З часу війни Черкащина прийняла більше сотні тисяч переселенців. Частина людей травмована і не лише психологічно. Евакуаційний потяг і волонтери доставляли переселенців і на Звенигородщину. Публікуємо три історії із тисяч переселенців, що були змушені евакуюватися на Черкащину.
Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Звенигородської міської ради Звенигородського району Черкаської області не лише надає ряд послуг, а й має в своєму розпорядженні відділення, які розташовані в селах громади. Так, в селі Гусакове було утворене відділення для тимчасового проживання внутрішньо переміщених осіб для надання соціальних послуг. Тут у колишній будівлі школи живуть ВПО, що втратили житло або вимушені його покинути через бойові дії на території, де вони проживали із забезпеченням їх жилим приміщенням для проживання та усіма житлово-комунальними послугами, предметами, матеріалами, м’яким і твердим інвентарем на час перебування.
Олександр Пархоменко з селища Курахівка Донецької області
Бачив, як касетними бомбами прошиває залізо, дерево. Взагалі дивні набої, бо вони немов пропалювали дерево чи метал, а от в цеглу вдарялися і лиш надщербнута була стіна. І у нас намагалися влучити саме в місця скупчення людей, де магазини, де роздають гуманітарну допомогу. Я пригадую, коли нам роздавали гуманітарну допомогу біля сільради, пішов отримати. І ось бачу, як з боку Красногорівки летить в небі щось схоже на олівець. Адже там йшли бої. І воно летіло спершу паралельно землі, а потім стало просто падати різко. Кричали потім люди, були поранені. Ми всі побігли, притислися за сільрадою біля стін пошти. Наскільки пам’ятаю, одна людина загинула, дівчину десь років 10-ти поранило. Це було наприкінці літа 2022 року. Звичайно, був стрес після цього, але фізично, слава Богу, не зачепило.
Пригадую епізод, коли ходив в магазин у місто Гірник купити їсти, туди можна пішки пройти, неподалік Курахівки. Вже виходив, а тоді відчув вибухову хвилю, забіг назад. Розбилося скло, я впав під прилавок. А коли вже піднявся, то побачив, що надворі чоловік, який продавав фрукти-овочі, мав практично зчесану одну ногу внизу, де гомілка. Він стояв на нозі, але там до сухожилля одна була зчесана. Розумів, що чоловіку пощастило – між ним і вибухом була тополя, це врятувало.
Я підбіг, розуміючи, що часу обмаль, зняв ремінь з себе і перетягнув вище на стегні ногу чоловіку, поки не пішла кров. Тоді вже почули, як їде швидка, підбігла його дружина. А він, мабуть, будучи ще в шоковому стані, не дуже відчував біль, переймався, щоб не лишили його машину незакритою. Потім чоловіка повезли в лікарню, наскільки знаю, він вижив.
Потім у мене згорів будинок. Це було ще за теплої погоди. Сталося все дуже раптово. Не встиг забрати документи, паспорт, медичну книжку, документи на землю, нічого. Зайнялося все раптово, я побіг за водою до сусідів, коли повернувся назад, все вже було у вогні. Немов хтось бензином полив. Погоріли і ікони, і картини… До слова, через втрату документів сьогодні не можу допомогу отримати як переселенець.
До зими я ще жив вдома, перебрався у літню кухню. А коли почалися холоди, боявся, що замерзну. Окрім того, чув, як далеко на городи лягали бомби, вибухали.
Останнім часом жив сам, сестра в Ізраїлі, з братом втратив зв'язок, він у Донецьку був. Батьків давно немає. Дітей немає. Волонтери сказали, що можна їхати з січня, і 3 січня 2023 приїхав сюди на Черкащину. Поселили на Звенигородщині тут у школі. Не холодно було, допомагали з їжею. Першу допомогу дали, декілька тисяч, а з того часу фактично я нічого не отримую. Позичав тут копійку, їздив в Звенигородку, вдалося відновити паспорт і ідентифікаційний код, це головне. Але щодо іншого… Бракує документів, щоб оформити допомогу ВПО. Тож досі не отримую нічого. Обіцяли днями щось вирішиться таки… Думав, в Тальне чи Ватутіне їздити на роботу, але знову ж, треба хоч якусь копійку для початку мати.
З 18 років починав вже десь працювати. Маю стажу 13 років під землею, три роки газозварювальником був і ще працював на інших роботах. До пенсії трохи не вистачило.
Зараз, звісно, тягне додому дуже. Там мені навіть повітря інакше. Там я знав людей, а тут тяжче. Та навіть якщо їхати згодом додому, через залізничну станцію у Смілі, то треба таки мати кошти, треба мати пакет документів. Без документів тяжко.
Поки живу тут, у селі, беру в сільській бібліотеці книги, читаю.
Владислав Головко (з дружиною Вікторією Борисівною) з Бахмута Донецької області
З початку повномасштабного вторгнення знаходилися у квартирі, що в будинку по вулиці Незалежності. А коли почалося бомбардування і стали переміщуватися ближче до нас бої з боку Соледару, ми переїхали до нас на дачу, що по вулиці Гоголя. Знаходилися там до 17 грудня.
Чому вирішили виїхати? Бо я пригадую, як сидів на дачі і дивився, як лягали бомби у нас у городи, а у будинків навпроти просто злітали дахи. Бо за нами був схил, а тоді підйом і будинки. І гарно було видно, що взлітало там все. Тоді збагнули, що далі так тривати не може. А коли вже переді мною упав шестикілограмовий уламок бомби, вже остаточно вирішили їхати.
А загалом спершу бої тривали в Соледарі, до нас ще не доходили вони. Ще у вересні, пригадую, ходили за виноградом з дружиною. Ми рвали в одному місці виноград, і раптом неподалік упала міна. Ми впали біля бордюру, лиш встиг накрити собою дружину. Також по вулиці Артема розбили садок. Від цього у нашій багатоповерхівці повилітали вікна. Осколки втрапили нам в квартиру, почало горіти крісло. Звісно, згодом і на дачі почалися руйнування від вибухів неподалік. І сарай, де кози були, постраждав.
Розбили наші школи у вересні. Будинок культури спалили у центрі міста. Згоріла квартира у моєї мами, бо там снаряд втрапив у стіну. Розбили лікарні. Авіабомба упала неподалік будинків просто на перехрестя і вщент його зруйнувала. Там була труба якраз водогону під землею. І люди потім з тієї воронки брали воду прати, бо були проблеми з водою. Бо колонки всі побили. Деякі проблеми з водою були в багатьох. А от хліб був, гуманітарну допомогу роздавали.
Я почав їздити велосипедом з квартири на дачу, перевозити продукти, речі. При цьому чув, як по центру міста окупанти лупили снарядами. Били з боку Донецька. По вулиці Артема, Гоголя, Незалежності прилітало в будинки. Десь в жовтні ми в сусідів діставали з будинку жінку, яка ледь не згоріла він потрапляння снаряду в дім. Був випадок, коли в сусіда від вибуху пів стіни вирвало.
Відео родини з евакуації
Я працював до зими в похоронному бюро. Але взимку було неможливо копати вже землю, зокрема, через постійні обстріли.
У жовтні перед опалювальним сезоном стали також кидати фосфорні бомби. Це коли ракета розривається і немов парасольками падає, ракета встряє в землю, а фосфор горить і неможливо гасити. Я намагався, але не міг. І цих стрічечок від ракети багато, спробуй все погаси.
Бачили літаки. Видно було наші і не наші. Їх літаки летіли зі сходу, а наші з боку заходу, плюс на їх літаках помітно було зірки. На наших літаках бачив синьо-жовті прапори.
Мені розповідали, що сусід відмовлявся виїжджати, коли ми вже пакувались. З боку Горлівки якраз заходили окупанти. І сусід вийшов за ворота, чути було постріли, але навіть тіла не знайшли. Так і невідомо, що сталося.
Звісно, все те пережите призвело до проблем у здоров’ї, у мене були два мікроінсульти, дружині теж тяжко. Син дружини воює на війні. А нас евакуювали на Черкащину. Переїхали сюди з собачкою нашою. Інколи те все сниться. Тяжко дуже, буває, згадуємо щось з війни. Повертатися нікуди. Будинок розбитий повністю.
Що робимо? Сидимо тут, допомогу оформили. Попитали якусь хату в селі, може, з’їдемо зі школи і будемо жити окремо від переселенців, щоб все-таки якось собі планувати самим життя. Адже, повторюся, повертатися вже на старість років нікуди.
Микола Мухін з Вугледару Донецької області
Я 1955 року, народився в Нижньому Новгороді, а коли мені був рік, у 1956 році, батьки переїхали на Донбас працювати. Уже в березні ми були у Вугледарі без світла і без газу. Адже потрапляли ракети по комунікаціях. Проблема була з водою, брали в пожежній частині питну, а в інших місцях технічну.
Обстріли більше були вночі, ніж вдень. У мене в квартирі вибило всі вікна. Добре, що я в цей момент був у коридорі, не зачепило. Що ж робити? Підмітав, прибирав. Але ще не ліз у підвал ховатися. Десь з літа почав ховатися.
Бачив зруйновані житлові будинки, зруйновані гаражі, школу.
Коли в інший район міста йшов, бачив і танки, і бачив край дороги міни. Я намагався взимку добратися в той район міста, де поховані рідні, попрощатися, але не втрапив туди, бо вже солдати не пустили. Був випадок, що погодували наші солдати, дали баночку соку, бо був дуже виснажений. Але на цвинтар до рідних так і не втрапив.
Проживав я сам, бо розлучений. У грудні вже мене привезли в Курахове, це подалі від лінії фронту. Як бути тепер? Не знаю. Допомогу оформив, маю пенсію.
Назарій Вівчарик
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Рада ВПО у Черкасах: чи треба створювати? – про це говорили в Черкасах
«Ніколи не опускав руки, а причепи за власним креслення придумав випадково»
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису