Козак, який малює Мамая

Видання Lb.ua публікує матеріал про Трахтемирівський півострів і людей, які живуть на цій благословенній землі. Журналісти вже розповідали про екопоселенців з села Ромашки, а цього разу шлях проліг на південне узбережжя півостріву – до села Григорівка Канівського району, де мешкає художник і козак в одній особі Олександр Кравченко.

До Григорівки звертаємо з рівнісінької траси Ржищів-Канів, яку саме оновлюють до 200-річчя з дня народження Поета. Дорога майже одразу, наче на догоду місцевому гористому ландшафту, стає непридатною для швидкісної їзди. Бруківка поступово сходить нанівець і перетворюється на ґрунтовку, зіпсовану випадковим камінням, залишками асфальту та ямами.

В Пшеничниках, які донедавна, вочевидь, були процвітаючим центром місцевого колгоспу, бачимо закинуту школу і, як не дивно, ще не розібраний «клюб». Обабіч дороги у якості вільних тварин пасуться в'єтнамські свині, а от корови, як водиться, «прив’язані» до землі. Хати-мазанки, що вросли в землю, контрастують з міцними господами, які тут теж є. Фішка цих місць – повна відсутність асфальту між селами і майже ідеальна дорога в населеному пункті.

Після ще 20 з лишком хвилин суцільної бовтанки ми опиняємося на панівній висоті над Григорівкою.

В’їзд в село нагадує знайомство з Коктебелем: перемайнув через гребінь – і побачив море. В нашому випадку – Канівське море.

Село являє собою симбіоз нових дачних будинків і скособочених мазанок. Навіть обкладені цеглою, вони віддають старовиною. Назустріч нам на мотоциклі-«тачанці» їдуть місцеві махновці: визначити рід їхніх занять «на око» не видається можливим.

Ознакою того, що село ще живе, є наявність п’яничок. У Григорівці вони є. У напівмертвих селах люди ще можуть доживати, а от алкашів там уже не буде – вони першими стають жертвами природного відбору.

Пан Сашко мешкає на самісінькому краєчку села, просто над Дніпром. Художник-графік за фахом, він більше двадцяти років тому оселився на закинутій фермі. Довгий час зводив підмурок для свого майбутнього переїзду сюди на ПМП, і вже 5 років як мешкає в Григорівці постійно.

Пояснює: «Здається, 89-го року друзі запросили мене у похід на конях. Опинившись тут, одразу зрозумів, що це моє місце. Це благословенна земля. Тут всі стихії сходяться разом: ліс, гори, вода».

Наступного року пану Сашку виповниться 55. Виглядає він так, як і має виглядати чоловік, що працює руками і не має вільного доступу до нездорової їжі: не стільки сухий, скільки міцний, м’язистий. Може приготувати рибу на сніданок, обід і вечерю, але завжди це буде нова страва.

В господі пана Сашка майже завжди людно і майже не чутно «звичайних» імен – тільки питомі українські: Назар, Остап, Ярема, Дем’ян, Орест. В його устах і я роблюся Жеником/Геником.

Не так давно він став сотником Наддіпровскої залоги Канівського полку. «Раніше я був просто козак Сашко. Ну, куди це годиться. Тому тепер я пан сотник. Товариство відзначило мої зусилля», - в його голосі не стільки самоіронія, скільки іронія до укладу життя в цілому.

Ми спускаємося до діда-Дніпра, і він раптом каже: «Багато жінок тут з’являється, але щось ніхто не затримується... Бо тут треба тяжко працювати».

Повернувшись, ми просимо пана Сашка відповісти на кілька запитань.

«Хочеться жити в середовищі, яке тобі до душі і яке ти сам створюєш»

Чому покинув місто

Я ж виріс на природі. А воно кличе, і рано чи пізно… У кожного є це відчуття, більшою мірою чи меншою, але пробуджується. Хочеться жити в тому середовищі, яке тобі до душі і яке ти сам створюєш.

Прийшла незалежність України, ідеї козацтва. А в генах воно сидить. Батько розповідав історію: сидить з братом на печі, а мій дід читає їм «Тараса Бульбу» Гоголя. Сцена, коли страчують Остапа, і він кричить: «Чуєш мене, батьку?!». І мій батько питає у діда: «Тату, а ми теж козаки?» - «Так, діти. У сьомому коліні. Тільки ж ви про це нікому не говоріть». Тоді ж такі часи були.

Про козацтво

Безумовно, є люди, яких кличуть гречкосіями. А козаки – це каста воїнів.

А є граки – воювати не хочеться, йому краще ближче до землі. І це нормальні речі. Яскравий приклад – Гордійович (місцевий дідуган, який допомагає пану Сашку по господарству. – LB.ua), це чистий грак. Але ж ми дружимо, жити один без одного не можемо: йому цікаво зі мною, а мені з ним.

Що було найважчим

Знайти точки дотику з місцевими. Я – приїжджий, а тут своє середовище. Треба було знайти ключі до них. Я і в школі працював. Щодо фізичної праці, то – це нормально.

Морально – ні, проблем не було. Журба, як і на кожну людину, нападає, але це нормально. А журбу виганяєш саме фізичною працею.

Як змінилося ставлення до грошей

Як сказав один чоловік: я гроші не люблю, а вони мене взагалі ненавиджать. Є вони, немає їх – я здоровий, щасливий, веселий. Є люди з грошима – вони теж щасливі і здорові. Ми живемо поряд. Зрозуміло, що гроші ніхто не відміняв, але я ними не хворію.

…Коли малюєш козака Мамая, то є різні підписи під малюнком. Один звучить так: «Назви будь ким, лиш крамарем не називай. Бо за те полаю».

Як сприймає місто, навідуючись туди

Мені важко там. Перенасичення. Той Київ, у який я в’їхав 76-го, це не той Київ, що зараз. Однозначно. Шкода цього міста.

Звісно, хочеться себе показати і людей побачити. І не тільки в столиці – я люблю подорожувати країною, дивитися. Але я вже не буду там жити. І в будь-якому іншому місті не буду жити. Тут, в Григорівці, немає місця дияволу. Йому нема що тут робить. А там, де скупчення людей, от там він процвітає. І багато що люди роблять, бо між ними ось цей рогатий скаче. Ну, оце таке…

Як змінився погляд на людей

Тут краще відчуваєш людину і те, чим вона живе, ким вона є… Можливо тому, що тут більше спілкуєшся з природою: я вже знаю, коли буде дощ, що принесе вітер – холод чи спеку. Бо за 22 роки вже обвіяний вітрами, сонцем обпечений і морозами побитий.

Чи не боїться стати поп-персонажем, до якого «паломники» почнуть приїздити

Та ні, відсіювання – воно буде. Але хай люди приїздять. Мої ворота і двері відкриті для щирих людей. А зайве відсіється, як через сито. Сюди треба приїздити невеликими групками, загоювати якісь рани душевні, відпочити від міста.

***

Ми напрошуємося до будинку до спальні господаря. Вона обвішана малюнками козака Мамая. Пан Сашко каже, що робить як копії, так і авторські версії. На одному з малюнків Мамай зображений взимку. «Мені стало цікаво, а чим же він займається зимою?», - пояснює господар. Загалом, тим же, чим і влітку – грає на кобзі, думу думає.

Пан Сашко намалював вже 56 Мамаїв. Але запевняє, що не зациклений тільки на легендарному персонажі: «Я великий любитель малювати гарбузи – це ж наші українські банани. От тільки часу на малювання не так вже й багато – треба поратись по господарству».

Пропонує: «Може, лишитеся зо завтра?» - «Не вийде, на роботу ж треба» - «А, примпраця… А я от до примусової праці вже не зміг би повернутися».

Я вже знаю, що сини пана Сашка рідкісні гості в його оселі. Питаю чому.

«Ну, робота, молоді ще, молоді… На превеликий жаль, втікає молодь із сіл. Обставини такі… Поки що немає такого бажання, яке було у мене в їхні роки», - каже господар. І добрі очі пана Сашка наливаються ще більшим сумом.

Ми виходимо до «вітальні». Господар рукою вказує на стіну: «Ось там зроблю санвузол. Буде у будинку вода і зручності – тоді і жінка з’явиться». – «Але ж жінки не люблять, коли у них постійно гості. А у вас, перепрошую, повний город…». – «Це правда. Значить, будемо шукати таку, яка це сприйматиме нормально».

Проводжаючи нас до машини, він каже: «Приїжджайте сюди навесні, коли груша цвіте. Тут такі аромати, така краса. Обов’язково приїжджайте ще…»

Євгеній Швець, журналіст, спортивний журналіст видання «Лівий берег»

усі фото - Макс Левін