Для багатьох дніпропетровців зразковим українським містом є Черкаси

Уперше про Дніпропетровськ я дізнався, коли в дитинстві їхав з батьками з півночі Росії в Україну. У Києві до нас в купе підсів молодий чоловік, котрий розмовляв вишуканою українською мовою. Слово по слову і ми дізналися, що його обстежували у Дніпропетровській психіатричній лікарні саме через те, що він скрізь послуговувався українською мовою. Навіть у Дніпропетровську. Влада вважала це неабияким психічним відхиленням…

Вдруге про велике місто на Дніпрі я почув, коли ми переїхали в Смілу. Зі мною у класі вчився хлопець, батько якого сидів у психлікарні Дніпропетровська, бо хотів втекти до Нової Зеландії. Мені нові однокласники відразу „по секрету” повідомили, що він був американським шпигуном.

Залізничний вокзал у Дніпропетровську зустрічає тризубом і українським прапором

Дніпропетровськ був на слуху і як батьківщина генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва, і як один зі світових центрів ракетно-космічного будування. Тому він був закритий для іноземців. 1982 року секретарем парткому Виробничого об’єднання „Південний машинобудівний завод” – на той час найбільшого заводу військової та ракетно-космічної техніки, а також цивільної продукції у Радянському Союзі – був такий собі Леонід Кучма. 1994 року він став Президентом незалежної України. Саме ця подія, як і те, що в цьому місті жив і працював видатний український історик Дмитро Яворницький, таки пов’язала у моїй свідомості Дніпропетровськ з Україною. А нещодавно мені ще й пощастило побувати у цьому дуже важливому для нашої Батьківщини місті. І не тільки в економічному плані. Адже після Революції Гідності і наступної війни з Росією усі ми побачили, як Дніпропетровськ відстоює свою українську гідність, дізналися про неабиякий внесок його жителів у боротьбу з сепаратизмом.

Тож, потрапивши до нього, в першу чергу спустився у сумне і незатишне метро й подався на проспект Свободи.

Проспект „Свободи”

Був певен, що то центр міста. Як я помилився! Проспектом Свободи виявилася досить занедбана вулиця на його промисловій околиці. Довелося телефонувати до свого земляка зі Смілянщини, товариша по службі в армії і просити показати мені місто. Віктор з радістю погодився, і ми домовилися зустрітися на привокзальній площі.

станція метро „Вокзальна”

Повертаючись назад знову ж у метро, слухаючи оголошення, які сповіщали, куди можна потрапити, вийшовши на тій чи іншій зупинці, я мимоволі замислився над тим, як далеко усе ж Дніпропетровськ від України питомої, як багато тут треба ще працювати свідомому українству, щоби остаточно повернути місто на його Батьківщину. Адже всі ті вулиці названі іменами російських більшовиків, заводи Леніна, Ілліча і Петровського переконливо свідчили: радянське минуле нікуди тут ще не поділося. Поділився своїми думками з другом, з яким зустрівся біля неоковирного пам’ятника Григорію Петровському, який експресивно вказував на Москву…

Тут стояв Ленін

– Повір Сашко, це вже далеко не те місто, яке було ще два роки тому, – відповів мені Віктор. – Коли я починав боротися тут за Україну у Народному Русі, мене більшість знайомих мали або за божевільного, або за агента ЦРУ. Коли я почав продавати українські книжки, знаходилися такі, котрі на них буквально плювали. А зараз чимало дніпропетровців захищають Україну зі зброєю в руках, українським прапором тут пишаються, а пам’ятник Леніну знесли. Звичайно, вороги ще є, вони зачаїлися, але загал став інший. Дніпропетровськ повернувся в Україну. Тож невдовзі, вірю в це, ми поміняємо і назви вулиць, дай час. Навіть відомий місцевий гуморист Євгеній Гендін заявив: „У Дніпропетровська не було смаку, кольору й запаху, він народився у 2014-му. Тепер і його, і вулиці треба перейменовувати, бо такі питання потрібно вирішувати на користь майбутнього. Історія довша, аніж наші уподобання.” І це вже не абищо, Гендін завжди тримає у Дніпропетровську руку на пульсі міста. І пам’ятник кату Петровському знесемо. Бачиш, ми вже навіть хреста біля нього поставили…

Місто цікаве архітектурною різноманітністю

Віктор виявився неабияким знавцем історії рідного міста. Блукаючи з ним вулицями, я дізнався, що на території сучасного Дніпропетровська існувало декілька поселень козацької доби. Останнє – Новий Кодак, органічний розвиток якого був штучно перерваний діями російської влади. 1777 року поруч з Кодаком розпочалося будівництво міста Катеринослав. Російська імператриця Катерина II мріяла збудувати тут „Південну Пальміру” – третю столицю Російської імперії. Але про ці плани забули, коли вона померла. З 1798 по 1802 рік місто навіть носило назву Новоросійськ. Так забажав імператор Павло I. Справжній розвиток поселення розпочався, коли розпочалося промислове видобування донецького вугілля та криворізької залізної руди. 19 липня 1926 року Катеринослав було перейменовано на Дніпропетровськ (на честь діяча комуністичної партії місцевого походження Григорія Петровського. До речі, ще за його життя). Коли більшовики в Росії захопили владу, він став комісаром внутрішніх справ Російської республіки. Саме його підпис стоїть під декретом про „красный террор”. На перших порах йому підпорядковувався навіть Дзержинський. Петровський був одним із організаторів голодомору 1932-1933 року в Україні, за його головування в Україні проводився Великий терор – масові політичні репресії 1937-1938 років.

Біля ката Петровського українці встановили хрест і пам’ятний камінь жертвам голодомору

– До речі, не сумніваюся, Сашко, що і в Смілі досі є вулиця Петровського, – іронічно зауважив Віктор. – Це нас поєднує, як і те, що в Дніпропетровську, як і в Смілі ще з царських часів видатну роль у житті міста відігравала іудейська громада. За переписом 1897 року частка євреїв у населенні Катеринослава становила 35 відсотків, або 40 тисяч осіб. Незважаючи на те, що зараз частка євреїв у населенні міста не складає й одного відсотка, їх вплив на життя міста важко переоцінити. Адже серед членів єврейської громади найбагатші особи України, зокрема Ігор Коломийський і Віктор Пінчук. Не дивно, що у 2012 році в центрі нашого міста було відкрито найбільший у світі єврейський центр „Менора” площею 122 тисячі кв.м. На Черкащині такого впливу вже давно нема. Може це нам у якійсь мірі і зашкодило?

– Як? – здивувався я.

– Черкащина не має того промислового і фінансового потенціалу, який має Дніпропетровщина. Дніпропетровськ узагалі є неофіційною бізнес-столицею України. Більшість українських мільйонерів і мільярдерів живуть тут або мають дніпропетровське коріння. Місто має потужний промисловий потенціал, який характеризується високим рівнем розвитку важкої індустрії. На більш ніж 200 промислових підприємствах 13 галузей виробляється 4,5 відсотка всієї промислової продукції України…

– Облиш, Вікторе, це не тільки євреї зробили таким Дніпропетровськ, це він їх зробив багатими. Бо це дійсно промисловий гігант. Тебе послухаєш, то українців, крім тебе, тут нема, і вони нічого не робили для міста.

– Та ні, є, – погодився Віктор. – Нас тут абсолютна більшість. Хоч на перший погляд це непомітно. До речі, багатьом українцям у Дніпропетровську зразковим українським містом здаються Черкаси (я делікатно промовчав). Ми багато в чому історично поєднані. Дніпром, на якому розташовані обидва міста, в давнину проходив знаменитий „шлях з варяг у греки”.  В освоєнні українських степів після монголо-татарської навали величезну роль зіграло українське козацтво, яке сформувалося, насамперед, на Черкащині, а потім почало освоювати малозаселені і незаселені степові райони середнього і нижнього Подніпров’я, тобто і нинішню Дніпропетровщину.  Близько 1638 року на Микитиному Розі, де розташований сучасний Нікополь, була заснована нова Микитинська Січ, що проіснувала до 1652 року. Богдан Хмельницький саме в Микитинській Січі у січні 1648 року був обраний гетьманом Війська Запорізького…

Присутність України в Дніпропетровську вже відчувається

Поки я переварював цю інформацію, товариш нагадав, що 27 квітня 2012 року в Дніпропетровську сталася серія вибухів. Це були одні з перших терористичних актів в Україні. Пристрої були саморобні. Усі вони вибухнули в сміттєвих урнах на головній вулиці міста проспекті Карла Маркса, якою ми саме йшли. Перший вибух стався близько 12-ї дня, на трамвайній зупинці „Оперний театр”. Тепер тут немає урни…

У 2012 році тут, на зупинці „Оперний театр”, пролунав вибух

Прогулюючись сучасним чистим містом, ми з Віктором не могли оминути і факту затримання 31 жовтня цього року у своїй дніпропетровській квартирі відомого бізнесмена Геннадія Корбана – голови партії „Українське об’єднання патріотів – УКРОП”, яка на місцевих виборах 25 жовтня набрала в Україні несподівано багато голосів. Затримували його 50 працівників генеральної прокуратури і понад 500 працівників СБУ, озброєні найновішим озброєнням, якого наші воїни не мають і на передовій. Серед іншого, Корбану пред’явили звинувачення у розкраданні коштів з „Фонду оборони країни” і викрадення колишнього голови Державного земельного агентства Сергія Рудика. У перше в Дніпропетровську переважно не вірять. А щодо Рудика, то коли він балотувався на народного депутата в Смілі, на Корбана не нарікав. Та й невдовзі Корбана із в’язниці відпустили під домашній арешт…

Ми зійшлися на тому, що нинішня влада спочатку вирішила діяти як попередня, але схаменулася. Адже арешт Корбана мав вигляд помсти за його незгоду з політикою Петра Порошенка. Затримання викликало обурення в українському суспільстві. Його підсумував відомий політолог Віктор Фесєєв:

– Складається досить парадоксальна картина: всі ті, хто підтримував українську армію, збирав кошти і волонтерствував, були „віддячені” державою арештами, обшуками і погромами у власних будинках. А ті, що відверто підтримували сепаратистів, а в окремих випадках – прямо спонсорував їх, отримали лише повістки (малися на увазі народні депутати Вілкул, Новінський і Королевська). Досить дивна позиція керівництва країни та силових органів.

Дніпропетровська міська рада

Обурення викликало й те, хто керував операцією по затриманню Корбана. Це генерал-майор СБУ Валерій Шайтанов, котрий 18 лютого 2014 року командував однією зі штурмових груп, що захопили і підпалили Будинок профспілок на Хрещатику. Тоді там загинули декілька майданівців. Він же вів перемовини з командиром батальйону терористів „Восток” Олександром Ходаковським і відмовився атакувати сепаратистів, котрі у квітні 2014 року оточили летовище в Краматорську. Відмовився він атакувати і блок-пости терористів навколо Слов’янська…

Місто цікаве архітектурною різноманітністю

Саме тоді Дніпропетровськ, як ми уже знаємо, кардинально змінився. Його до того, по суті, радянські мешканці, які не дуже підтримували Майдан, вразили всю країну сплеском саме українського патріотизму. Коли Луганськ і Донецьк готувався до референдуму по відокремленню від України, Дніпропетровськ вивісив на балконах національні українські прапори і розігнав тих, хто кричав: „Росія, прийди!”. Тож я навмисне розмовляв у Дніпропетровську з людьми, звертався до них із запитаннями тільки щирою українською мовою. І ніхто не поглянув на мене косо, ніхто не здивувався. Я бачив українську символіку, повагу до захисників Вітчизни, я бачив усміхнених, привітних людей, я з гордістю дивився на найбільший в світі тризуб, намальований на недобудованому хмарочосі, і я повірив, що знаходжуся, хай і в переважно російськомовному, проте українському місті. Я вірю, що тут уже нікого не садитимуть до психлікарні за українську мову, а термін „жидобандерівець”, який народився в Дніпропетровську, свідчить, що люди тут збагнули і усвідомили, на чиєму боці правда, вони цінують свободу свою й інших і мають здорове почуття гумору.

Набережна у Дніпропетровську

Найбільший в світі тризуб

Олександр ВІВЧАРИК,

Дніпропетровськ

Фото автора