Наталія Горбенко: «Діти та робота надихають на подолання труднощів»

Вдочеривши двох маленьких дівчаток напередодні АТО, переселенка з Луганська змогла стати успішним професіоналом і щасливою мамою в незнайомому місті

Починати життя із чистого аркушу важко у будь-якому віці. Але робити це дорослому професіоналові, який до того ж має двоє маленьких дітей, складніше удвічі. Тому такі приклади, як історія Наталії Горбенко, помічниці управляючого одного з черкаських магазинів «АТБ», є рідкісним зразком цілеспрямованості та віри у власні сили.

- Наталя Олександрівно, як так трапилося, що кваліфікований фахівець з величезним досвідом роботи в торгівлі і профільною освітою вимушений був шукати собі роботу в чужому місті?

- Моя історія не унікальна, вона показова для багатьох моїх земляків. Я народилася і все життя провела в Луганську. Свого часу закінчила Донецький національний університет економіки та торгівлі. З 2002 року була і завідувачем магазинами, і товарознавцем, і керуючою супермаркету. Тобто усе життя працювала за фахом - в торгівлі. У липні 2014 року спішно довелося виїхати з рідного міста, оскільки почалися активні бойові дії. Серйозно постраждав будинок, в якому ми жили.

- Коли ви кажете «ми», то маєте на увазі свою родину?

- Так склалося, що власних дітей у мене не було. У 40 років я прийняла найважливіше рішення у своєму житті - вдочерила двох дівчаток (на той момент старшій дочці було чотири, а молодшій - два роки). Причому зробити це встигла буквально напередодні першого обстрілу. Звичайно ж, тоді ніхто і подумати не міг про те, що таке трапиться. Перед удочерінням я приклала максимум зусиль для того, щоб створити майбутнім своїм дітям максимальну матеріальну базу. У мене була квартира, яку я перепланувала, відремонтувала, завезла нові меблі та техніку, одним словом - заходь і живи. Звичайно, усе це довелося залишити. Я встигла пожити там з дівчатками буквально лічені тижні, і почалися бойові дії. Думаючи, передусім, про дітей, я виїхала з Луганська з двома сумками речей, в надії повернутися додому вже восени. Але подальші події показали, що повернення додому доки неможливе. Довелося облаштовуватися на новому місці.

- Чому саме Черкаси стали вашою новою домівкою?

- У мене тут живе брат. Його родина прихистила нас на перших порах. Дітей влаштувала до дитячого садочку, умовила маму, яка залишалася в Луганську, приїхати до нас. Потім був пошук житла й облаштування побуту. Зараз живемо окремо в орендованій квартирі. Мама, пенсіонерка, допомагає по господарству. Ще про кота не згадала. Він у нас теж переселенець.

- З якими труднощами вам довелося зіткнутися?

- Передусім, це обережне ставлення до переселенців. Це проявилося, коли я почала шукати роботу. Звичайно, маючи досвід і відповідні знання, я хотіла влаштуватися на керівну посаду в торговій сфері. Ходила по багатьох мережах. Але скрізь були відмовки. Казали, «у вас все добре, але немає прописки». Чи «ви переселенка, це означає, що сьогодні - тут, а завтра – там». Тобто працедавці не поспішали приймати в штат таких співробітників, як я. З грудня 2014 року по травень 2015 року стояла на обліку в Центрі зайнятості, поки не побачила в Інтернеті вакансію «управляючий магазином» в черкаському «АТБ».

- У цій мережі ви зустріли інше ставлення до себе, ніж в тих магазинах, в які намагалися влаштуватися раніше?

- Звичайно. Варто наголосити на тому, що тут взагалі система побудована іншим чином. Вже на співбесіді я дізналася про те, що необхідно пройти тестування, а потім навчання, кадрову комісію і тільки після усього переліченого можна працювати управляючою магазином. Незважаючи на довгий шлях до посади, я прийняла рішення йти до кінця і спробувати власні сили в «АТБ». Я бачу перспективи зростання в цій компанії. Як людині, що закінчила магістратуру як продавець-харчовик, мені знайома і цікава ця робота. Я вдячна корпорації «АТБ» за те, що вони мене узяли, дали шанс і підтримали в скрутну хвилину.

- Ви плануєте повертатися у рідне місто?

- Як я вже казала, у мене в Луганську лишилася прекрасна квартира. Я зараз намагаюся її продати, щоб виручити хоч якісь гроші. Адже розумію, що повернутися туди немає ніякої можливості - діти ростуть, і я у відповіді за їхнє майбутнє. Заради дівчаток потрібно приймати кардинальні і серйозні рішення. Після того, що ми пережили, найголовніше, як я тепер розумію, це здоров'я рідних і близьких. Усе інше - дрібниці. Згадую про страшні дні, коли два місяці у мене не було зв'язку з мамою, що лишилася в Луганську. Скільки безсонних ночей, скільки сліз, скільки всього було... Не хочеться згадувати. Хочеться думати про щось приємне.

- Наприклад…

- Про подальшу долю, адже треба жити далі, ставити дівчаток на ноги. Адже саме вони допомогли мені почати все наново. Діти дали сили на подолання труднощів, на ухвалення складних рішень. А сьогодні долати життєві перешкоди допомагає і робота в «АТБ», тому що причетність до загальної справи, реалізація своїх сил і можливостей - це великий стимул в житті.