16-річна черкащанка Вікторія Швець, отримавши кулю в скроню, залишилася живою тільки завдяки небайдужим людям, професіоналізму обласних хірургів і щасливій випадковості, пишуть «Факти і коментарі».
– Якби ви прийшли на наступному тижні, думаю, я навіть змогла б прогулятися з вами у дворі, – сказала Віка. – Але поки мені цього, на жаль, ще не можна: коли ходжу, починається запаморочення. І рана болить, – дівчинка доторкнулася до шраму біля правої скроні. – Коли я сказала, що в мене в голові була куля, однокласники подумали, що розігрую їх. Люди не вірять, що таке можливо: вийти на ранкову пробіжку і... отримати кулю в скроню.
«Побачивши, що кров не зупиняється, хлопець підставив мені під голову пакет»
Надзвичайна подія трапилася о 12.30 у Придніпровському районі Черкас. У неділю вулиця Гагаріна була безлюдною.
На місці поранення залишився невеликий шрам
– На вулиці в той день було сиро і холодно, накрапав дощ, – каже Віка Швець. – Дізнавшись, що я зібралася на пробіжку, батьки спробували мене відмовити: «І хочеться тобі бруд місити. Ще набігаєшся». Але я пообіцяла собі, як мінімум, раз на тиждень займатися спортом і на вмовляння не піддалася. Бігала, як завжди, навколо нашого і сусіднього будинків. Незнайомий чоловік в тих лабіринтах може і заблукати, але я добре знала дорогу. Бігала майже годину. О пів на першу вирішила, що час повертатися додому, і перейшла на крок. Як раптом відчула різкий біль у правій скроні. З'явилося відчуття, що в мене хтось кинув камінь або на голову впала гостра гілка. У скронях почало пульсувати, біль ставав сильнішим. «Так що ж там таке?» – подумала я й, доторкнувшись до голови, побачила на руці... кров. А на місці, яке так боліло, утворилася гулька.
«О, Боже! – закричала я. – Звідки кров? Що трапилося?» Вже через секунду кров була скрізь – на куртці, на джинсах, на черевиках... Мені стало погано, перед очима все попливло. «Так, спокійно, – сказала я собі, кілька разів вдихнувши повітря. – Зараз візьмеш себе в руки і дійдеш до будинку. В тебе просто хтось кинув камінчик – нічого страшного». Але самонавіювання не допомогло. Чим більше я втрачала крові, тим менше у мене залишалося сил. Зрозуміла, що до будинку не дійду – максимум до найближчої лавки.
Віка озирнулась навколо в надії побачити хоч когось, хто б зміг їй допомогти. Але, як на зло, навколо не було ні душі.
– Лавки теж ніде не було, – хитає головою Віка. – Я стояла, охопивши голову руками, і розуміла, що ось-ось упаду просто на землю. Ноги вже не слухалися. Єдине, що я бачила, – калюжу крові на асфальті. Не знаю, чим би все це закінчилося, якби не хлопець, років двадцяти п'яти, який проходив повз. «Прошу вас, допоможіть!» – заблагала я.
Побачивши мене, хлопець зблід: «Бачу, бачу. Зараз я вам допоможу. Ви тільки заспокойтеся». Але як заспокоїтися, коли відчуваєш, що з голови ллється кров? Хлопець почав телефонувати на «103». Одночасно закрив хусткою мою рану, намагаючись зупинити кровотечу. Хустка відразу стала багряною. «Чорт його бери! – крикнув хлопець. – Не можу додзвонитися!»
Взявши мене під руку, він повів до дороги. Міцно вхопившись за його руку, я вже ледве волочила ноги. Незнайомець підвів мене до якоїсь машині на узбіччі. За кермом була жінка років тридцяти.
«Тут людині погано! – закричав мій рятівник. – Нам терміново потрібно в лікарню. Підвезете?» На щастя, двічі її просити не довелося.
По дорозі мене почало гойдати, голова закрутилася ще сильніше. Побачивши це, хлопець почав ставити питання – мабуть, щоб я не втратила свідомість.
«Що з вами сталося? – питав. – Звідки рана?» «Не знаю, – сказала я. Напевно, в мене хтось кинув камінь». «Тримайтеся! – просив хлопець, ляскаючи мене по щоках. – Не спати, не спати!» Тільки коли він сильніше натиснув хусткою на рану, я прийшла до тями. Було дуже боляче, і цей біль привів мене до тями. Бачачи, що кров не зупиняється, хлопець підставив мені під голову пакет.
– Віка трималася молодцем, – розповідає Вардан – той самий незнайомець, який намагався надати дівчинці допомогу. – Може, вона цього не пам'ятає, але на всі мої запитання відповідала: «Все нормально, не хвилюйтеся». Хоча як тут не хвилюватися... Спасибі дівчині, яка відвезла нас у лікарню. Неслася по вулицях як професійний гонщик.
«Один міліметр міг вирішити все. Якби я трохи повернула голову, залишилася б без ока»
Уже в лікарні Віка згадала про батьків. Вони місця собі не знаходили від хвилювання.
– Віка сказала, що пішла на годину, а її все немає і немає, – згадує батько дівчинки Михайло Швець. – Коли донька зателефонувала дружині, дружина зблідла і трохи не впустила з рук телефон. Стало зрозуміло: щось трапилося. Я кулею вилетів із будинку. Приїхав в лікарню навіть раніше, ніж співробітники міліції.
– Те, що у Віку могли стріляти, припустили лікарі, – розповідає Вардан. – Коли їй обробляли рану, я знаходився поруч. Вирішив: не піду, поки не почую, що вона буде жити. Коли з рани змили кров, я відразу зрозумів, що сталося. За іронією долі мене теж одного разу поранили з пневматичного пістолета, куля потрапила в шию. Тому знаю, як виглядає така рана.
– Від слів «кульове поранення» мені стало не по собі, – хитає головою Віка. – Не розуміла: як таке могло статися, якщо я не чула пострілу? Спасибі Варданові, який був поруч і мене підтримував. Лікарі теж почали заспокоювати: не переживайте, все буде добре. Після чого сказали, що куля, швидше за все, залишилася... в голові. Це були найстрашніші хвилини в моєму житті.
– І в моїй, – погоджується Михайло Швець. – Найбільше я боявся, що донька залишиться інвалідом. МРТ підтвердило наші побоювання – куля всередині, і її негайно потрібно витягати. Інакше вона б загноїлася і, як сказав лікар, могло початися зараження. Але й операція – це великий ризик. Чи витримає її Віка? Чи не будуть зачеплені центри, відповідальні за мову, пам'ять, координацію рухів? Та й де гарантія, що донька не залишиться інвалідом? Кожні десять хвилин телефонувала дружина. Я відповідав, що ще нічого не відомо. Якщо б сказав, що у Віки в голові куля, дружині самій знадобилася б «швидка».
– Недалеко від місця, де в мене вистрілили, міліціонери знайшли пластмасові кулі оранжевого кольору, – каже Віка. – Я думала, що мене поранили такою ж. Але виявилося, що в мене потрапила свинцева куля. Зовсім не маленька, та ще й загострена. Від цього стало ще страшніше. З дитинства боюсь лікарів, а тут операція на голові!
Лікарі Черкаської дитячої обласної лікарні зізнаються, що такий випадок у їхній практиці став першим. Під час операції лікарі переконалися, що Віку Швець врятувало диво: свинцева куля застрягла в міліметрі від кістки черепа.
– Якби куля пробила кістку, наслідки були б набагато гіршими, – розповів «Фактам» завідувач ортопедо-травматологічним відділення Черкаської обласної дитячої лікарні Микола Запорожець. – Кістка розлетілася б на частини, і мозок пошкодила б не тільки куля, але й осколки кістки. У такому випадку Віка могла втратити зір або пам'ять, міг трапитися набряк головного мозку. Але дівчинку охороняв ангел: куля застрягла біля самої кістки, однак не пробила її. Це дивно. Хоча і в цьому випадку необхідно було термінове хірургічне втручання. Адже снаряд, що ранив, – це інфікування. Якби ми вчасно не очистили канал із раною, сталося б нагноєння. Думаю, не потрібно розповідати, наскільки це небезпечно, особливо якщо мова йде про головний мозок. На щастя, завдяки професіоналізму наших хірургів кулю вдалося витягти.
– Коли я слухаю все це, стає страшно, – зіщулюється Віка. – Один міліметр міг вирішити все. Навіть лікарі сказали, що мене врятував янгол-охоронець. Тепер у мене два дні народження. Я намагаюся не думати про погане, але поки не виходить. Досить уявити, що якби в момент, коли в мене потрапила куля, я трохи повернула голову, то залишилася б без ока...
– А так краса не постраждала, – намагається підбадьорити дівчину журналіст.
– Так, практично, – посміхається Віка. – Не могла дочекатися моменту, коли мені знімуть пов'язку. Думала, що якщо шрам великий, доведеться міняти зачіску. І ось настав довгоочікуваний момент. Бинти вже зняли, а навколо, як на зло, жодного дзеркала! Я згадала, що бачила дзеркало в ліфті і миттю помчалася туди. Лікарі були в шоці – у тому стані я повинна була лежати пластом, а я – до дзеркала. Шрам виявився зовсім невеликим, його можна закривати чубчиком.
– Кому що, – хитає головою Михайло. – Спасибі лікарям за те, що врятували дочці життя. У практиці хірургів цей випадок став першим, і вони, на щастя, впоралися. Найголовніше, що Віка жива і мозок не постраждав. Ми з дружиною досі не можемо прийти до тями. Звичайно, хочеться знайти людину, яка мало не вбила нашу дочку, і домогтися для нього покарання за всією суворістю закону. Вже точно відомо, що він стріляв з пневматичної гвинтівки. Але шанси знайти його невеликі. Співробітники міліції припускають, що куля летіла з вікна будинку, повз якого пробігали Віка. Але з якого саме вікна, ніхто не знає. Ніяк не збагну, як це можна з'ясувати. Адже ніхто добровільно не зізнається, що стріляв. Якби відомості про власників пневматичної зброї хоча б вносилися до реєстру, можливо, люди не робили б такого. І, розуміючи, що їх можуть знайти, не стріляли б з вікна по людях. Але в нас пневматичну зброю можна придбати де завгодно, і про тебе ніхто нічого не знатиме. Ось люди і не бояться відповідальності.
«Поки що мені навіть боляче відкривати рота»
У прес-службі черкаського обласного управління міліції повідомили, що інформація про те, що трапилося, внесена до Єдиного реєстру досудових розслідувань і зараз правоохоронці шукають стрільця.
– Вже встановлене коло підозрюваних, – уточнила прес-секретар Наталія Таран. – Триває розслідування.
– Кому не розповідаю, ніхто не вірить, – каже Віка. – Як це так: вийти у двір і... отримати кулю в скроню? Це дикість. Не знаю, як тепер буду ходити там, де мене ледь не вбили. Але не можу ж я взагалі не виходити з будинку. У школі про те, що зі мною трапилося, дізналися в понеділок – було якраз 1 квітня. Звичайно, всі вирішили, що це жарт. На жаль, мені було не до жартів... За мене дуже хвилювалися вчителя, особливо викладачі музичної школи.
Правоохоронці припускають, що стріляли з вікна цього будинку
У Черкасах Віку Швець багато хто знає як талановиту оперну співачку. Вдома у дівчинки вже кілька десятків нагород і премій з міжнародних пісенних конкурсів.
– Сьогодні я повинна була знаходитися в Шостці на черговому міжнародному фестивалі, – важко зітхнула Віка. – Це дуже серйозний захід, готувалася до нього все літо. Поки однокласники відпочивали, я день і ніч пропадала в музичній школі. Але, напевне, не судилося... Поки що мені навіть боляче відкривати рота. Сподіваюся, за кілька тижнів я видужаю, адже наприкінці квітня у мене ще один конкурс. Плюс – шкільні виступи. Одним словом, довго хворіти не можна.
– Віка у нас трудоголік, – посміхається Михайло. – Ні секунди не може сидіти без діла. Зараз донька в десятому класі, і вона вже точно знає, що своє життя присвятить музиці. Інші варіанти навіть не розглядаються.
– Це правда, – посміхається Віка. – Зараз найбільше хочу виписатися з лікарні, прийти до школи. І зустрітися з моїм рятівником Варданом. Хто знає, як би все закінчилося, якби в той день він не проходив по нашому двору...
реклама
