла в коридор квартири, аж поки їй про бомбосховище не сказала сваха. Її розчулила доброзичлива атмосфера, яка панує серед цих вірян. Незнайомку не питали, чи вона взагалі вірить у Бога, в яку церкву ходить. Її просто прийняли, як свою, нагодували, адже всі дружно приносять їжу, напоїли чаєм. Підвал церкви обладнали усім необхідним, постелили килимове покриття, люди спали на принесених з дому матрацах. На ніч включали опалення УФО. Тут навіть готували гарячий суп для всіх. Наталя заспокоїлася, вона відчула себе своєю серед своїх. Тим паче, що з нею був і онук, згодом прийшов молодший син з невісткою. Так вони і переживали непростий час.

– Одному не можна, – згадує Наталя, – одному дуже важко. А в гурті, ще й зі своїми рідними і такими доброзичливими людьми можна витримати будь-яку біду. Коли давали відбій тривозі, діти встигали збігати додому, помитися, а то й ночували у себе. Я боялася…

Кожну годину віряни молилися і запрошували всіх, хто бажає. Наталя приєднувалася до них, бо відчула душевну потребу звернутися до Бога. Їй сподобалися, як спілкується між собою віруюча молодь, яка вона щира і приязна. Усі сподівалися, що війна невдовзі закінчиться й Україна повернеться до мирного життя. Злам настав, коли загарбники захопили Запорізьку АЕС. Отоді люди справді злякалися. І невдовзі почали їхати хто куди. Тоді про евакуацію замислилася і Наталя. Першим не витримав старший син. Він хотів забрати з собою і матір, але вона не могла залишити молодшого сина з родиною, який ще не визначився остаточно, потерпала за онуком і онучками.

– Я не знала, що робити, – щиро зізнається Наталя, – як бути, як їхати? Коли старший розповів, з якими труднощами їхала поїздом до Львова дружина його друга з маленькою донькою, я зрозуміла, що на такий подвиг з моїми хворобами не зважуся. Та й до вокзалу не було чим дістатися. А тоді раптом мене осяяло: церква своїх людей у біді не залишить. І я поклалася на долю, чи на Бога. Одного разу молодший син з дітьми пішов додому, а я залишилася. І тут мені кажуть: є місце в машині на Полтаву, поїдете? Я встигла схопити сумку з ліками і документами і пляшечку води. З тим і пішла. Адже напередодні ми з сином вирішили, що будемо таки виїжджати, лише не знали як.

У дворі Наталя побачила три легкові автомобілі. Один у жахливому стані, навіть буз ручок на дверях. Та спільними зусиллями завели і цього „ветерана”. Виїхали о 16.30.

Подорож зі щасливим закінченням

– Для мене те, що я бачила з вікна легковика, здавалося вже сюрреалістичним: на нашому шляху за Харковом не було ні воронок, ні руйнувань, а це вже мало майже нереальний вигляд, бо я бачила своєму місті такі руйнування, як у Другу світову війну… Неподалік Полтави ми застрягли на дві години в корку. Десь о пів на дев’яту вечора приїхали до протестантської церкви в Полтаві. Там нас напоїли чаєм і дали місце для ночівлі, – говорить Наталя. – Мої попутники пішли на залізничний вокзал, щоб їхати на Львів. Я ж залишилася в церкві, бо чекала на приїзд молодшого сина з родиною. Та згодом мої попутники повернулися і сказали, що знову поїдуть уранці машинами. Але нам на ночівлю довелося їхати вже в іншу церкву. Що мене вразило, так це те, що в ній на той час були лише роми. Вони нас розбурхали своєю енергію, веселістю. Роми були на вигляд щасливими людьми, вони співали під гітару, сміялися. Побачивши нас, оточили увагою, зварили суп, нагодували, напоїли чаєм, дали кожному по круасанчику. Потім я взнала від однієї дівчини, що їхній пастор, коли почалася війна, втік. А пастор церкви в Харкові, Руслан, залишився з дружиною і двома дітками з громадою. Він і досі в Харкові. Біда показує, хто є хто.

Цього разу Наталя ночувала в будинку волонтера. Він забрав частину людей до себе. Там вони і помилися. Невдовзі зателефонував син. Його з родиною привіз до Полтави в церкву, в яку і вони спочатку потрапили, той самий чоловік. Постало питання, куди ж їм усім податися. Люди з гурту Наталі хотіли їхати на Умань. Тож уранці тими ж трьома машинами туди і попрямували. До компанії додалася сім’я її сина, бо частина громади таки відокремилася. Усі хвилювалися, чи заведеться стара машина без ручок. Та водій Діма, напевне, силою свого незламного духу, внутрішнього спокою змусив її рухатися. До речі, він навідріз відмовився брати гроші, які наша вимушена переселенка йому пропонувала. Сказав, що їхні брати по вірі їм допомагають, і на пальне він має. Узагалі, згуртованість цих людей, їхня взаємовиручка розчулювали Наталю до сліз. У Полтаві в церкві була згорьована біженка, в якої нещодавно помер чоловік. Вона сиділа засмучена з собачкою, котру нікуди від себе не відпускала. То був її зв’язок з минулим, з коханим. Собака це розумів, і, щоб нікому не заважати, навіть не ворушився, не пискнув. Коли частина тих, що виїхали з Харкова, від’єдналися, звільнилося місце, і Діма запропонував жінці з собачкою їхати з ними.

Добиратися до Умані надумали через Смілу. Тож усе само собою і вирішилося. Адже в Смілі живе сестра Наталі, і там уже була родина її старшого сина…

По дорозі, в Черкасах, біженці зайшли до крамниці купити щось для перекусу і були вражені: на відміну від Харкова тут було, на їхню думку, все! Наталі здалося, що вона потрапила в рай, особливо коли в Смілі її зустріла щаслива рідня. Не здивувався, коли наприкінці розмови Наталя наголосила: вона переконана – так щасливо дістатися їй і її родині до Сміли допоміг Бог. Не може все само собою отак вдало скластися.

На цьому можна було б і закінчити, але розмова з Наталею викликала багато думок і асоціацій, які хочеться озвучити. Отже – люди, котрі знаходяться в епіцентрі бойових дій, бачать реальність не так, як ми, спостерігаючи війну по телевізору. Біда накладає свій відбиток на людину, на її світогляд і світобачення. От і Наталя була не зовсім такою, якою я її бачив раніше. У ній відчувалася і розгубленість, і напруга, і водночас щире бажання Перемоги, бо вона вже знає, чим може бути поразка.

Наталя дала мені координати спільноти у вайбері, в якій об’єдналися її колеги. Там я прочитав те, що вони навряд чи написали б раніше. Ось пряма мова однієї колеги біженки-харківʼянки

– Останнім часом почало з’являтися таке: „Путин плохой, а все россияне не такие, они в заложниках”. Ага, пілоти, що нас бомблять, вони бачать тут тільки поля і ліси? „Мальчики”, які нас утюжать стільки днів, досі на навчаннях? Такі тупі? Їм не доходить? Прості росіяни, які зараз терміново отоварюються, такі ж співучасники, як і військові. Якби та черга, що стояла в IKEA, вийшла на вулицю, у влади не вистачило б сил придушити мітинг. Вчора одна особа з Криму, з якою я навчалася в одній групі, написала мені. Просила вибачення на Прощену неділю. Усі дні мовчала, а тут раптом знадобилося моє вибачення. У Прощену неділю читають дві молитви, які я НЕ ЗМОГЛА вчора прочитати. Є слова, але то просто слова, нема всередині того, що наповнює їх змістом. Простити треба ворогів, а я не можу цього зробити…

На жаль, Харків донедавна не був дуже проукраїнським. Велика частина його населення вважала себе русскімі. Тому вони ніяк не могли збагнути (про що згадувала Наталя), як це русскіє вбивають русскіх. І хоч сама вона розмовляє чудовою українською мовою і завжди вважала себе українкою, та навіть їй досі важко вимовити стосовно росіян слово окупант, хоча іншого вона підібрати не може.

Наталя дивується, чому агресор так заповзявся зруйнувати ту ж Салтівку у Харкові, яка, між іншим, є найбільшим житловим масивом Європи, центр міста. Адже там, мовляв, немає об’єктів військової інфраструктури. І взагалі, чому Харків? Чому його так злісно знищують? Хоча, як на мене, усе зрозуміло: варварство в характері росіян. Їм треба посіяти паніку серед мирного населення, у даному випадку – харків’ян, налякати їх. А страх паралізує людину, вона перестає мислити адекватно. Це диво, проте Харків таки не залякали! Думаю, тепер усі харків’яни знають, що русскій мір протилежний українському світу, він дикунський, жорстокий, кривавий, тож тікатимуть від нього, як від чуми. Бо брати братів не вбиватимуть.

Щеплення, від русофільства виявилося дуже болючим, але й хвороба була важкою і хронічною. Своїми симпатіями до Росії і Путіна п’ята колона в Україні заохочувала російського диктатора до активних дій по загарбанню нашої країни. Проте адекватних людей виявилося значно більше, ніж він очікував.

А чому Харків? Скоріш за все він був запасним варіантом Путіна: якщо не вдасться швидко захопити Київ, маріонетковий уряд, напевне, планувалося привезти до колишньої столиці УРСР. Так діяли більшовики, досвід яких нинішній керманич Росії переймає у всьому, як і досвід гітлерівців. Як уже мовилося, Харків він вважав потенційно своїм, майже російським. А тут – опір. Звісно, це його розлютило, бо прорахувався. Український Харків не запанікував, не здався, не став на коліна, він бореться і руйнує всі плани московського диктатора. Тому Наталя переконана: Україна переможе, правда на нашому боці. А ще вона вірить, що повернеться в рідне місто, повернеться у свою бібліотеку і буде будувати нове життя.

Коли після розмови і відбою повітряної тривоги я проводжав біженку додому, то побачив у центрі Сміли, просто на узбіччі дороги, як випинається з чорної землі тендітний пролісок. Маленька рослинка вперто підносила у загидженому викидами пального місці свою небесно-блакитну голівку до тривожного сонця. А неподалік гойдалися на гойдалках діти. І я подумав – це знак: життя завжди перемагає! Світло переможе темряву...

Олександр Вівчарик, для сайту "Прочерк"