Тетяна Миколаївна Коряка проживає з чоловіком у с. Мліїв. Це родина ВПО з Донецької області. Жінка доглядає за своєю маломобільною мамою і свекрухою. Тобто Тетяна Миколаївна постійно повинна допомагати двом літнім жінкам. Приїхали вони на Черкащину кілька років тому ще й із шістьма котами.
– Ці дві жінки не ходять. Все роблю я. Виїхали саме сюди завдяки племіннику. Шукали тільки дім, бо з котами не хотіли брати на квартиру. Та й якби пустили, то потрібен був би невисокий поверх — це ж двох жінок майже 90-річних занести треба було. Прив’язана постійно тут до них, навіть до дитини в Київ з’їздити не можу. Після приїзду і маму, і свекруху поклали в лікарню, адже це був стрес для організму. Опісля вже перевезли у цю хату, де й доглядаю їх цілодобово, — пригадує Тетяна Миколаївна.
Сьогодні дедалі більше українських родин стикаються з необхідністю постійного догляду за близькими — через хронічні захворювання, деменцію, наслідки інсультів, травм і війни. Найчастіше цей догляд беруть на себе рідні, залишаючись без достатньої підтримки, знань і ресурсів.
Безплатну медичну та соціальну допомогу отримують маломобільні люди та їхні доглядальники в рамках проєкту «Всетурбота».
Вона починає свій день із маминої посмішки
Доглядальниця Ірина Ліпинська не обирала цієї ролі — її обрала хвороба.
«Коли лікар сказав: деменція. Це не лікується. Вам ніхто не допоможе — крапка, — я ніби провалилася в порожнечу», — пригадує вона.
Відтоді її життя розділилося на «до» і «після».
«Казали: якщо не справляєтесь, віддайте маму в стаціонар. Це важко. Слухати такі слова — це знесилює, це добиває. Я не згодилась. А мама? Мама поруч. Я можу до неї доторкнутися, обійняти її, поцілувати, пригорнутися до неї. Але вона ніби за невидимою межею, де панує деменція. Згодом оформили інвалідність, але пенсія — менше 3 тисяч гривень. Я відмовляла собі в усьому. Навіть чашку кави — я завжди думала, чи потрібно це мені, чи ні. Я забула про себе. Мама, відчуваючи мій стан, мабуть, в один із вечорів сказала: “Іра, а ви мене не віддасте?” Я зрозуміла, про що вона. Я поклала голову їй на коліно і плакала. Я почала детально вивчати тему догляду. А потім долучилась до ініціативи “Всетурбота”», — каже Ірина.
Ірина — одна з мільйонів. За оцінками фахівців, від 2 до 3 мільйонів людей в Україні потребують послуги догляду вдома. Офіційно її отримують лише близько 270 тисяч. Решта — на плечах родичів. Здебільшого жінок.
«Ми ходили від хати до хати — і не вірили своїм очам»
Саме з такими людьми і для таких людей працює ініціатива «Всетурбота» — проєкт медико-соціальної допомоги вдома для маломобільних, що реалізується агенцією One Health у межах українсько-швейцарського проєкту «Діємо для здоров'я» за підтримки Посольства Швейцарії в Україні.
Ідея виникла не в кабінетах — а в полях. Коли у 2023 році мобільні медичні команди One Health почали виїжджати у невеликі міста і села Черкащини, побачене вразило навіть досвідчених фахівців.
— Ми думали, що знаємо масштаб проблеми, — каже керуюча партнерка агенції One Health Наталія Ольберт-Сінько. — Але коли почали йти від квартири до квартири, з'ясувалося: у звичайному багатоквартирному будинку може бути 10–15 людей, яких ніхто не бачить. Ні медична система, ні соціальна. Люди роками не виходять з дому — через хворобу, через відсутність транспорту, через те, що просто не знають, куди звертатися. Дехто навіть не підозрює, що має сімейного лікаря.
З 2025 року ініціатива набула нового масштабу в межах проєкту «Діємо для здоров'я». У громадах Черкаської області запрацювали мультидисциплінарні команди — медична сестра і соціальний працівник разом виїжджають додому до тих, хто сам не може нікуди доїхати.
Регіональна координаторка проєкту «Всетурбота» у Черкаській області Наталія Несват, об'їздила вже кілька громад. І скрізь — схожа картина.
— Люди одинокі. Відірвані від комунікації. Не можуть дістатися до лікаря, не знають, як отримати ліки чи памперси. А громади не завжди переймаються тим, щоб мати хоч якийсь запас необхідного для людей, — розповідає вона.
Проблема не лише в ресурсах. Часто медична і соціальна сфери просто не спілкуються між собою. Людина, задекларована в одному селі, живе в іншому — і опиняється поза системою: ні медики не їдуть, ні соціальні служби не приходять.
— Є громади, де це налагоджено добре. У Млієві, наприклад, медицина і соціальна сфера фактично об'єднані, інформація передається між ними, — каже Наталія Несват. — Але це виняток, а не правило. Завдання команди — не просто виміряти тиск і перевірити цукор. Головне — створити зв'язок. Виявити людину, передати її під системний супровід, домогтися, щоб після відходу команди громада продовжила рухатися в цьому напрямку самостійно. Я зрозуміла, що тут непаханий простір. Дуже багато того, що треба переробляти і щодо чого треба приймати зважені рішення. Але найголовніше — щоб ці люди стали видимими.
Жінки, які тримають систему
Дослідження, проведене One Health у шести регіонах України, розкрило портрет типового доглядальника. Це жінка віком 50–55 років. Вона доглядає за рідною людиною 24/7. Часто втрачає роботу. Ніхто ніколи не вчив її, як правильно перевертати лежачу людину, змінювати підгузки, спілкуватися з тим, чия свідомість розмита деменцією.
— Якщо всі люди, які доглядають за своїми рідними, просто перестануть це робити, наша медична і соціальна система просто впаде, — каже Наталія Ольберт-Сінько. — Це не перебільшення. Це факт, який підтверджують і дані, і досвід.
За її словами, доглядальники фактично закривають провалля, яке не в змозі заповнити ні медицина, ні соціальні служби. Але роблять це без жодної підтримки, без знань і без права навіть визнати, що їм теж потрібна допомога. Саме тому одним із ключових напрямів «Всетурботи» стала підтримка доглядальників — групи взаємопідтримки за принципом «рівний–рівному», тренінги з практичних навичок догляду, онлайн-путівник, де люди можуть знайти і ресурси, і живі людські голоси.
Ірина Ліпинська пройшла навчання для тренерів у межах ініціативи і тепер сама проводить тренінги для доглядальників. Каже, що це — особлива місія.
— Багато учасників приходять зневіреними, зламаними. З болем, розпачем і відчуттям провини, — розповідає вона. — На тренінгах вони нарешті потрапляють у безпечний простір, де можна говорити про своє. Де ніхто не осудить. Деякі спочатку скептичні — особливо ті, хто доглядає вже 20–30 років.
Головний спеціаліст департаменту соціального захисту населення Черкаської ОДА Людмила Волинець каже, що в області 66 громад і в кожній є заклад, що надає різноманітні соціальні послуги різноманітним категоріям, зокрема, і послуга догляду вдома.
– У нас дійсно є кадровий голод. Є в громадах брак фахівців. Всього в області функціонує 69 відділень по догляду вдома. І обслуговують більше 17 тисячі осіб. На жаль, наші заклади не є фінансово спроможними, щоб утримувати всіх спеціалістів. Тому інколи бракує в закладах, наприклад, психологів, - каже пані Людмила. – Сьогодні ми вдячні ініціативі «Всетурбота» за допомогу, за навчання фахівців, але звичайно цього замало.
Директор департаменту соціального захисту Черкаської ОДА Руслан Чикало каже, що одним із ключових чинників якості надання послуг є їх належне фінансування. У міській місцевості на одного соціального працівника припадає 16 осіб, у сільській — 12. За таких умов говорити про високу якість послуг не завжди доводиться.
Раніше, коли з державного бюджету на місцевий рівень надходила субвенція, органи місцевого самоврядування були зацікавлені в тому, щоб виявляти людей, які потребують соціальних послуг. Сьогодні система фінансування змінилася.
Тому важливо, що до процесу долучається громадський сектор — аби охопити ті потреби, які державна соціальна сфера наразі не спроможна закрити.
«До нас не хочуть іти працювати люди на мінімальну зарплату», — каже Руслан Чикало.
Сьогодні в Україні система догляду за маломобільними людьми фактично тримається на родинах, насамперед на жінках середнього віку, які доглядають за близькими 24/7. За словами фахівців, якби ці доглядальники раптом припинили виконувати свою роботу, медична й соціальна система просто не витримала б навантаження. Вони щодня закривають прогалини, які держава поки що не спроможна повністю перекрити інституційно. Водночас очевидно, що на їхнє місце поступово мають приходити підготовлені соціальні працівники, а допомога повинна ставати системною. Родини, які опинилися в ситуації тривалого догляду, самі потребують підтримки — психологічної, інформаційної та практичної. Саме тому розвиток медико-соціальної допомоги вдома є не просто сервісом, а новою моделлю турботи. Важливо, щоб медична та соціальна сфери діяли спільно, а громади знали своїх маломобільних жителів і не залишали їх «невидимими».
Не менш значущою є підтримка самих доглядальників через групи взаємодопомоги та навчальні програми. Практичні тренінги допомагають їм опановувати навички безпечного догляду — зокрема, як правильно перевертати лежачу людину, щоб не пошкодити власну спину. Такі знання зменшують ризик виснаження і травм та дозволяють зберегти здоров’я того, хто доглядає. Групи «рівний–рівному» створюють простір, де можна поділитися досвідом і не залишатися сам на сам із труднощами. Підтримка доглядальників має стати частиною державної політики, а не лише ініціативою окремих проєктів. Адже турбота про маломобільних людей — це відповідальність не тільки родини, а й громади та країни. У час війни та демографічних змін ця підтримка стає питанням соціальної стійкості. І від того, наскільки системно ми підтримаємо доглядальників сьогодні, залежить стабільність усієї системи завтра
реклама
