Психолог Віктор Орел був активним учасником Євромайдану. Сам він зі Сходу, нині живе в Черкасах. Тут має практику. Працює як з військовими, так і з цивільними, причому з місцевими і переселенцями. Каже, що мозок втомлюється боятися і в якийсь момент просто перестає це робити. «Тому, можливо, ми зараз і не бігаємо в укриття», - каже Віктор.
Психологічні аспекти наслідків війни відчутні
Як змінюється життя людей в умовах тривалої війни: їхні страхи, ритуали, реакції, поведінкові моделі, особисті межі виживання. Чому тиша викликає тривогу? Як люди реагують на звуки вибухів і сирен? У травні видання «Прочерк» (Черкаси) та Status Quo (Харків) провели невеликі індивідуальні інтерв’ю, які стали важливою частиною більшого дослідницького зусилля – проєкту «Публічні історії пам’яті». Журналісти взяли інтерв'ю в 15 людей. Дехто серед них, наприклад, стояв біля вікна, спостерігаючи роботу ППО. Уява ще домальовує чашку кави, але насправді вони це роблять без кави. Хоча хтозна…
Результати невеликого опитування засвідчили глибоке психоемоційне виснаження населення та водночас — високу здатність до адаптації в умовах тривалої загрози. Найсильнішими страхами залишаються загроза життю близьких, окупація, втрата дому і майбутнього. Більшість інформантів звикли до тривог і обстрілів, часто не реагують на сигнали або обирають умовно безпечні місця у квартирі, що вказує на формування звички жити в умовах хронічного стресу.
Наприклад, показовим була відповідь на питання: "Що ви відчуваєте, коли кілька днів поспіль немає обстрілів?", коли черкащанка відповіла: "Ніякого особливо полегшення, адже розумієш, що ворог завжди нас атакуватиме, хотітиме знищити. Тож це просто у них можлива пауза з подальшим таким самим бомбардуванням..." Попри це в людей досі присутній гумор (узагальнені результати дослідження читайте згодом).
Гумор, сарказм і навіть своєрідне «змагання» у близькості до прильотів стали елементами колективної психологічної самодопомоги. При цьому значна частина людей свідомо залишається в місті не через відсутність страху, а через глибоку прив’язаність до дому, відповідальність за родину, соціальні ролі та реалії життя. Респонденти демонструють велику гнучкість — від готовності до тривоги до участі в навчаннях з домедичної допомоги. Але ключове — майже всі визнають: ми втомлені, але тримаємось.
Психолог Віктор Орел каже, що до нього не йдуть тепер з проблемами війни, а йдуть з особистими проблемами. Бо війна вплинула на родини, спричинивши особисті проблеми. Є багато розлучень… Не всі в шлюбі це можуть пережити. Особливо тоді, коли хтось з родини воює.
Безпекові питання нині видозмінилися. Батькам найстрашніше за дітей. Саме цей страх переважає в час війни, йдеться у міні-опитуванні редакції. Тобто не йде мова про страх за себе, а йде мова про страх за дітей. Водночас люди визнають, що можуть навіть жартувати про війну. Така собі захисна реакція.
Нещодавно вийшло опитування на телеканалі «Антенна», де людей запитували, чи зберігають вони пильність на третій рік війни. Як виявилося, не так і зберігають…
ПУБЛІЧНІ ІСТОРІЇ ПАМ’ЯТІ: Проєкт «Посилення стійкості медіа в Україні». Впроваджується Фундацією «Ірондель» (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Проєкт досліджує контрасти у сприйнятті безпеки у прифронтових і тилових містах на прикладі Харкова та Черкас, зосереджуючись на колективній травмі та її різних проявах. Ми порівнюємо реакції мешканців на сирени, обстріли та загрози, чому тиша викликає тривогу у прифронтових регіонах, як змінилося сприйняття безпеки і як приймаються рішення щодо виїзду тощо. Проєкт прагне передати особисті історії, психологічні стани, адаптаційні стратегії українців у різних регіонах. Проєкт має дослідницький та інформаційний характер і не претендує на універсальну істину чи психотерапевтичну допомогу
Дані Lviv Media Forum на основі великого дослідження про втрати й потреби в медіа в час війни
«Дратують питання, на кшталт «А чому ти сюди повернулася?»
Черкащанка Анжела виїздила з родиною з Черкас, вона була з двома малими синами у Німеччині, але через півтора роки повернулася. Каже, їй досі кажуть, чому, мовляв, ти повернулася, ти що, наражаєш дітей на небезпеку? Через таке вона сердиться. А в цей час її старший син підростає і планує йти навчатися на військового лікаря.
Спілкуємося з Анжелою у кав’ярні в центрі міста. Тривоги поки немає.
Черкащанка пройшла шлях від гострого панічного сприйняття звуку сирен до більш поміркованого.
– На початку березня 2022 року усвідомила, що треба виїздити. Я була розгублена, не готова це все витримати. Я лишилася одна, бо чоловік зранку зібрався 24 лютого і пішов в військкомат, не сказавши, куди йде. Діти були раді, що не йдуть до школи. А я спершу пересилила себе і пішла на роботу. Добре, що пішла, бо я працювала в зоомагазині. Черга була там аж на вулицю. Я допомагала по роботі і цим якось відволікла себе. А потім впродовж тижня збирала необхідні речі. Я купила ліхтарик, ліки, зібрала документи. Але найбільша паніка почалася, коли малі просили їсти. А в нас певний час, якщо пам’ятаєте, були пусті полички в продуктових магазинах. Через це теж мали стрес…
Фото з архіву Анжели. 2023 рік
На момент 2022 року молодший син Анжели ходив у садок, інший – у середні класи. З двома дітьми вона бігала у бомбосховище. Діти мерзли, виснажувалися. Того разу черкащанка каже, що готова була виходити з укриття і вже йти додому спати, попри тривогу.
– Ми вже не хотіли ні сидіти в укритті, нічого. А інтернет під землею не ловив. Тоді далеко не всюди було проведено в укриття інтернет. Знадвору чулися якісь звуки, було не по собі від незнання. І я вже хотіла виходити, але ті, хто стояли на вході в укриття, не пустили, сказали берегтися. І в цей момент щось над Черкасами збили, а осколок упав біля нашого дому. Це було великим подразником. Мабуть, тоді я усвідомила, що війна тут, біля нас, у Черкасах. Була паніка. Я стала думати, що робити, - пригадує Анжела.
Жінка активно вивчала карту, дивилася, звідки наступають окупанти. А найбільше вона боялася саме окупації. Каже, ніколи б не могла змовчати окупантам, адже зовсім незгідна з позицією росії, яка завойовує чужі території.
– Звідкись приїхав чоловік. Він мав змучений вигляд. На ньому був інший одяг, від волонтерів. Ми вирішили, що їдемо з подругою. «Їдьте, або це спиниться, або сюди зайдуть танки!» - сказав чоловік. Це було страшно, і ми виїхали. Подруга з дітьми і я з дітьми. Їхали легковим авто. Я думала на кордоні їх лишити і повернутися, бо була хвора мама удома. Але зрештою все змінилося. Я усвідомила, що лишити дітей не зможу, таки виїхала з ними, - пригадує Анжела.
Перші три тижні в Німеччині Анжела міркувала лиш, як повернутися назад. Оскільки між волонтерськими організація був хаос, не було ще як слід все налагоджено. Та й бажання побачити рідний дім дуже тиснуло морально. За три тижні черкащанка пережила багато переїздів. Зустрічала як тих, хто допомагав, так і жертв російської пропаганди, які казали, що треба просто «перестати стріляти».
Врешті Анжела з дітьми пробула в Німеччині півтора роки. За цей час допомагала з перекладом з німецької на українську і навпаки нашим біженцям і захисникам, які там були на реабілітації. Паралельно знайшла фонди і змогла передавати в Україну милиці, візочки для осіб з проблемами опорно-рухового апарату тощо.
Врешті прийшов час, коли в школу слід було йти молодшому сину (старший за час перебування у Німеччині навчався паралельно).
– Старший завершив там 8-й клас. А молодший мав йти в перший клас, і ми прийняли рішення повернутися. Чоловік воював, але йому дали відпустку і він нас зустрів вже у Львові. Ми там лишилися на ніч, і цієї ночі там були серйозні прильоти. В мене знову сталася істерика. Чоловік запевняв, що все гаразд. А наступного дня ми вийшли на двір і я побачила, що всі гуляють, нічого не відбувається. Я не очікувала такого. Тоді сталася переоцінка цінностей. Я усвідомила, що могла весь цей час жити в Україні і в принципі бути в відносній безпеці. Всі ж тут ось живуть, ніхто не поневіряється за кордоном. Зрозуміло, що мова не про всі міста України, та принаймні Львів або Черкаси не піддаються таким обстрілам, як деякі інші прифронтові міста.
Фото з архіву Анжели. 2023 рік
Анжела думала тоді, чи правильно зробила, що виїздила за кордон? Та все ж, каже, здобула досвід, набралася знань.
З часу повернення в Україну родина в укриття не ходила. Лиш у ванну вночі, якщо дуже багато обстрілів або багато летить шахедів.
– Сьогодні найбільший страх за дітей і страх того, що це всерйоз і надовго… У мене підростають хлопці. І дехто запитував, чого повернулися? Дехто зі знайомих за кордоном кликав назад, мовляв, їдьте знову! Це дратує. Я повернулася додому. У мене воює пасинок і чоловік, який сказав, що дуже не хоче залишати цю війну своїм синам. Проте мій старший школяр, якому ось буде 17-ть, вже каже, що з нього може вийти гарний бойовий медик. Мене як матір це лякає… Я не знаю, як будемо жити далі. Але безперечно хочемо, щоб війна закінчилася, - каже Анжела.
Харків: навіть у «затишші» багато хто відчуває напругу
У Харкові, де обстріли стали щоденною реальністю, дедалі більше людей зізнаються: перестають реагувати на сигнали повітряної тривоги. Хтось просто перевіряє інформацію в Telegram-каналах, інші — залишаються вдома навіть у випадках загрози.
Марія має двох доньок, живе з ними в Харкові. Була одружена, розлучилась вже під час повномасштабного вторгнення. 24.02.2022 була в Буковелі. Коли всі їхали на захід країни – вона їхала на схід, бо в Харкові залишились діти.
Виїжджала на кілька місяців у Харківську область. Із травня-2024 майже щодня їздила в Харків на роботу. Восени-2022 повернулась у Харків із дітьми.
Нині Марія – волонтерка, засновниця ГО «ХАробрість». Починали із допомоги цивільним (їжа, ліки, доставка у віддалені райони). Зараз допомога йде лише військовим. Також Марія веде програму іпотерапії для військових – вивозить їх на стайню.
Фото надане героїнею публікації
– Те, що я не виїхала в найперші дні війни, – це скоріше був збіг обставин, ніж вибір. Але залишитися потім – це вже був вибір. Тому я не можу повною мірою відчувати гордість, що я не виїхала, оскільки якщо б обставини склалися по-іншому, мене би, мабуть, не було Україні або я повернулася би за деякий час, мені важко сказати. Але насправді це відчуття, мабуть, не гордості, а може, якоїсь особливості, що ми ось тут живемо і справляємося з цим життям, попри війну, попри обстріли. Воно є і додає впевненості в тому, що з іншими негараздами в житті теж можна впоратись.
Зараз Марія не виїжджає, тому що не бачить загрози окупації міста. Це головна причина.
– Обстріли посилюються і потім послаблюються. Це постійна ситуація тут, тому якщо виїжджати після кожного посилення обстрілів, то краще не повертатися. Робота тут, навчання у дітей тут, близькі тут, життя тут. Тому, доки є можливість залишатися в місті, я залишатимуся в місті, - каже Марія.
Головна межа для неї – це загроза окупації. Коли стане зрозуміло, що в місто може зайти противник, – це та межа, за якою вона буде виїжджати.
– Найближче укриття в мене - за 9 сходинок від дверей квартири. Це підвал мого будинку. Я була там востаннє, коли ми з дитиною готували роботу в школу про найближче укриття. А під час тривог ми не були там жодного разу, - розповідає.
Історія Марії з Харкова — це ілюстрація складної психологічної реальності людей, які живуть у зоні постійної небезпеки. Вона показує, що адаптація до війни не завжди є проявом байдужості чи героїзму — часто це спосіб виживання. Люди навчаються ігнорувати тривоги не тому, що не бояться, а тому, що це дозволяє їм зберігати функціональність і психічне здоров’я
Акредитований терапевт Національної асоціації гештальт-терапевтів України, чинний член Української спілки психотерапевтів Олена Конопльова каже: в умовах постійної небезпеки мозок шукає найбільш економний спосіб пристосування, ігнорування — один із них. Така адаптація, хоч і має небезпечний вигляд, та є цілком зрозумілою реакцією психіки. Тому люди, що живуть в Харкові, вже не так реагують на тривоги.
"Психіка завжди пристосовується до умов, які є. Якщо щодня ви мусите по кілька разів бігти в укриття, організм виснажується швидше, ніж у разі контрольованого "ігнорування". Це не байдужість — це самозахист", — зазначає експерт.
Проте така звичка до стресу залишає слід: навіть у "затишші" багато хто відчуває напругу — ніби це лише пауза перед новим ударом.
Довготривале життя у місті, що постійно під вогнем, має свою специфіку. Частина мешканців свідомо обирає не евакуюватися. Пояснення цьому — не лише логістичні труднощі, а й психологічна звичка.
"Організм вже адаптувався до стресу тут, а переїзд — це знову нове пристосування. Часто навіть складніше, ніж залишатися в умовах хронічної загрози", — зазначає спеціаліст.
Саме тому так важливо не вимагати від себе “нормальної” реакції — кожен обирає найбільш посильну для себе стратегію.
Психологи наголошують: тривале життя в умовах постійної небезпеки залишає відбиток, і розв’язанням не стане "повернення до нормальності". Навпаки, варто дбати про малі, але стійкі кроки самопідтримки: інформаційна гігієна, фізична турбота про себе, можливість бути почутим.
«У нас, в Україні, попри тривоги і ризики, краще»
Як і в черкащанки Анжели, за кордоном був син черкащанина Олега. І повернувся. Як тільки почалося повномасштабне вторгнення, команда, де займається його син-школяр, мала змогу виїхати за кордон.
– Малий був в Латвії… Там і вчився. І тренувався. Всього 6 місяців. Знаю, декілька осіб лишилося, їм запропонували. А мій син хотів назад і врешті повернувся. Я ж сам до цього був за кордоном, то теж знаю, як там живеться. Після закордону багато хто більше цінує Україну. Визнаю, тут є корупція, тут є ряд труднощів, але є і ряд спрощених для життя речей, як-от: похід до лікаря, оформлення нової банківської картки тощо. Інколи тут набагато легше і швидше вирішити те чи інше життєве питання. Якщо ти поїхав в Європу як турист – то добре, а жити, я б не сказав, що краще. І тому, попри небезпеку жити тут, люди вертаються. Звісно, я розумію, що син тепер піддається певним ризикам. Як будемо далі, не знаю, але поки ми всі тут, - каже черкащанин Олег.
При цьому він стежить за додатком тривог, моніторить питання, де які обстріли, і в разі чого ховається з родиною в будинку за правилами двох стін.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На Черкащині зміни в системі оповіщення повітряних тривог
Нагадаємо, що на Черкащині була дещо змінена система оповіщення, якщо в інших областях одна тривога лунає для всієї області, то на Черкащині оповіщення по районах. Раніше в області було 20 районів, але через адміністративно-територіальну реформу їх було зменшено до 4. І тепер тривоги виють в окремих районах по-різному, залежно від загроз. Відповідно і сповіщення в каналі голови ОВА про це надходить постійно.
Повітряна тривога по-новому: на Черкащині змінили систему оповіщення
Черкащани вчаться жити у війні, але чи не звикають занадто сильно? І якщо так — яку ціну за це платять?
– Як працює головний мозок? Мозку набридає боятися. Відбувається звикання… І це стало нормально… Я і військовим кажу: ви знаєте, як працює автомат Калашникова. А непогано ще знати, як працює психіка. Пригадайте, як реагували люди на початку війни. Хтось кинувся на кордон, хтось до ТЦК. Згодом потік спав туди і туди. Звісно, фактори всякі, але серед іншого люди самі дещо заспокоїлися. До речі, багато розмов про родини. Саме родини і діти були тим фактором, який штовхав до війська людей з перших днів. Нині ж є моменти, коли щось в родинах негаразд… Де тоді брати мотивацію? У деяких підрозділах, знаю, 50 відсотків розлучених… Це складно… - каже психолог Віктор Орел.
У тилових містах України, як-от: Черкаси, люди поступово звикають до реалій війни, адаптуючи своє життя до постійної небезпеки. Психологи фіксують явище "втоми від страху", коли мозок перестає постійно реагувати на загрози. Люди починають жартувати про війну, сприймають сирени спокійніше, а в укриття йдуть лише в крайніх випадках. Водночас війна руйнує родини, посилює особисті кризи та породжує нові страхи — передусім за дітей. Попри складнощі, частина українців повертається з-за кордону, відчуваючи, що в Україні — їхній дім, навіть у час війни.
Тривала війна втомлює не лише фізично, а й морально, розхитує родини, породжує нові страхи — передусім за дітей, за майбутнє.
Саме тому так важливо:
-
усвідомлювати свою втому і приймати її;
-
підтримувати одне одного емоційно;
-
не знецінювати відчуття небезпеки навіть у звичній реальності;
-
не дозволяти «звиканню» стати байдужістю;
-
реагувати на тривоги, коли є об’єктивні підстави до загрози;
-
тримати баланс між адаптацією та розсудливою обережністю.
"Війна — це колективна травма, яка торкається кожного. Найважливіше зараз — дбати про базові речі: сон, харчування, фізичну активність, інформаційну гігієну та емоційні контакти. Слід вчитися відслідковувати власні реакції: якщо страх і тривога не паралізують вас, а дозволяють жити і діяти — це нормальна адаптація. Якщо ж ви втрачаєте здатність до повсякденних справ — важливо звернутися по фахову допомогу. У кожного свій шлях, але ключове — не залишатися наодинці зі своєю тривогою", - каже Наталія Крамар, психологиня, керівниця Центру ментального здоров’я Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна.
Назарій Вівчарик, Наталія Кобзар
Черкаси- Харків
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
У кожній громаді — психолог і план дій: як Черкащина реалізує програму «Ти як?»
