CHERKASY JAZZ ORCHESTRA вже завоював серця глядачів. Оркестр стабільно виступає вже не один рік. На виступи приїздять музиканти не лише з інших міст України, а й з-за кордону.
Фото: Eleonora Trivigno
Незважаючи на війну, колектив продовжує творити, записує платівки та готує нові програми. Про те, як поєднувати професійну музику з волонтерською діяльністю, чому джазова освіта в Україні потребує реформ і як звучить організована свобода – у розмові з диригентом оркестру Михайлом Євтушенко.
«Люди об’єднані любов’ю до музики»
– Як утворився джаз-оркестр?
– Я інколи заради красного слівця кажу, що це єдиний в Україні великий джазовий оркестр, незалежний і постійно діючий. Ось два ключові слова. Незалежний – бо ми не прив'язані до якоїсь інституції, як зазвичай великі оркестри, до підприємства чи концертної організації. І постійно діючий, бо є сесійні оркестри в Україні, які зібралися, відіграли проєкти і знову завмерли. Ми створилися у вересні 2020 року. Це вже майже п'ять з половиною років.
Хоча я жартома кажу, що перший концерт ми відіграли ще 2019 року. Нас запросили на фестиваль в Одесу, і ми зібралися під цей фестиваль. А потім я думаю: чого ж такій симпатичній банді бути лише сесійним проєктом? Ось так ми й об'єдналися.
– А хто це об'єднався? Друзі, однодумці?
– Це різні люди, об'єднані любов'ю до джазової оркестрової музики. У Черкасах існує вже кілька десятків років традиція джазового оркестру в різних форматах, у різних локаціях. І взагалі джазова традиція тут вже давно. Всі ці люди працюють десь у своєму місці, але це професійні музиканти. Хтось працює в театрі, хтось у філармонії, хтось викладач, хтось фрілансер, хтось на контрактах. Але це добровільне об'єднання. Просто вони люблять цю музику.
Час від часу ми долучаємо солістів. Або для підсилення можемо запросити пару музикантів з інших міст. Зараз, враховуючи час, у якому ми живемо, багато музикантів або не повернулося, або змінили професії. Тому я радий, що ця банда тримається купи. Троє хлопців з нашого оркестру пішли служити також.
– Враховуючи, що в кожного є своє життя і своя робота, як часто ви можете збиратися? Щоб оркестр називався діючим, потрібно виступати. Як часто?
– Чим частіше, тим краще. Наша задача – не просто відіграти концерт і піти додому. Нам цікаво створити програму, запросити нових солістів. І навіть в останні роки нам вдається робити три нові програми за рік.
– Три програми – це три концерти?
– Це три різні програми як шоу. А концертів може бути декілька. Ми цю програму можемо показати в кількох місцях.
– Найбільші здобутки? Можливо, нагороди або виступи, які найбільше запам'яталися?
– Ми виступали на параді Біг-бендів України в Національній філармонії. Це було минулого року. Наприкінці 2023 року ми записали в Черкасах платівку авторської музики. Це все такі речі: в Україні, в Черкасах пишеться оркестрова музика під час війни, авторська музика. Це круто!
2025-го в Черкасах виступав з нами Рей Браун (син королеви джазу Елли Фітцжеральд - ред.) Була співпраця з Деннісом Аду, Марі Жигінас, Олексієм Петуховим, Анастасією Павлішиною.
– Це перша і поки єдина платівка?
– Поки що так. Вона є на інтернет-платформах, офіційно видана. Ми раді, що так склалися обставини з допомогою наших іноземних друзів, які вирішили підтримати діяльність нашого оркестру. Це студійна версія, ми писали на живо. Спеціально для цього була написана й аранжована музика. Ми її випустили спільно з Олексієм Петуховим, другом нашого оркестру, як спеціального гостя до цієї платівки.
– Два слова для людей, які не в музиці. Хто він?
– Олексій Петухов – це український джазовий піаніст-віртуоз. Він також композитор. Пише багато театральної музики, джазової, оркестрової. Нині він військовослужбовець.
«Основна задача диригента – не заважати грати оркестру»
– Щоб оркестр грав, потрібен диригент. Ви не змінюєте посаду?
– Я, в першу чергу, саксофоніст. І як саксофоніст виступаю, коли дозволяє ситуація. А диригент... Я давно закоханий в оркестрову справу. Якби мене спитали 15 років тому, чи мрію бути диригентом, у мене не було такої думки. Але так склалося життя, що я мав нагоду пограти в багатьох шикарних оркестрах. Спостерігав за багатьма шикарними диригентами – як вони працюють, як ця одиниця функціонує.
І я подумав: це реально. Коли в тебе є бачення того, як має звучати оркестр, як він має діяти, то це можливо. Жартома є такий вислів, що основна задача диригента – не заважати грати оркестру. Мені повезло пограти з Graz Composers Orchestra, HGM Jazz Orchester Zagreb, Jazzorchester Steiermark, Jatoba Latin Big Band, Rob Spelberg Orchestra, Glenn Miller Orchestra з такими диригентами, як Ed Partyka, Sigie Feigel, Bob Brookmeyer, Ed Neumeister, Stepko Gut тощо. Боб Брукмайер має вісім греммі. Це люди, які залишають дуже потужний слід у твоєму житті. Більшість свого професійного життя я так чи інакше пов'язаний з оркестрами. І дуже це люблю.
«Джаз – це як впорядкований хаос»
– Чому саме джаз? Адже в Черкасах намагаються створити бренд «вільне козацьке місто», яке на березі Дніпра. І раптом – джаз.
– Є такий вислів, що джаз – це музика вільних людей. Мені імпонує джаз, тому що він тотожний слову «імпровізація». Хибно було б думати, що це хаос. Це організована свобода. Тобто є певні речі, які нас тримають на землі в музиці, які мають бути зрозумілими для колег при взаємодії. Є те, що чітко виписується композиторами нотами. Водночас є частина музики, яка імпровізаційна.
Ми поєднуємо ці два поняття. І це дозволяє вільно інтерпретувати музику на своє бачення. Така свобода мені імпонує, дає багато поля для творчості. Я також фанат класичної музики, але в джазі якраз найбільше простору для себе бачу.
– Що треба мати в професійних якостях диригента?
– Любов. Любов до справи. Однозначних канонів не буває. Якщо подивитися на світових диригентів, є певні техніки чи школи, але їх водночас і немає. Кожен, хто любить свою справу, робить це дещо по-своєму.
– Я пам'ятаю, ви диригуєте з паличкою. Згадалася історія нашого легендарного українця Олександра Кошиця, який нібито так захопився, що пробив собі долоню паличкою. Після цього диригував завжди без палички. І пішла мода диригувати без палички. То як правильно?
– Якщо ви помітили, у мене завжди жовтий олівець. Я не диригую паличкою. Здаля непомітно, але це олівчик, а не паличка. Паличка – це досить академічна історія, а я використовую саме жовтий олівець. Його видно, він невеликий. І коли мені треба зробити нотатки в репетиційному процесі, це можна зробити швидко. Він одразу в руці. Плюс музикантам це візуально видно.
Можливо, це моє ноу-хау – просто жовтий колір помітний. За будь-якого освітлення сцени. Хоча я й вивчав диригування, я не є диригентом у класичному розумінні. Я бенд-лідер. Бувають диригенти, у яких шикарна хореографія в руках. Це не про мене. Я вважаю, рухи диригента мають бути тільки там, де вони потрібні, де вони несуть якийсь сенс. А хореографії я не вмію, не роблю цього. Не бачу сенсу.
«Ми вже готуємо весняний концерт»
– Ви згадували платівку. Це таке певне досягнення, з акцентом, що це в Черкасах робили й записували. А загалом, що можна сказати про музику в регіоні? Наприклад, ви долучаєте музикантів з Києва. Як нам конкурувати? Коли черкаські музиканти будуть запрошуватись підсилити оркестр у Києві?
– Таке буває. І в нашій практиці було, що і я, і деякі музиканти з оркестру запрошуються в різні проєкти з інших міст, країн. Я час від часу граю в київських оркестрах. Є одна особливість: у Києві багато солістів.У нас, у меншому місті, простіше з командною грою. Тому злагодженість інколи на нашому боці.
Звісно, у великому місті більша кількість професійних музикантів вищого рівня. І навчальні заклади, і найбільша сцена – концентрація музикантів там вища. Але наш плюс у тому, що командно нам зігратися простіше. У нас немає «лебідь, рак і щука».
– Є український або неукраїнський твір, обов'язковий для виконання щоразу?
– Нині, кожен виступ оркестру розпочинається з вшанування полеглих. Ні нот, ні ритмів, ні мелодій. Хвилина тиші-нині це для нас обов'язковий твір. Ми самі обираємо програму. І на концертах про це говорю, що оркестрів багато. Є класична література для джаз-оркестру. Нам імпонує грати музику сучасну. Не те, що було 100 років тому і що всі переграють, а витягувати перлини з музики менш відомої або менш представленої в Україні.
На Заході кожен оркестр дуже звертає увагу, щоб його репертуар відрізнявся. Ми пропонуємо музику, яка не в перших рядках підручника джазової історії, але не менш цікава. Хоча й класику граємо. І любимо грати музику сучасних композиторів, тих, хто живе зараз.
Ми грали твори Олексія Петухова, мої твори, мої аранжування. Олександра Лісуна, Еміліано Сампайо, Тома Кубіса, Майкла Томаро. Минулого року грали музику Брукмайера. Він помер років 12 тому, але ми вважаємо його ще сучасником. Граємо музику Майкла Абене, живого композитора, і так далі. Це те, як еволюціонує цей оркестр, як він розвивається в поєднанні з іншими стилями та впливами.
– Творчі плани джазового оркестру на цей рік?
– Із найближчого – ми вже готуємо весняний концерт, це десь березень-квітень. Ми зараз не робимо дуже далекоглядних планів, бо ситуація не дозволяє. Низку планів і на закордонні тури ми не змогли виконати. В Україні плануємо, у кращому випадку, за місяць якусь подію. За кордоном це планується за рік мінімум. Ці два сприйняття часу досить важко поєднати. Хоча в нас вже висить запрошення на тур, який ми вже два роки не можемо реалізувати через ситуацію.
– Поза роботою, що ви слухаєте?
– Є музика, яку я слухаю 20-30 років. І досі слухаю ті альбоми тих же виконавців. І люблю відкривати нові імена. Абсолютно різні стилі. Я не люблю експериментальну музику заради експерименту – люблю наповнення, емоційне, естетичне. Близькі друзі знають, що коли вони відкривають нове ім'я, підкидають мені, знають, що це мене може захопити. Це завжди процес.
Коли є жива одиниця, оркестр, завжди передивляюся ноти, переслуховую, щоб відібрати те, з чим нам цікаво працювати. При цьому треба пропрацювати велику кількість матеріалу.
«Серед черкаської публіки є гурмани, це нас тонізує»
– Якщо брати черкаську аудиторію – вдячна, невдячна? Можна порівняти, якщо виступали не лише в Черкасах?
– За минулий рік ми виступали в Кривому Розі, було кілька концертів в Одесі, Умані. З одного боку, ми виступаємо вдома – це черкаський оркестр, в Черкасах нас дещо знають. З іншого боку, мені приємно, що наша публіка дещо вибаглива. Це в гарному сенсі тонізує нас.
Випадкові люди в нас є в публіці, і так має бути. Дехто не знайомий з джазом абсолютно й випадково прийшов. Але є люди, які постійно приходять, порівнюють різні наші програми. Вони слухають музику, у них є певний запит. Вони, як гурмани, прийшли в цей музичний ресторан за чимось конкретним.
Ця публіка – ми відчуваємо тепло від неї. І особливо цінно, що є стала публіка. Це ще один колектив Cherkasy Jazz Orchestra. Це публіка. Я дуже ціную, що цехоча і не масове явище, але стабільне. І це додає сил, що це комусь потрібно. Є діалог.
– Ви навчалися в Австрії. Можете порівняти якість освіти?
– У нас музикантів – велика кількість з вищою музичною освітою. Багато випускників консерваторій. І далеко не останніх консерваторій. Є музиканти, які по світу багато гастролювали. Про освіту можу говорити багато, бо я частково працюю в цій сфері. І мені є що порівняти. Черкаси, Київ, потім Австрія.
Коли я закінчив університет, через рік, п'ять і десять отримуєш анкету-опитувальник. Університет питає тебе як випускника. Пару сторіночок фахових запитань. Але все зводиться до одного великого: як ви оцінюєте, наскільки ваша освіта в університеті була актуальна до сьогоднішніх вимог? Ви щойно закінчили, рік пройшов, п'ять років, десять – у вас з'являється робочий досвід. Наскільки те, що пропонує навчальний заклад, актуально для сьогодення?
Я багато піднімаю ці теми на конференціях, майстер-класах. Чесно кажучи, у нас бояться, як чорт ладану, цього запитання. Але інакшого виходу немає, якщо ми не будемо реформуватися й давати актуальні знання. Є певні зрушення, але роботи дуже багато.
У 2024 році мене запросили в Австрію. Університет запросив на майстер-клас і концерт, як одного з випускників. Щоб актуальним студентам розказати, як моє професійне життя після закінчення – пройшло 10 років – поєднується з їхнім теперішнім навчанням. Для університету це фідбек від мене, моїх колег.
І це говорить про те, що це не тільки альма-матер, де проходять пари, а й дослідницький інститут. Це серйозна, дуже корисна штука. Дуже хотілося б, щоб такі принципи були в Україні. Я думаю, у нас були б дещо інші відповіді, але досить чесно можна було б отримати відповідь від колишніх студентів, які вже в цій сфері працюють. Що варто додавати, не додавати в навчальні плани.
На жаль, є багато дисциплін, які не потрібні. Вони не використовуються, просто займають час. А ті, які треба, яким потрібно більше годин, які в професійному житті дуже потрібні, – на них мало фокусу.
– Є ж і громадська організація Cherkasy Jazz Orchestra?
– Так, така неприбуткова громадська організація існує з 2020 року. Вона дозволяє нам проводити наші активності. Був час, що ми навіть займалися гуманітарною допомогою на початку повномасштабного вторгнення.
