Леонід Даценко: живу в готелі та найманій квартирі, їжджу на «Ланосі»

На коротку каденцію народного депутата Леоніда Даценка, що двічі поспіль у 2012 та 2013 році виграв «проблемний» 197-ий округ, випало надзвичайно багато переломних подій. Присягу він прийняв 15 січня 2014 року, а 16 січня – режим Януковича «парнокопитними» голосуваннями під режисуру Володимира Олійника ухвалив диктаторські закони. Потім було жорстке протистояння на Майдані, Небесна Сотня, Крим, війна на Сході. Даценкові потрібно було бути в двох місцях одночасно – у Києві і в Черкасах. Часто на вечір доводилося летіти зі столиці, щоб витягувати із райвідділків побиту «Беркутом» молодь або підтримати акції протесту, чи спробувати вплинути на недобитки Януковсько-Тулубівського режиму авторитетом народного обранця, а тоді під ранок вертатись до Києва, щоб встигнути на засідання парламенту, які тоді усі були історичними. Адже опозиційний народний депутат у черкащан був один. Саме тому про Даценка за цей час було більше чути як про політика і громадського діяча. Часу на побутові дрібниці просто не залишалось, не те, що на інтерв’ю про них…

– Як народному депутату мені надали кімнатку в готелі «Київ», що за сто метрів від Верховної Ради. На 12-му поверсі, хоч я дуже не люблю висоти. Принада в неї одна – панорама, яку видно із вікна: Дніпро, Маріїнський парк і купол парламенту. Правда, спочатку цей краєвид справляв моторошне враження, оскільки в Маріїнському парку розташувався табір «тітушок», а навколо так званого урядового кварталу стояли непрохідні блокпости «Беркуту» і внутрішніх військ. Згодом картина «просвітліла», але купол парламенту продовжує «лякати», бо вночі він підсвічується якимсь нерівним зеленкуватим потойбічним світлом, ніби там блукають якісь привиди. Та й енергетика в сесійній залі цілком відповідає зовнішнім ознакам «чорноти» – там дуже важка атмосфера. Кажуть, місце, де збудовано Верховну Раду, дуже темне, а ще люди протягом двадцяти років щодня посилають до парламентарів «добрі» думки, і більшість парламентарів приносять у сесійну залу аж ніяк не прагнення зробити Україну кращою, – от і виходить, що на роботу беру завжди із собою іконку, інакше просто неможливо зосередитись і працювати, на порозі з ніг звалює темінню.

– А зараз живете в тій же кімнатці?

– Так, тільки тепер за неї доплачую щомісячно по три тисячі гривень. Верховна Рада правильно, я вважаю, зробила, що відмінила пільги депутатам. Тож тепер вони не мають права на квартири в столиці, за готель мають доплачувати, не користуються безкоштовно автотранспортом. Харчуюсь у їдальні Верховної Ради. Це звичайна їдальня радянського зразка. Зовні і по запаху – один в один. А по асортименту нагадує нашу черкаську кафешку «Банка» в Будинку торгівлі – недорого і смачно. Квартири в столиці не маю, а якщо доводиться кудись проїхати – йду на метро. Я звик до цього, бо останні роки часто приїжджав до своїх двох доньок у гості, а вони живуть у квартирі моєї матері, яку та виплатила в кооперативі за двадцять років роботи на взуттєвій фабриці.

– Зарплату парламентарям ви також скоротили.

– Всім кажу, хто думає, що в депутатів високі зарплати, – щомісяця на руки я отримую п’ять тисяч сто гривень. До відміни пільг зарплата була удвічі більшою. Удвічі також зменшилась можливість утримувати помічників. Правда, із цим нюансом я зіткнувся порівняно недавно, бо півроку Верховна Рада не голосувала за розподіл новообраних народних депутатів по комітетах. А немає комітету – немає кабінету і, відповідно, місця роботи для помічника. Тепер маю маленький кабінет у Комітеті з питань аграрної політики. До речі, це також міф про величезні фешенебельні апартаменти у парламенті. У голови Верховної Ради, можливо, є такий, але я в нього в кабінеті не був. А в звичайного депутата – кабінет чотири на чотири метри, куди ледве влазять два маленьких столи ще радянського виробництва, шафка і тумбочка. Але мені в депутатській роботі допомагає Іван Олександрович Заєць, а хто його знає, той розуміє, що такий кабінет йому по розміру.

– «Постмайданна» Верховна Рада працювала практично без вихідних і без перерви на відпустку, вам вдалося десь відпочити?

– Я не знаю, чи можна це назвати відпочинком, але для мене було величезним полегшенням поїхати на вихідні зі столиці, коли не було пленарних засідань, і поспілкуватися із простими людьми. Я вже говорив про атмосферу в сесійній залі, а з людьми якось відходив від цього. Правда, таких днів спочатку майже не було, бо парламент працював і в суботу, і в неділю. Влітку також були пленарні засідання, а ті тижні, які були вільними, – їздив по селах і на східний фронт. Якщо вважати, що сьогодні кордон Росії з Україною пролягає по лінії фронту, то кілька разів побував за кордоном. Хоча «офіційно» ніколи не був за кордоном. До речі, на літаках також не літаю. Колись, років двадцять тому, летів із Черкас до Монастирища із пересадкою в Жашкові – це були сорок хвилин, найгірших у моєму житті. Потім ще годину полежав у траві на монастирищенському аеродромі, і після того на борт літака мене вже ніхто не зятягував.

– Їздите тільки на автомобілі?

– Так, бо і в потягах чогось мені не добре. Тому вважаю, що найкращий транспорт – це наш «Ланос». Ми купили його в складчину, бо не їжджу за кермом сам. Це, можна сказати, «обновка», адже раніше я їздив на партійній «Таврії» та нашій «бойовій» «четвірці». Все це можна легко перевірити через інтернет – це я про машини-квартири-кабінети-зарплату, бо зараз у відкритому доступі вся ця інформація і на сайті Верховної Ради, і взагалі, в мережі. Так і має бути в демократичній країні.

Риболовля і гра у футбол – найкращий відпочинок для Леоніда Даценка, однак цього року в нього не було часу ні на перше, ні на друге

– У Черкасах буваєте часто?

– Останнім часом намагався бути більше в Черкасах, ніж у Києві. Бувало, зранку їхав на пленарне засідання, а увечері повертався. Все-таки у Черкасах, хоч і живу тут у найманій квартирі, я почуваюся вдома. Столиця втомлює.

– А вірші пишете?

– Практично ні. Політик убив у мені поета. На певний час. Однак роботу в парламенті я не вважаю своїм основним завданням. Я більше журналіст і письменник. Двадцять п’ять років тому заснував відому в області газету «Дзвін», був шеф-редактором найгострішої газети «Нова молодь Черкащини». Поки що відклав у довгу шухляду напрацювання по збірнику новел. Тому поза парламентом у мене багато роботи. В принципі, часто буваючи в школах, із ностальгією згадую, як працював сільським вчителем у Шарнополі Монастирищенського району і жартома у колег питаю, чи приймуть мене вчителем української мови і літератури? Вони сміються і кажуть, що ні. «Спочатку заблокуйте закон, яким хочуть нам збільшити навантаження, а тоді приходьте», – резонно вони зауважують. Шкода, що в парламенті більшість людей не розуміють цієї проблеми. Зі мною зразу дехто як знайомився, то питав, хто я по життю. Я казав, що журналіст, письменник і вчитель. То більшість стинали плечима і відходили. Мовляв, що з ним говорить? Ні заводів, ні пароходів. У них же в голові лічильник якийсь вмикався, коли дізнавались, що я Богдана Губського переміг. У того статки сягали трьохсот мільйонів доларів, то в того, що його переміг, за їхньою логікою, мали бути ще більші. А я їх розчарував. Бо сильно далекі більшість із них від простих людей. До речі, навіть по зарплату у Верховній Раді ходить зо три десятки депутатів, решта – соромляться отримувати такі «копійки».

– Ви ніколи не втрачаєте самовладання і оптимізму, як вам це вдається?

– Я завжди дивлюся на класиків української літератури, громадських діячів, воїнів ОУН-УПА, хлопців на Сході сьогодні. Багато з них згоріли набагато молодшими, ніж я, і зробили набагато більше. Тому не варто «розпускати соплі», а треба впевнено йти вперед.

*передрук, видання «Дзвін»