Мати героя Войцехівського два місяці не може довести, що її син загинув в АТО

Син Любові Іванівни – Євген Войцеховський – загинув 7 червня у місті Щастя. Він був командиром групи глибинної розвідки батальйону «Айдар». На похоронах, який відбулися 9 липня, міський голова Сміли Вадим Решетняк, а також чиновники з області і району обіцяли вирішити фінансові та житлові проблеми сім'ї «Чеха». Тим не менш, його мати вже другий місяць оббиває пороги всіляких інстанцій, намагаючись довести, що її син був учасником АТО і загинув в зоні бойових дій, пише newsru.ua.

Багато в чому завдяки його загону, який кілька годин, поки не прийшла підмога, вів бій з підвалу гольф-клубу, вдалося звільнити місто Щастя. Женя успішно координував роботу артилерії, завдяки чому було знищено безліч техніки сепаратистів. За його голову сепаратисти давали нагороду.

Могила Войцеховського вся заставлена вінками від товаришів по службі, жителів Сміли та рідні. Заставлена так, що навіть надгробного хреста не видно. «Кращому бійцю Айдара», «Герою-побратиму» і так далі. Всі, хто воював з «Чехом», відзначають його безстрашність і людські якості: він завжди був за справедливість і вимагав найсуворішої дисципліни у своєму загоні.

Кажуть, герої народжуються на могилах героїв... До його могилки підійшов чоловік напідпитку, присів біля мене поруч. Почав скаржитися, що йому повістка прийшла.

– А мені ж уже 53. Та й здоров'я, і зайва вага. Як думаєш, заберуть? А може, не йти у військкомат? Я ж ще й опікун», – вказує на молодого хлопця, очевидно, із ДЦП, який поруч їсть «Снікерс».

– Причин не йти на війну – тисячі. Йти ж, як правило, всього одна. Хоча... Знаєте, не йдіть. «Косіть», як тільки можете. Інакше потім рідним шукати гроші на викуп, або віддавати якогось сепаратиста на обмін. Техніку, не дай Бог, вам дадуть, кинете ж її ворогові, як і зброю. А її потім комусь віджимати йти доведеться. Сидіть краще тут, у Смілі. Коли сюди прийдуть, будете захищати. Або не будете.

–- Так, так... – практично після кожної пропозиції він підтакував. – Думаєш, не йти у військкомат, так? – наче й не чув того, що я говорив щойно. – От і я думаю. А Женьку я знав. Хороший був хлопець. Усім допомагав... А скажи, у тебе є два рубля?

Після кладовища я відправився відвідати матір Євгенія – Любов Іванівну Войцеховську. Вона зараз виховує двох онуків – Валерчиком, майже 6 років, і 3-річного Русика – поки вдова сина закінчує навчання.

– Женя жив для людей. Мені до цих пір люди підходять на вулиці і кажуть: «Спасибі вам за сина». На нашій вулиці, напевно, немає таких, яким би він не допоміг. Причому, доходило навіть до смішного. Пам'ятаю, приходжу додому, а на велосипеді немає заднього колеса. Комусь потрібно було в село з'їздити.

– Пам'ятаю, на його похоронах зібралося дуже багато людей, журналістів і чиновників...

– Женю ховали як героя. З усілякими почестями. Люди потім говорили, що такого похорону Сміла ще не бачила. Мер міста Вадим Решетняк на похоронах довго виступав і багато обіцяв. Він навіть себе другом Жені назвав. Його тоді освистали ще.

– Чому Решетняк раптом назвався другом Вашого сина?

– Коли Майдан був, він, начебто, вийшов тоді з Партії Регіонів і пішов просити захисту в Правого сектору. Не знаю, домовився чи, але, мабуть, через це вважає, що вони були друзями.

– Що мер обіцяв і що виконав?

– Від міста обіцяв квартиру й матеріальну допомогу. Ще вулицю назвати іменем Жені. Досить швидко нам виплатили разову допомогу від міста в розмірі 100 тисяч гривень. Ми їх відклали відразу ж на освіту для Валерки і Руслана. Ще черкаська облрада перерахувала 50 тисяч гривень, а райрада ухвалила постанову про виплату такої ж суми. Але отримати їх я не можу.

– Якось пояснюють, чому не виплатили?

– Знову ж таки, в мерії незрозуміло що. Всі один на іншого стрілки переводять, роблять величезні очі: «А ви хіба не отримали?». Тепер ось кажуть, що потрібно дочекатися жовтня, раніше, мовляв, ніяк не вийде. З обіцяною квартирою все ще складніше.

– Це мер говорить?

– Ні. Мер уникає зустрічі зі мною. Після похорону він так мене і не прийняв жодного разу. Доводиться з його помічником спілкуватися, секретарем. Є там один такий – Студанс Юрій. Якось до сліз довів із цією квартирою своїм хамством. Наобіцяти вони наобіцяли, а тепер, коли увага спала до Жені, виконувати не хочуть. Наразі вдалося домогтися тільки того, що на чергу поставили. 1258-й. Це в місті, де нічого не будується... Кажуть: «От якщо б він був учасником АТО, то тоді можна було б щось придумати».

– Як можна говорити «якщо», коли Женя загинув у зоні бойових дій? Ми з ним в Щасті за кілька годин до його смерті спілкувалися!

– Це знаєте ви, це знаю я, це знають всі інші, хто знав його. Але за паперами він не воював в АТО. Я два місяці не можу цього довести. Бігаю по всіх інстанціях...

– Хто конкретно не дає?

– На місцевому рівні. Ганяють мене за якимись папірцями, які одна іншу дублюють. Приносиш – не те, не така. Але зараз справа зрушила. Журналісти та волонтери дали номер однієї жінки з Києва. Після її дзвінка в Смілі моментально заворушилися. Кардинально змінилося ставлення. Подзвонили, запросили заяву написати. І відразу всі довідки в мене правильними виявилися. Ось, тепер чекаю відповіді вже з Києва. Правда, там теж не можуть якісь терміни назвати.

– Мені складно уявити, що ви відчуваєте... А де місцевий Правий сектор, Самооборона?

– На фронті, де ж їм бути. Женя тут після Майдану з Правим сектором допомагав людям. Потім поїхав воювати добровольцем. Зрозумійте, я віддала найдорожче – сина. Я не проклинаю нікого, нікого не звинувачую. Просто пишаюся ним. Розумію, що це війна. Особливого статусу до себе не вимагаю, а у відповідь отримую хамство. Не було ще дня, щоб я не плакала за сином. Іноді, коли немає сил терпіти, прийду до нього і нагримаю.

Вчора ось Валерка ревів вночі, заснути не міг. Він усвідомив, що тата більше немає, що тато більше не повернеться. Русланчик братика заспокоював, він ще вірить, що тато скоро прийде... Сьогодні вперше зводжу їх на могилу батька. Ось як я можу зупинитися, перестати боротися за Женю? І я не зупинюся, нехай так і знають.