СРІБНА ЗЕМЛЯ. Аграрна колаборація: від кілометрів теплиць до гектарів яблуневих садів і лавандових полів

Кілометри теплиць розкинулися неподалік Хуста. Розмірами з будинки, вони біліють під горами довгими рядами. Срібна земля, як називають цей край. Закарпаття стає овочевою годувальницею України. Теплиць повно. Інколи просто на півгори. І там росте все. Гори закривають від західних вітрів. Окрім того, тут розвивають безліч інших напрямків агросектору. За час повномасштабного вторгнення багато громадян виїхали з України, адже тут до кордону подати рукою – мало не в прямому сенсі. Водночас, та частина, що лишилася, долучилася, зокрема, й до роботи в агросекторі.

Що цікаво, величезних полів, як в центральній Україні, на Закарпатті немає. Попри це, тут дбають не так за кількість, як за якість, зокрема, вирощують екологічну продукцію. Але сертифікація є не у всіх опитаних, що пояснюють складною бюрократичною тяганиною.

Про крафтові (цим словом називають продукти, виготовлені не промисловим способом, а маленькими партіями за індивідуальними рецептами) сири й вино, маринований часник і повидло, а також про лавандову олію і яблука, про ніжне мармурове м'ясо від свиней-мангалиць та про згущене буйволине молоко далі у матеріалі.

Сироварня, теплиця, млин, – поштовх для розвитку села від Закарпатської асоціації місцевого розвитку

Ми перебуваємо в підземеллі. У прямому значенні цього слова. І це підземелля викопане задля переходу від сироварні до дегустаційної зали. Це в ідеальному світі. Але насправді тут не до дегустацій. Саме в цій дегустаційній залі був такий собі волонтерський центр з початку повномасштабного вторгнення. Війна. І сироварня, хоч і мала б собі працювати на догоду бізнесу, стала поштовхом в підтримці та розвитку громади. У час повномасштабного вторгнення тут годували близько сотня переселенців щодня. І так тривало до серпня 2023 року.

Щоб втрапити в сироварню, яка біля Хусту, їдемо в бік румунського кордону. Тут багато гарних, ошатних і великих хат, водночас, частина з них пусті… З початку повномасштабного вторгнення чи й не половина люду виїхали за кордон. Отак, коли близькість кордону це і плюс, і мінус водночас. Разом з тим, враховуючи досить далеку відстань Закарпаття від сходу України, де точиться війна, сюди в безпечний краї їхали переселенці. Місцеві кажуть, спершу ВПО приїхало стільки, як, власне, майже половина села. Якщо в селі налічується десь 3,5, тис мешканців, то з початку повномасштабного вторгнення приїхало до 1,5 тисяч. Та згодом, зрозуміло, ВПО роз’їхалися. Але частина з них лишилася. І вони намагаються інтегруватися в суспільство. А дехто починає свою справу.

Потрапляємо в Нижчє Селище і розуміємо, що село може бути центром розвитку Закарпаття. Колись давно, у 90-х, коли багато чого в державі розвалювалося, за підтримки європейського кооперативу в селі створили сироварню. Колишній вчитель математики Петро Пригара взяв справу в свої руки. Тут роблять швейцарські сири кількох видів. Переробляють на них молоко місцевих корів: беруть сировину з чотирьох сіл. Пан Петро розповідає, як було важко налаштувати виробництво. Адже мова не лише про технологію, задля якої в село приїздив працювати швейцарець, мова і про довіру, про людей, які здають молоко підприємцю. Завдяки сироварні навколишнє населення ще тримає корів, бо молоко є куди здати. Відео про сироварню ТУТ

Зараз в сезон переробляють тонну молока. Донька Петра — Інна Пригара працює над маркетинговою стратегією сироварні. І місцеві сири розходяться по всій Україні, а колись їхали і в Крим… Окрім того створення сироварні згодом дало поштовх до залучення європейських коштів для покращення соціальних об’єктів. Так, в селі зробили водогін за кошти європейського гранту, водогоном користуються соціальні об’єкти: школа, садок, пекарня тощо. Власник сироварні взяв в оренду і місцевий будинок культури, який суттєво покращили.

Загалом сироварня – як основний об’єкт родини. Але згодом Інна та ряд інших активних людей громади об’єдналися і створили ГО «Закарпатська асоціація місцевого розвитку».  Організація змогла організувати ряд успішних проектів з допомоги переселенцям. Всі ініціативи організації не злічити… Та все ж, щось можна назвати. Це млин, теплиця і сільськогосподарський кооператив.

Анастасія Соколовська з родиною приїхала з Оріхова Запорізької області. Спершу родина жила в сусідньому селі, за освітою Анастасія аграрій, вона вела відповідний блог. Її побачила Інна, яка саме планувала розвинути справу з теплицею в Нижньому Селищі.

– Анастасія тепер учасник нашої програми з інтеграції в громаду. Вони отримали тут житло і можливості працювати. В майбутньому маємо на меті, щоб їх родина вийшла на самоокупність і змогла себе забезпечувати, - каже Інна Пригара.

– Вирощуємо в теплиці помідори, прянощі, спеції. Загалом, коли приїхали з чоловіком, а він теж, до речі, аграрій, то побачили, що земля тут не така, як в Запоріжжі. Тут слід було її більше підживлювати. Ми поставили піддони і в них вже посадили помідори та перець... Тоді прянощі. Уся продукція в нас екологічна, нічого не додаємо. Відповідно, те, що вирощуємо, може мати не такий привабливий товарний вид. Але це природа! Ми все насамперед переробляємо. А взимку, щоб не гуляти, вирощуємо печериці. Взагалі, мета: заготовляти і насіння, щоб в майбутньому не закуповувати, - каже Анастасія.

Вона веде також свій блог, він називається «Агрономчики». Там вона розповідає, як вирощувати органічну продукцію.

Новостворений з ініціативи місцевої громадської організації сільськогосподарський кооператив мав би виникнути тут так чи інакше. Сьогодні він допомагає переселенцям інтегруватися у місцеве життя, заробити. Та насправді таке об’єднання мало б бути давно, бо місцевість тут не така як в центральній Україні, де є великі поля. Тут в Закарпатті багато одноосібних господарств. Ділянки в селян невеликі, не завжди рівні, водночас, одному треба зібрати врожай, іншому скосити траву, третій потребує якоїсь іншої роботи на ділянці. Але не всі мають техніку, трактори. І тут на допомогу приходить кооператив, де є техніка якраз для роботи людям.

Юрій Багара, місцевий житель, очолив кооператив. Свого часу він отримав інвалідність, проте знає техніку, і нині працює тут разом з переселенцем Олександром Салащенком. Останній приїхав з Донеччини з родиною. На Донеччині був шахтарем, знає техніку, ремонтує.

Завдяки залученню грантових коштів, ГО «Закарпатська асоціація місцевого розвитку» змогла надати можливість переселенці Марії Заіченко з Куп’янська працювати з млином і виробляти органічне борошно. Це був один з перших економічних проектів громадської організації. Поки родина переселенців займається виробництва борошна, вже готується проект пекарні. Зараз частина борошна йде на виробництва хліба для харчування людям на сході.

Дегустаційні зали як спосіб залучення туризму

Звідки ж береться органічне борошно? З зерна, вирощеного тут таки на Закарпатті. Цей регіон не такий великий і всі одне одного знають. Зерно сюди надає фермер з села Ботар Павло Тізеш. Це взагалі цікавий чоловік, який займається багато чим. Чоловік працює з органічним сільськогосподарським виробництвом. Виходив на ринки Угорщини і навіть Австрії. У нього великий асортимент продукції, від ягід і зерна до м’яса. Сьогодні його фірму «Пан Еко» знають саме завдяки кучерявим свинкам-мангалицям – особливій породі свиней. Також він має сірих угорських рогатих корів, який в стаді до сотні.

Колись пан Павло був фельдшером, та починав бізнес з повидла! Але нині має 500 гектарів поля пшеницю. Для тварин є 100 гектарів поля.

– Чому починали з повидла? Мали сливи, застосовували традиційні рецепти, довго варили. А тоді завели старі сорти порід і почали вирощувати. Чому мангалиці? Бо вони дуже гарний мають імунітет. І можуть зимувати взимку в відкритому приміщенні. Та зараз скорочуємо виробництво. Бо попит на органіку дуже впав. Навіть в Німеччині зменшилося споживання, люди бідніють, - каже пан Павло.

Сьогодні пан Павло також має дегустаційну залу, де можна спробувати як повидла, так і ковбаси від виробника.

Ще чоловік має 30 гектарів конопель, з яких робить і взуття за ціною півтори-дві тисячі. Також насіння конопель йде на виготовлення ліків. Пан Павло налаштований і на будівельний ринок, саме коноплі застосовуватиме в цій сфері для будівництва житла.

Поки одні пробують різні напрямки в агросекторі, інші концентруються виключно на чомусь одному. Трішки далі від земель Павла Тізеша, вже під угорським кордоном містечко Берегове. Там роблять вино.

Закарпатська крафтова виноробня знаходиться в місті Берегово на вулиці Виноградній. Історія сімейної справи з виробництва вина розпочалась у 1994 році…

Колись тут на території було мало не 40 винарень. Але деякі засипались. Винарням тут і по 400 років. Це край де є багато було виробників вина. А ще більше було. І родина Василя Надя займалася цим. Але спершу йому, малому хлопцю це не дуже подобалося. Тут багато роботи, каже, треба знати і справу бондаря, і коваля, і садівника. Врешті таки якось лишився в цій справі. І нині його вино продається по Україні.

– Винарня наближена до гравітаційного виноробства. Тобто зверху цех. І без всяких насосів самотьоком все опускається в бочку. Щоб менше все на молекулярному рівні ламалося. Бочки тут дубові. Після витримки все йде в скло і на реалізацію, - каже Василь Надь. – Придбали це все на початку 90-х років. Такі підвали після занепаду виноградарства у пострадянські часи заповнювали побутовими відходами. А підприємства харчової промисловості зберігали там овочі та готову продукцію. Та овочам тут було погано, гнили. Тепер працюємо тут ми з дружиною і сином.

Це сімейний бізнес. Родина мала сотню кущів винограду, нині дійшли до 6 гектарів винограду. Вина розливають у скло з родинною сургучною печаткою «Nota Bene».

– Тут ось маємо дегустаційну залу, де можна спробувати вино, – припрошує господар.

Згодом заходимо в один з підвалів. Тут стоять бочки, а під стіною в ящиках скляні пляшки. Якщо бочку відкрили, все одразу треба розлити в пляшки.

Вулиця, на якій живе тепер родина Василя, раніше називалася Шампань. Тепер Виноградна. Вулицю було названо на честь виноробного регіону на північному сході Франції, батьківщини знаменитого білого ігристого вина – Шампанського.

– Закарпатська область має давні традиції виноградарства та виноробства, які сьогодні активно відроджуються завдяки консолідуючій та координаційній ролі "Асоціації виноробів, виноградарів та дистиляторів Закарпаття" (керівник Олександр Гарновдій). Ця асоціація об'єднує понад 50 господарств виноградарів та виноробів, які спільно працюють не тільки над виробництвом високоякісних вин, але й над відродженням стародавніх сортів винограду, - каже Олександр Коваль, експерт з географічних зазначень та маркетингу територій.

Та не лише виноробство відроджують на Закарпатті. Тут зараз активно займаються відродженням популяції буйволів.

Про своїх буйволів Інна Левдар може розповідати дуже багато. Пані Інна адміністраторка ферми «Карпатський буйвіл». Ферма розташована поблизу Виноградова. Тут поєднання ферми з дегустаційною залою, тут можна погладити буйволів, а також скуштувати сир, йогурт чи масло з їх молока. Хоча спершу ціль була врятувати і відродити популяцію карпатського буйвола. А вже потім розвивати туризм. Спершу власник ферми купив декілька буйволів, щоб познайомити з ними дітей, щоб діти бачили, що ж таке буйвол, а тоді пішло-поїхало…

Власник ферми з Хуста. Має свою справу, через що має змогу з іншого бізнесу дотувати ферму буйволів.

– Буйволи з Азії… Прижилися на Закарпатті з ХІІІ століття, лишившись у спадок від татаро-монголів. Але насамперед це румунські Карпати. Та коли перевозили сіль, то можливо тут і опинилися. Перший перепис буйволів 1920 рік. У 1991 році тварин в Україні нараховувалося 38. Ми почали все в 2009 році. Власник ферми Роман Федько з Хуста і його дід займався буйволами. Але то були часи розкуркуленням, влада під примусом забирала в людей наділи, буйволи забрали до колгоспу, але потім вирізали як нерентабельні. Тож власник ферми фактично відродив цю справу. Найстаріші в нас Юля і Ромашка, їм 26 і 22 відповідно. А ще є хлопчик Юрій Юрійович. Найстарша тварина, яку я бачила, - це 40 років, - розповідає Інна Левдар.

Ідентичного господарства немає в Україні. І немає чітко книг, як і кого чим годувати. Тож довелося опитувати старших людей. Збирали інформацію по людях, які тримали буйволів в інших регіонах. Нині в господарстві є дегустаційна зала, де можна спробувати багато смаколиків, - від йогурта з буйволиного молока до крем-сиру в оливковій олії, від буйволиного масла до вареного згущеного буйволиного молока.

– Робимо моцарелу, косичку, рікотту, напівтвердий сир, сир з різними насіннями. Приїздили гості з Італії, хвалили наш сир. Коли буйволи переходять з сіна на траву, з трави на сіно, то сир в них не такий смачний. Але це відчуваємо лиш ми. Всього зараз маємо 36 літрів молока на добу, – розповідає фахівець.

Гості приїздять і не розуміють, чому маючи 115 буйволів, ферма показує лише 5. Але справа в тім, що буйволам насамперед треба природа. Тому вони і пасуться на природі. І ніхто не вакцинований, немає препаратів. Лиш обробляють від лишаю взимку.

– Сьогодні в нас більше сотні тварин і ми цьому раді. Отже, тваринам в нас добре. Здавна ці тварини виконували не м’ясну і не молочну функцію, а тягову. Попри розмноження, молока дають мало. І ми зараз зіштовхуємося з тим, що молока мало, а туристів багато. Тож презентувати багато молокопродуктів не можемо, - розповідає пані Інна.

«Тут працює вітер, дощ, сонце. І все. Не поливаємо спеціально нічим»

Будучи в горах, треба сходити на вершини. І тут бачимо безкраї лавандові поля. Щоправда саме зараз лаванда вже не цвіте. "Лавандова гора", вирощування промислової лаванди, дамаської троянди, жасмину, –  саме цим займається родина Качурів. Подружжя Юрій та Мирослава з міста Перечина. Йде мова про агровиробництво. Засадивши просто серед гори поле, вони насамперед орієнтувалися на ефірну олію. Але згодом сюди стали йти туристи, тож почали і лишати частину лаванди для фотографування. Сьогодні лаванда відцвіла, бо насамперед вона цвіте з травня по липень. Поза тим, робота тут не спиняється ні на мить. Бо це найбільша промислова лавандова плантація в Україні.

За словами Мирослави Качур, лаванду широко використовують у медицині, в парфумерії, в кулінарії. Квітки переробляють на ефірну олію, яка високо цінується.

Насамперед цінність тут в тому, що лаванда не обробляється ніякою хімією.

– Тут працює вітер, дощ, сонце. І все. Не поливаємо спеціально нічим. Ми, звісно довго дуже вагалися, як нам бути, що садити. Спершу посадили і боялися, чи не змерзне. Але зимою витримала до 26 морозів, а влітку 4 тижні не було дощу. Та лаванда цвіте! – каже пан Юрій.

Тут цвіте сорт Хемус і болгарський. Дружина пана Юрія Мирослава каже, що лаванда додається в чай, роблять сиропи, крем, скраби… Та навіть настойка робиться за певною рецептурою.

А ті поля, які з’являються в Україні, наповнюються саджанцями саме від Качурів.

Родина дивилася ділянки і за кордоном. Але потім вирішили, що треба працювати вдома. Спершу купили 10 гектарів поля, а ще 20 гектарів взяли в оренду. Другий рік готують ділянку під посадку. У сезон наймають і людей до 20 осіб.

Продукція розходиться по крафтових магазинах Буковеля, Яремча, Львова, Ужгорода, Мукачева. Донька вже шукає клієнтів у Києві.

Неподалік Качурів працює Владислав Симочко. Його бізнес – часник. Спершу пан Владислав прогорів, бо попри неврожай в країні і дефіцит на товар, часник тоді завезли з Китаю, ціна на нього різко впала і солідна сума була втрачена. Але Владислав розумів, що можливо діло не в товарі, а в неправильних продажах. Врешті він став робити мариновану продукцію. Так виникла продукція під назвою «Турянський часник». Владислав розповідає, що спершу садив 2 гектари, тоді вже набагато більше, але важко було обробляти. Зараз зійшовся на двох гектарах. Це український сорт часнику.

Разом з дружиною вони збирають 5 тон з гектару. Бува наймають на допомогу 5-6 людей.

Все це ручна продукція. Чистить сам, закатує родина біля 2 тисяч банок за сезон. Збувають по крафтових магазинах Ужгорода, Мукачева, Яремча, Відсилає продукцію поштою.

Та чи не наймасштабніше з побаченого виробництва – це господарство «Коник». Попри назву, там не розводять коней, а вирощують сади. Соки продаються по всій Україні в багатьох торгових мережах, у тому числі в Черкасах в поширених мережах «АТБ», «Сільпо» тощо.

Хоча починалося все з вирощування картоплі, але далі компанія переключилася саме на фрукти. Бо не яблуками єдиними. Тут є і груші, і черешні, і абрикоси… І хоч компанія не є гігантом в Україні, проте за європейськими ринками вона велика: зараз підприємство має 200 га саду, 600 га зернобобових (соя і пшениця).

Зручне розташування полів – просто на кордоні з Словаччиною, дає можливість дивитися і на західні ринки збуту. Хоча, українське яблуко мандрує і далі, наприклад, у Гонконг.

Ми йдемо крізь довгі ряди яблук. Ранні сорти вже зібрали, пізніші ще достигають. Над яблунями натягнута сітка – від граду, зверху у небі гудять дроти – це імпорт електроенергії з Європи.

Голова фермерського господарства «Коник» Василь Мелеш пригадує, як сюди приїздили посадовці з Києва, що цікавилися також садівництвом. Вони підходили до випадкового дерева, рахували кількість яблук, рахували кількість дерев в ряду і вираховували врожайність. В підсумку були дуже вражені.

Середня врожайність тут 70-80 тон яблук з гектару (в Україна 12-14 тон середня врожайність). Черешня має 20 тон з гектара, абрикоси – 14 тон, груша поки молодий сад, лиш 25 тон з гектару. Тут роблять мільйон літрів у рік соку, від 600 до 800 тисяч літрів продають натуральний сік. А щоб рік зберігався сік, його пастеризують як молоко.

– Ми лідери по садівництву. У нас130 гектарів яблунь чотирнадцяти сортів, 17 гектарів абрикос, 11 гектарів черешні, 30 гектарів груш. Садівництво в пріоритеті. Адже маємо мало земель, половина земель області це гірська місцевість. Тож родюча земля – дефіцит, але в нас сприятливі кліматичні умови. Вітри затримуються горами. І бачите результат – перше місце в країні по сплаті податків в четвертій групі. Ми 30 млн в рік платимо державі податків! – каже Василь Мелеш.

Модель підприємство обрало наступну: вирішили зробити кластер і зациклити виробництво. Тут є власний плодорозсадник. За прибутковістю один гектар інтенсивного саду дорівнює 22 гектари картоплі, або 110 гектарів зернобобової групи.

Також на Закарпаття релокувалося підприємство з Херсону, там вони вирощували овочі. Тепер люди привезли холодильне обладнання на Закарпаття. Тут їм виділили 300 квадратних метрів в оренду і вони будуть тепер робити з соку господарства «Коник» яблучний сидр.

Найвдалішим голова керівництва вважає черешневий проект. З одного боку, тому що окупанти знищили Мелітополь, а там було дуже багато черешень. Тепер Закарпаття дає черешні.

Закарпаття зберегло багато традицій, тут гарний клімат і роботящі люди, хоча, людей зараз і бракує. До повномасштабного вторгнення тут було багато гастротурів, адже дегустаційні зали є в багатьох господарствах, залежно від того, чи це вирощування тварин, чи рослин. До слова, гастротури організовувала до війни і мандрівниця Аліса Смирна, власниця садиби-хостелу для подорожуючих велосипедів у селі Дубриничі. До речі, садиба розміщена в приміщенні, яке колись було зерносховищем. Тут все автентичне.

– У туризмі важливі люди. Без людини нічого не буде. На Закарпатті важлива людям автентичність. До нас приїздять за старими рецептами, старими смаками, а не китайськими сувенірами. Слід відновлювати автентику, мати по закладах хоча б одну локальну страву. Десь буде боґрач, десь повидло за старим рецептом, а десь крафтовий сир чи вино, – каже Аліса Смирна.

Матеріал став можливим завдяки програмі «MediaДім сталого розвитку для локальних журналістів».

Назарій Вівчарик, ФОТО "Прочерку"