9 березня православні та греко-католики відзначають свято Обрітення голови Івана Предтечі, пише «Газета по-українськи».
– Це свято називається у нас Обертіння, – розповідає 88-річна христинівчанка Анастасія Коробка. – Колись казали на нього «перша весна». Воно ніби ще й холодно буває, й підморозить часом, але вже природа обертається до весни. На Обертіння птиці обертаються до своїх гнізд, діти обертаються до хліба, а чоловіки обертаються до жінок і до роботи. Ото треба дивитися: якщо на Обертіння свистять синиці – холодів уже точно не буде. А якщо ще й жайворонки до цього дня прилетять, то весна буде ранняя, посів ранній, а, значить, рік буде на усьо урожайний.
Хороша прикмета, якщо перші жайворонки летять високо в небі. Кажуть, що «це вони летять до Бога молитися». За це їх називають Божими птахами. У їхній пісні нібито можна почути заклик починати весняні роботи: «Сійте, оріть, бороніть!». Або: «Шмаровіз, шмаровіз! Кидай сани, бери віз та поїдем по рогіз!».
Ворожіння за летом, поведінкою і співом птахів – один із найдавніших способів передбачити майбутнє. І не лише окремої людини, а й долі армій, міст і цілих країн. Наприклад, з давніх-давен вважали: якщо ворон каркає і подзьобує землю перед військовим загоном, це віщує успіх у битві чи поході. У VІІ ст. до н.е. навіть з'явився цілий трактат «Орніомантія, або Вчення про ворожіння на птахах». Його приписують давньогрецькому поетові Гесіоду. Кожен римський політик перед виборами, вирішальною битвою, прийняттям важливих рішень мусив удатися до ворожіння за птахами. Тлумачили його спеціальні жерці-авгури.
І сьогодні, як і в античні часи, вважають, що вперше побачити перелітних птахів високо в небі – добрий знак, до успіху. Низько над землею – до негараздів. Поява птахів з правого боку – добре, з лівого – навпаки. Якщо чайка сідає на корабель, що подорожує, – хороший знак. Якщо в польоті торкнеться крилами людини – та має невдовзі померти.
З першими теплими днями в українських селах подружні пари поновлювали активне сексуальне життя.
– Зимою ну який там інтім! – каже Анастасія Коробка. – Сім'ї були здорові, дітей було багато і всі в одній хаті спали покотом. На полу (дошки, покладені між піччю й протилежною до печі стіною, – ред.), на печі й на лавках. Усі підряд – і старі, і малі. Дітей колись робили як? Де хто прилаштується: хто ніби пішов із жінкою порать скотину, хто на дровах пристроївсь, хто на сіні. Ну а весною – роздолля, уся природа твоя, під кожним кущем. Мужики тоді просто дуріють! Це ж усю зиму терпів, дак звичайно, що до жінки «обертається».
Сексуальне життя регулювалося й церковними приписами. Категорично заборонені були статеві зносини під час чотирьох річних постів – Великого, Петрівського, Успенського й Пилипівського. Забороняли любощі у пісні дні – середу й п'ятницю, а також у неділю, на великі свята й у поминальні дні. Ще років із сотню тому в українських селах траплялися такі затяті священики, які перед хрестинами спеціально вираховували, коли було зачато дитину. І якщо за підрахунками батюшки це трапилося в піст або у велике церковне свято – він давав новонародженій дитині немилозвучне ім'я, як-от Немидора, Ореозіла, Акакій або Діодор. Узагалі, засуджували статевий акт, що відбувався «не чадородія, но слабості раді» – як заняття нечисте й навіть диявольське.
Вірили, якщо дитина була зачата в день, коли сексуальні контакти заборонені, вона буде або несповна розуму, або вбивцею, злодієм, крадієм, чародієм, знахарем чи вовкулакою. Якщо подружжя кохатиметься під Благовіщеня – народиться сліпа дитина, під поминальні дні – глуха. Тому жінки особливо уникали інтимних стосунків у заборонені дні, щоб не привести на світ «відміну».
– Як не можна було, то не можна. І других днів хватало на це, щоб по десять дітей у сім'ї було, – переконана Анастасія Коробка.
Статевої чистоти жінки дотримувалися також, коли вчиняли хліб або ткали основу. Зовсім від сексуального життя відмовлялися знахарки, шептухи, ворожки й баби-повитухи. Чоловіки уникали статевих контактів перед риболовлею, полюванням, оранкою, сівбою, чищенням колодязя та заколюванням свиней. Вважалося, що від сексу мають утримуватися люди, які володіють потаємними знаннями: коновали, пастухи, пічники й мельники. І чоловіки, і жінки уникали інтимних стосунків перед далекою дорогою, інакше було не обійтися без пригод.
Етнографи підрахували: протягом року випадало приблизно 220 днів, у які заборонялися подружні стосунки. Проте для сільських жінок це швидше було звільнення, ніж обмеження. Бо будь-які спроби уникнути небажаної вагітності вважали смертним гріхом, їх засуджувала громада.
Сексуальні стосунки між подружжям припиняли зазвичай після того, як вони одружували чи видавали заміж останню дитину. Тоді, незважаючи на вік, уже були дідом і бабою. Про таких казали: «Вони вже руки помили й воду вилили». Якщо жінка після цього знову чекала дитину, в селі кепкували: «Потягнуло стару бабу на солодкий медок». Про чоловіків же, навпаки, говорили шанобливо: «Старий кінь борозни не псує, а глибше оре».
Пізніх дітей дражнили «бабинець», «бабко», «бабчук» або «мовчун». Судячи з того, що такі прізвища досить поширені в українців, «гріх» між літніми чоловіками й жінками траплявся доволі часто.
Голову Івана Хрестителя «обрітали» тричі
Під час бенкету в палаці царя Ірода того так вразив танок його падчерки Соломії, що казав, аби просила, яку хоче винагороду. Її матір Іродіада намовила дівчину попросити голову Івана Хрестителя, який був ув'язнений. Ненавиділа його, бо викривав її за розпусту. Соломії на закривавленому тарелі принесли відрубану голову. Іродіада закопала її під порогом свого палацу. Та учні святого таємно перепоховали голову на Елеонській горі. Через багато років череп там знайшов – «обрів» – багатий християнин Інокентій, коли на цьому місці почав будувати церкву. Перед смертю, остерігаючись осквернення святині, Інокентій сховав її там, де й знайшов.
У ІV ст. голову віднайшли двоє монахів. Довгий час вона переходила з рук у руки, аж урешті опинилася в печері поблизу міста Емеси. Тут її 452 року побачив архімандрит місцевого монастиря. Згодом святиню перенесли до Константинополя. Цю подію відзначають як друге віднайдення голови Івана Хрестителя. У ІХ ст. під час набігів сарацинів її вивезли з Константинополя. В часи іконоборства переховували в місті Комани в Абхазії. Тут 850 року її віднайшли втретє і повернули до візантійської столиці. Цю подію відзначають 7 червня.
Під час Четвертого хрестового походу 1204 року столицю Візантії пограбували лицарі-хрестоносці. 1206 року лицьова частина голови Івана Предтечі опинилася на півночі Франції, у пікардійському місті Ам'єн. Нині вона в місцевому кафедральному соборі Пресвятої Богородиці. Окремі фрагменти черепа Івана Хрестителя є також на горі Афон, в мечеті Омеядів у Дамаску, римській церкві Сан-Сильвестро-ін-Капіте, Гандзасарському монастирі в Нагірному Карабаху.
реклама
Цікаві новини звідусіль
