Андрій Кайдаш рівно рік тому виїхав з рідними з окупації з Запорізької області і втрапив до Черкас. Із собою захопив найнеобхідніше і серед усього одну цінну річ – зварювальний апарат. Чоловік роботящий, хазяйновитий і вирішив, що попри втрату будинку, нажитого майна, зможе все ж далі жити і заробляти. Перші дні у Черкасах він з дружиною спав у церкві. Згодом став шукати як житло, так і місце для роботи. А нині має гараж, де відновив свою діяльність, якою займався до повномасштабного вторгнення. Нижче історія Андрія Кайдаша - передрук з сайту МЕДІА ВЕЛИКИХ ІСТОРІЙ
У окупації Андрій з родиною пробув 43 дні. Сам він з міста Василівка, що в Запорізькій області. Сам Андрій з дружиною виїхали у перший же день повномасштабного вторгнення в місто Токмак, поряд з Василівкою. Там жив у будинку тесть з тещею, а просто під будинком був великий гарний підвал.
Пригадує, що життя в окупації було жахливим. Фактично, «життя завмерло». Було багато жаху, насилля, згадувати це не дуже хоче. Сьогодні в окупації лишається батько Андрія, якого син не вмовив виїздити і нині зв'язок з ним буває не часто, бо мережа нестабільна.
– На початку повномасштабного вторгнення зникав інтернет, зв'язок. Все сталося раптово, хоча ми очікували на звільнення. Арестович же казав, що все скоро завершиться… Думали, ось трохи і наші війська звільнять територію. Але дні йшли. Було страшно. Особливо за жінок і дітей. До обіду хтось кудись виходив за хлібом, а так сиділи вдома. Як тільки, йдучи, бачили попереду на дорозі вантажівку з окупантами, ховалися у найближче подвір’я, бо передбачити наслідки зустрічі з ними було неможливо. Так само переживали за свої автомобілі, бо це був засіб пересування, можливість на них кудись виїхати. Люди автівки намагалися частково розібрати, щоб їх не можна було завести. Знімали акумулятори, інші прилади, спускали спеціально колеса, ставили подалі від ока, щоб невидно було, – пригадує Андрій.
Практично всі ці дні в окупації просиділи там, лиш виходячи кудись зранку за продуктами. На велосипеді виїжджав до одного чоловіка, де ловила мережа і писав рідним смс. Андрій каже, весь час думали, куди виїжджати, бо обстановка була нервова, хвилююча. Через плани виїхати особливо переймався машинами, бо вони могли б порятувати. Було безліч випадків, коли окупанти брали собі автомобілі, які їм сподобаються, знімали номерні знаки, малювали літеру «z» і їздили. Тому люди і намагалися з машини витягнути все можливе.
Через бойові дії неподалік будинку взірвався танк і якась деталь упала на одну з автівок
Всього у дворі в Токмаку у тестя Андрія назбиралося три автівки: «Жигулі» тестя і дві іномарки їхньої родини. Саме ці машини потім були набиті людьми, з якими виїздили згодом. Щоправда одна мала практично розбите скло: через бойові дії неподалік будинку взірвався танк і якась деталь упала на одну з автівок, яка не влізла в гараж. Але і той автомобіль був на ходу і рятував потім людей.
– Бувало, до нас у Токмак приїздили люди спинитися, це ті, що виїжджали з Маріуполя, але за день не встигали кудись доїхати. Врешті на початку квітня 2022 року ми теж приєдналися до колони, яка виїжджала з Маріуполя. Їхали теща і тесть, я з дружиною і її юний брат, також інші рідні. У цей час тато лишався у Василівці. Він у мене один, на жаль, мама померла ще до повномасштабного вторгнення. Тато казав, не хоче покидати рідний дім. І нині вряди-годи вдається з ним зв’язатися, коли він вилізе то на горище, то ще якимсь чином, бо зв'язок поганий. Каже, має город, комусь щось лагодить, робить зварювальні роботи, так і живе. Звісно, мене це мучить, – каже Андрій.
У колоні автомобілів з Маріуполя їхали на Запоріжжя. З собою мали небагато. Головне було вивезти людей. Боялися, щоб не забрали речі, навіть сам автомобіль, бо і такі були випадки. За порадою людей Андрій купив цигарки, які давав на блокпостах військовим.
– З Токмака до Запоріжжя сто кілометрів. Але до сірої зони десь було вполовину менше. Та щоб втрапити в сіру зону, треба було подолати 6 чи 7 блокпостів. На кожному дуже хвилювалися, перевіряли в машині усе. Коли хтось в колоні зупинявся на довше ніж слід, всі нервували. Більшість їхали за рулем жінки. Багато чоловіків боялися їхати. Але я давно маю справу з автомобілями і бачив, що багато з цих жінок невпевнені були, мабуть, не часто їздили. Дорогою я двічі допоміг водіям замінити пробиті чи прострілені колеса. Мені це було дуже просто, а вони, бачу, не знали, що робити. Врешті, ми проїхали блокпости, сіру зону і коли побачили наших військових, просто плакали. Адже всі розуміли, звідки вирвалися. Безліч злочинів, страшних випадків, про які не хочеться говорити. Саме тому ми просто хотіли виїхати звідти і все. Ніяких не мали планів. Головне було врятувати життя, – пригадує Андрій Кайдаш.
Першим ділом приїхали під Запоріжжя до родичів, там побули декілька днів, відчуття були, немов втрапили в інший світ. Там вже був зв'язок, працювали магазини, можна було помитися і спокійно поспати. Через декілька днів Андрій став міркувати як жити далі. Адже хоч як підприємець мав певні кошти на рахунках, та це були гроші замовників, які давалися як аванс, також були гроші на замовлення сировини для роботи з металоконструкціями, чим власне і займався чоловік. Андрій каже, дуже хвилювався за гроші замовників. Це потім йому роз’яснили, що війна це форсмажорні обставини і можна було не вертати якийсь час кошти. Та він як підприємець думав про майбутнє, про авторитет, про людей, яким винен і їхні сімейні обставини.
– Врешті я вирішив потрохи щось робити, шукати матеріали, метал, шукати завод оцинкування, зв’язуватися з кимось, дивитися, де знаходяться металобази. Дізнався, що завод, який мені потрібен в Запоріжжі, закрився. Це засмутило. Тоді став міркувати, що робити далі? Частина родичів згідні були їхати далі. Ми подивилися, що заводи оцинкування є в різних містах західної України, але тоді я був би далеко від дому. Побачили, що потрібний завод є і в Черкасах. Так і виришили їхати далі у Черкаси і пробувати якось жити далі. Бо як же бути? Всі родичі лишилися без роботи, всі не знали, що нас чекає далі. Я мав машину і зварювальний апарат. Ми поїхали у Черкаси, – каже Андрій.
Коли виник ажіотаж навколо причепа, який хотіли купити всі знайомі бджолярі, збагнув, що можна зробити ще причіп і він буде затребуваний
Андрій Кайдаш з дитинства працював з батьком у гаражі, де була автомайстерня. Каже, проводити зварювальні роботи було для нього не роботою, як для інших, а хобі. Пробував ремонтувати машин і так, і сяк. Постійно чомусь вчився. Після технікуму пішов в університет в Запоріжжя, став інженером. А тоді почав міркувати, чим же зайнятися вдома. Аналізуючи свій регіон, звернув увагу, що розвивається ІТ-сфера і аграрна сфера. В ІТ- сфері Андрій не дуже розбирався, а земель для господарювання не мав. Вирішив завести бджіл. Паралельно займався далі зварювальними роботами. І тут освіта, природжений хист до роботи та самі бджоли змусили його зробити причеп, щоб вулики на ньому стояли і дворі, і на полі, щоб не довелося їх переставляти. Згодом у житті відбулися зміни, з бджолами Андрій вирішив завершувати, а причіп продати.
– Коли займаєшся бджолами і їх стає все більше, вулики треба вивозити кудись. Як правило, це клопітка робота: повантаж вулики, які мають форму досить важких і крупних коробок, на причіп, вивези кудись на природу, потім домовся з такими ж як ти бджолярами, хто буде цього дня біля них чергувати. Я втомлювався вантажити на звичайний причіп вулики. І став собі застосовувати здобуті знання і досвід та креслити на папері спеціальний причіп. Коли виник ажіотаж навколо причепа, який хотіли купити всі знайомі бджолярі, збагнув, що можна зробити ще причіп. Так справа і пішла. У подальшому ми разом з мамою Оленою Вікторівною Кайдаш створили бренд «Бджоловіз», і я успішно робив причепи в Запорізькій області. Коли почалося повномасштабне вторгнення з грошима від замовників, які заплатили наперед, та з бажанням працювати далі і приїхав у Черкаси в квітні 2022 року.
Коли переселенці родиною в’їхали до Черкас з боку Дніпра, то побачили церкву. Оскільки нікого у місті не знали, а з дороги були утомлені, то пару днів ночували там. І Андрій став дивитися в інтернеті, де можна орендувати якусь площу, гараж, цех, бокс, щоб там працювати з металом. А вже біля місця роботи думав попитати за оренду житла. Таким був початковий план.
– Я ходив по базах, запитував, де є площі. Нікого не знав. І мені дали номер чоловіка, який працював біля річкового порту. Він телефоном став допитуватися, хто я, перейнявся проблемою. Сам він підприємець. А тоді запропонував нам пожити у них в селі під Черкасами. І поряд виявилася пуста будівля, де я орендував площу. Спершу працювали усі: брати, дружина, тесть з тещею, навіть юний брат дружини допомагав. Адже замовники чекали вироби і я просто не міг так все полишити, щоб не покинути клієнтів, – згадує Андрій.
Так, поступово він віддав людям борги.
– У Василівці я просто працював з татом у гаражі, потім став працювати сам. Назбиравши гроші, купив першу машину – «Жигуля». Знав все по автомобілях. Пам’ятаю перший досвід і найму людей, коли ми ремонтували людям дахи і я сам не справлявся. З’їздив і на заробітки за кордон. А згодом зосередився на своїх причепах. Тож можу сказати, що все збудував з нуля. Удома я розбудував цех до тисячі квадратів. Але війна все змінила. Та не опускаю рук. Попрацювавши у селі під Черкасами, побачив, що зручніше буде у місті, та й місця там було малувато. Ось тепер знайшли площі у Черкасах, тут щоправда і дощ тече у цех, є інші нюанси, але працюємо. Не думаю про вихідні чи відпустку. Є робота, яка допомагає і відволікає, а головне, яка дає впевненість. Вже і люди тут працюють зі мною, місцеві. Матеріали беремо українські і вже дещо й з-за кордону, замовники по всій Україні, – розповідає Андрій Кайдаш.
До речі, протягом останніх тижнів ГО «Черкаська Молодіжна Рада» (СпівДія Хаб Черкаси) передавали ноутбуки представникам самозайнятої молоді у межах національного проєкту «СпівДія Ноут».
Загалом в межах «СпівДії Ноут» передбачається видача 5 тисяч ноутбуків. Зараз техніка передається самозайнятим особам та школам, незабаром розпочнеться видача громадським організаціям.
На Черкащині їх отримали самозайняті люди. Так, завдяки проекту сьогодні ноутбук отримав і Андрій Кайдаш.
– Найголовніше у моїй роботі – це креслення. У мене був старенький ноутбук, який вдалося привезти з собою. Але він вже фактично не міг виконувати функцію. Тому, довідавшись про проект, вирішив взяти участь долучився і тепер дуже класно, що можу застосовувати його для роботи. ІФ дружині він допомагає, яка веде бугалтерію. Тепер мрію запатентувати бренд, але поки лиш зміг зареєструвати торгову марку «Бджоловіз». А на інше треба час і навики. Все думаю про це, та поки не знайду часу. Бо головне таки сьогодні робота, адже це все, що поки є, – каже переселенець.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
У Черкасах запрацював завод з виробництва захисних плівок для вікон і не тільки…
До Черкас переїхало сучасне швейне виробництво з Херсонщини
Переселенці з Бахмута відкрили автомагазин у Черкасах
Коментарі
Не дай Бог таке пережити. Але дійсно Арестович багато кого підневідив. Який довбень його слухав? А нині він в загравкамандіро вкє, піднімає на боротьбу українську діаспору в Італії.
Стрічка RSS коментарів цього запису