Пенсіонерка з Черкас Ніна Брижко виховує хворого на ДЦП хлопчика.

 

Стасика взяла з дитячого будинку «Малятко» 4 з половиною роки тому. Скоро їй 66. Про те, чому дитину залишили батьки, говорити не хоче. Каже: побачила Стасика в дитбудинку і в душі наче щось перевернулося. А тим паче, коли почула, як дитину назвали безнадійною.

– Він дуже відрізнявся від інших. Ротик відкритий, ніжки нерухомі. У нього долоні були, як підошва, бо на них ходив… Навіть досі мозолі позалишалися.  Мені сказали, що місце цієї дитини – у будинку інвалідів. Коли я уявила, що він залишиться сам на сам з таким майбутнім, у мене в душі виник протест. І я вирішила, що це не доля для дитини – повзати. Хлопчик повинен ходити, – згадує Ніна Архипівна.

Пенсіонерка не приховує: коли озвучила своє рішення взяти під опіку Стасика, багато хто її не зрозумів, а багато хто і засуджував. Та й самій було страшно. Бо як поводитися з хворою дитиною, навіть гадки не мала.

– У мене двоє дорослих дітей, є вже онуки і правнучок. Звісно, я переживала, що в такому віці можу не впоратися. Але дозволу ні в кого не питала. Це було моє  рішення і відповідальність була на мені, – каже жінка.

«Спочатку малював тільки рисочки»

Ніна Брижко живе в 1-кімнатній квартирі у черкаській малосімейці. У невеличкому коридорі ледь поміщаються інвалідний візок та ходунки. 8-річний Стасик сидить на дитячому стільчику сам. Ніна Архипівна взуває його в черевички.

– Зачекайте, зараз я його чимось займу. Стасику, ти будеш малювати чи будувати? – садить хлопчика за письмовий стіл.

– Малювати, – вмощується малий. Але побачивши, що з коробки йому дістають кольоровий конструктор, тягнеться за ним.

– От він так: побудує, порозламує, потім знов збирає… Малювати любить дуже. У нас якось пожежа була в будинку і прямо вогонь знизу палахкотів. У вікно видно було. То він довгий час після цього малював вогонь, вирізав. А спершу тільки рисочки міг проводити, – розповідає Ніна Брижко.

Ніна Архипівна показує зошити і щоденники Стасика. Вони списані рівним почерком, навіть не скажеш, що належать дитині з таким діагнозом. Навчається хлопчик удома.

– Ось подивіться, десятки і дванадцятки, – хвалиться пенсіонерка. – А англійську як швидко схоплює.

Просить Стасика продемонструвати свої знання. Той вправно починає рахувати англійською. Каже, що улюблені його предмети – математика, рідна мова і англійська.

«Що ти мене трудиш та трудиш?»

Такі результати, каже жінка, далися за роки наполегливої праці. Хоча, узявши дитину, анічогісінько не знала про ДЦП і про методи лікування.

– У той же день, як я забрала Стасика з дитбудинку, я пішла в поліклініку до невролога і сказала: оце моя дитина, ось документи. Що мені робити? – згадує жінка. – Спершу нас направили на лікування в реабілітаційний центр «Астра». А далі почала сама шукати різні методики.

Ніна Архипівна не має ні медичної, ні педагогічної освіти. Закінчила технікум і все життя пропрацювала в торгівлі. Але тепер її знанням про те, як ставити на ноги дітей з ДЦП, можуть позаздрити і фахівці. Бо їх вона опанувала не лише теоретично, а й на прикладі своєї дитини.

– Кожна наша гра, кожне заняття, кожен рух спрямований на розвиток. Йому не можна сидіти довго, треба робити щось, стояти, ходити. Я змушувала його. А мені дорікали, мовляв, чого ти мучиш дитину, – каже жінка. – Та він і сам інколи навіть сердився. Бо за 4 роки не звик до занять, а тут відразу навантаження. Де ідемо, я його за щось «зачепила» і хай стоїть. А тоді пройшли трохи – знов постояв. Там десь аби виліз, там присів – усе щоб у русі.  А додому прийшли – ще читати, ще рахувати. Він якось не витримав і каже: «Що ти мене трудиш та трудиш…», – усміхається бабуся.

Не раз возила хлопчика в санаторії та реабілітаційні центри. Коштами, каже, допомагали небайдужі люди. Там скуповувала безліч медичної літератури, вивчала вправи. Але дитині потрібна була операція, бо м’язи не встигали розвиватися за кістками і Стасик не міг розпрямити ноги. Таку операцію робили в Євпаторії.

– Ми були там ще у квітні минулого року. Але коли нам виписали рахунок на операцію і лікування за 90 днів, як це було потрібно, я зрозуміла, що сума для нас непосильна, – згадує жінка. – Хтось порадив звернутися в «Критичну точку». Після того, як вийшов сюжет, про нас написала ще й газета «Факти». І ось тоді почалися дзвінки. Люди допомагали грішми. Таким чином, нам вдалося назбирати необхідну суму, і восени хлопчика прооперували.

Ніна Архипівна розповідає: люди телефонували з усієї України, та що дивно, з Черкас відгукнулися одиниці.

– Мене вразило, що дзвонили чоловіки, висловлювали своє захоплення. Дарували гроші, іграшки. Один чоловік приніс телевізор…

Ніна Архипівна показує спеціальні шкіряно-металеві апарати з прикріпленими черевичками. За їх допомогою Стасикові вирівнюють ноги. Це важко, бо за три місяці, проведені в гіпсі, м’язи в дитини дуже ослаблені. Тепер треба посилено займатися.

 

– Коли я його забрала з дитбудинку, він постійно спав у позі ембріона, не міг розігнутися. А зараз таки ходить, хоч і з ходунками, – тішиться жінка.

Пенсіонерка зізнається: по приїзді з Євпаторії було відчуття повного виснаження.

– Почала навіть речі роздавати, бо думала: раптом помру… – каже вона. – Я боялася, що не поставлю Стасика на ноги. Коли оформляла над ним опікунство, то підписала дозвіл на усиновлення. Якщо хтось його готовий буде взяти, і йому там буде краще, то я не проти.

«Своєю вірою я його надихала»

Жінка каже: благодійну допомогу від людей спершу приймати соромилась. А потім зрозуміла: благодійність – це духовна потреба того, хто її надає.

Так завдяки небайдужим людям у Стасика з’явилося чимало іграшок. Найулюбленіша – собачка Бобік. А ще хлопчик любить книжки. Серед них Ніна Архипівна знаходить пластмасову сопілку. Стасик починає в неї дути.

– Конструктор йому подарувала моя дочка. А онук он приніс нам DVD, можемо мультики подивитися, коли Стасик відпочиває.

Сам хлопчик каже: мультики любить усі, а в майбутньому мріє бути… вчителем.

З однолітками Стасикові, звісно, спілкуватися важко.

– Якось ми були в центрі міста на дитячому майданчику, то хлопчики почали штовхати його. Але таке рідко трапляється. Зазвичай просто розпитують, що з ним. Він мовчить, ніяковіє. А я інколи не знаю, як пояснити, – каже жінка.

Та все ж Ніна Архипівна не вважає свою дитину обмеженою. Каже: поставити його на ноги допомогла віра. Віра в Бога і власні сили.

– Навіть коли він казав, що не може, я своєю вірою у те, що все вийде, надихала його. Поставила собі за мету, що дитина буде ходити. І навіть на вулиці, почувши від сторонніх, мовляв, ой, яке у вас горе, він сам казав: «У нас горя нема», – зауважує.

Саме цю віру і наполегливість Ніна Брижко і вважає головною для того, аби поставити дитину на ноги.

– У одному з санаторіїв я побачила журнал «Жизнь с ДЦП», – розповідає. – Але ми не погодилися жити з ДЦП. Це не життя, це ситуація, яку можна перебороти. Я постійно повторювала і повторюю, що все буде добре!

Усі, хто хоче допомогти Стасикові, можуть телефонувати до Ніни Архипівни Брижко: 093 617 58 57.

реклама