реклама Делікат

Нещодавно у Черкасах був мітинг рідних захисників «Азовсталі». Що зараз з тими, хто більше року тому отримав у Маріуполі наказ верховного головнокомандувача заради збереження життя залишити бункери металургійного комбінату? Герої тримали оборону міста 86 днів.

Фото @alina_kopiiko

Фото @alina_kopiiko


Тортури, жахливі умови, знущання та невідомість – вже рік із цим усім, за словами звільнених, у російському полоні живуть захисники Маріуполя, які потрапили в полон з "Азовсталі", писало в травні цього року видання ВВС.

У російському полоні наразі перебуває близько 700 бійців бригади «Азов», розповіла представниця Асоціації родин захисників «Азовсталі» Євгенія Синельник в ефірі Радіо Свобода у червні цього року.

Синельник наголосила, що слід звернути увагу Червоного Хреста та інших організацій на зовнішній вигляд українських полонених, над якими в РФ розпочали судовий процес.

Всього скільки сьогодні українців у полоні влада не каже. Розкривати цю кількість не можна, казав навесні в ефірі телемарафону уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець.

Остання цифра, яка називалася наприкінці 2022 року – близько 3,4 тис. українських військовослужбовців, повідомляла уповноважена президента з питань прав захисників України Альона Вербицька.

Що відомо про долі захисників Маріуполя сьогодні?

«Чекайте, робота ведеться»

Черкащанка Оксана, яка вже більше року чекає на свого єдиного сина, постійно моніторить соцмережі. Вона з чоловіком учасники акції в центрі Черкас. Кажуть, що за час перебування сина в полоні, здавалося б, зробили все, що можуть зробити, а далі – справа за ким? Отут і постає велике питання. Хто організовує обміни і хто їх проводить, хто потрапляє у списки. Рідні захисників «Азовсталі» розуміють, що факторів, які впливають на обміни, багато, але, звісно, кожен розуміє, що тут все залежить від примх ворога.

Пані Оксана освітянка. Каже, це її рятує, бо частково в роботі забувається горе, хоч забути таке, звісно, неможливо. Сьогодні вдома на столі стос документів. Це і заяви, і відписки, і повідомлення. При цьому, написаних заяв, прохань і звернень написано більш, ніж отримано. А головне: родина намагається по крупинках зібрати інформацію про сина.

Фото @alina_kopiiko

Фото @alina_kopiiko


Черкаси-Маріуполь-Оленівка-Таганрог. Сьогодні мати з батьком кажуть, що остання інформація про місцеперебування сина – це Таганрог – місто в Ростовській області росії.

– Отримуємо інформацію від тих, кого обміняли. Десь хтось повідомляє, що знає такого-то і просить сконтактуватися з рідними, щоб передати вісточку. Так це працює. Остання інформація півтора місяці тому про те, що син в Таганрозі. Звісно, ніякого листування чи передачі посилок. І їхати сама нікуди не можу, навіть, якби й пускали, бо це підставляти сина, – каже пані Оксана.

Син пані Оксани пішов в «Азов» у 18 років. До цього вивчився на медика. Власне, це головне, на чому акцентує увагу родина і при написанні листів у міжнародні інстанції, зокрема, і в Червоний хрест.

«Чекайте, робота ведеться», - так їм відповідають у Києві особи, з якими контактують родини полонених.

«Не питайте чоловіка про сина»

– Він медик. І насамперед лікував людей! У час повномасштабного вторгнення був на сході. Спершу давав про себе знати, востаннє розмовляла з ним 17 травня 2022 року. Сказав, що не буде на зв’язку. Потім ми довідалися про здачу в полон. А тоді почався наш шлях очікування. Особливо важко переживає чоловік, він був міцним спортивної статури чоловіком, а нині став немов дідусь з паличкою. Болісно сприймає, коли сусіди питають, що з сином. Сьогодні я сама приймаю ліки, заспокійливі, вже маємо психолога. Хоча перші півроку були в жахливому стані, тоді було не до психологів-неврологів… – каже черкащанка.

Пані Оксана каже, що найстрашніше – затягування процесу. Інколи їй починає здаватися, що питання життя і здоров’я полонених – це справа лише родин «азовців».

Фото @alina_kopiiko

Фото @alina_kopiiko


– Інколи буває якесь зрушення у справі. Раз ми виходили на акцію і після цього нам казали, мовляв, не шуміть, ви зриваєте процес обміну. Ми на якийсь час затихли. Потім чули, що деяких полонених нібито везли кудись до кордону, але почувся постріл і все відмінили. Автомобілі розвернули. Тут багато факторів. Одразу думаєш і про те, як нашим дітям було оце їхати в якійсь вантажівці туди-назад. Інша думка, що це могло бути спланована гра росії на нервах. Адже постріли постійно на кордоні і обстановка завжди напружена, – каже пані Оксана.

18 листопада буде рівно півтора роки як сім’я чекає сина. Черкащанка каже, що у своїх прагненнях достукатися до світової спільноти пішла вже й до того, що брала участь в акції у польському Кракові. Пригадує, як їх тепло там зустрічали. Вони стояли на вулиці, де знаходяться посольства. Потім у центрі біля пам’ятника Міцкевичу.

– У нас змінилися заклики. Спершу ми кричали до нашої влади. Але помітили як це брутально використовують там, у росії. Не на нашу користь. Тож тепер ми звертаємося до людей, більше до міжнародної спільноти. Адже полонені мають іти на обмін. Особливо я акцентую увагу на тому, що мій син медик.

«Намагатимемося надолужувати життя»

Сьогодні пані Оксана пригадує, як намагалася справитися з трагедією самотужки. Врешті, звернулася до психолога.

– Я пригадую, як у магазині завис термінал, коли я хотіла розрахуватися. А в цей час в мене на телефоні з’явилося повідомлення про теракт в колонії в Оленівці Донецької області, де загинуло понад 50 українських військовополонених. Я повільно почала втрачати свідомість, а в магазині подумали, що я розхвилювалася через термінал і неможливість заплатити гроші. Пізніше прийшло повідомлення, що син живий. У Оленівці полонені мали змогу якось обмінюватися інформацією, хто, як і звідки. Потім вже від звільненого полоненого довідалися про Таганрог. І це поки найсвіжіша інформація. Станом на травень він живий, у полоні, – каже пані Оксана.

Фото @alina_kopiiko

Фото @alina_kopiiko


Єдине відео, де вона побачила сина, їй прислали, коли вона торгувала на шкільному ярмарку, збирала кошти для ЗСУ. Тоді також мало не втратила свідомість.

– Намагаємося жити, жити і чекати. Ми вчимо алгоритм лікування полонених. Адже ті хлопці, що повертаються, потребують особливої уваги. Розумієте, багато з них, по-суті, діти. І вони намагаються надолужити життя, їсти хот-доги, піци, а там необхідна довга реабілітація. Люди виснажені. Хоча знаю випадки, коли хлопці через місяць-півтора реабілітації знову йдуть на фронт, вони мають відчуття провини за своїх побратимів.

Пані Оксана пригадує, як втрапила на одне кількаденне навчання за межами дому, але в межах Черкащини, на такий собі ретрит.

– Знаєте, ми зібралися, такі самі люди як я, і ми могли обговорити це. Як бути? Де брати сили для очікування? Як взагалі далі жити? А мене запитала психолог, що найстрашніше? Звісно, боюся, що помре. І тоді, таке відчуття, що помру і я. Але ж тоді психолог запитала, невже син хотів би, щоб я померла? Ось такі у нас розмови… Я міркую собі, кому першому зателефоную, як довідаюся, що сина вже повернули з полону, що ми будемо взагалі робити першим часом? Можливо, буде весілля? А чому б ні? Адже треба надолужувати життя і в нього є дівчина, яка його чекає. Хоче ми не можемо збагнути, яким він вийде. Та у те, що вийде, ми віримо і чекаємо. А самі готуємо далі акції, щоб світ не забував про тих, хто в полоні, – каже черкащанка.

Фото @alina_kopiiko

Фото @alina_kopiiko


реклама

Коментарі  

 
+5 #1 правда 16.11.2023 17:47
Болюча дуже тема. Всі розумвіють, що це примхи росії, а це неадекватна країна
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 

Додати коментар

Звертаємо Вашу увагу, що "Прочерк" - це майданчик коректних дискусій!

Цікаві новини звідусіль

реклама Делікат

bigmir)net TOP 100