Священник-переможець «Голосу країни» Олександр Клименко: «Телебачення не може зробити людину щасливою. Це роблять справжні захоплення»

14 жовтня, у церковне свято Покрови Пресвятої Богородиці й державне свято – День захисника Вітчизни, отець Олександр приїхав у Черкаси, де на майдані біля Свято-Михайлівського собору виступив із концертом-проповіддю традиційних цінностей під гаслом «Збережімо родину – збережімо народ».

37-річний Олександр Клименко – людина із багатьма гранями: за духовним покликанням він священник, за творчим – музикант і співак, за світською освітою – економіст. А ще він – люблячий чоловік і батько чотирьох дітей. Про те, як йому вдається все це поєднувати у своїй натурі, батюшка розповів у інтерв’ю «Прочерку».

«Якщо люди не йдуть до храму, я готовий вийти до людей»

– Отче Олександре, від священника, як правило, не очікують, що він співатиме світських пісень. Чому ви беретеся за їх виконання?

– Я, щиро кажучи, взагалі слабо розділяю світське і сакральне (духовне). Коли ми занадто розділяємо ці дві сторони нашого життя, шляхи звичайної людини і церкви занадто розходяться. Світськість замикається у собі, а храм – у собі. Мені здається, що кожна світська подія може наповнитися чимсь сакральним, наприклад, коли в ній бере участь священник. Звичайна світська подія, який-небудь «День хліба», обжинки абощо може стати сакральною, коли на неї прийшов священник, сказав своє слово, благословив людей, пояснив, приміром, значення людської праці.

Ідеться не лише про обжинки. Нещодавно я співав пісню «Материнська любов», коли в проєкті «Танці з зірками» танцювала одна з пар. Відомий гуморист Юрій Ткач пожартував щодо мене: «Якщо ви не йдете в церкву, церква йде до вас»... Насправді це правильні слова! Якщо хтось не хоче йти у храм, то я, священник, не настільки гордий і марнославний, щоб відмовитися «відкрити церковні двері в інший бік» і вийти до людей. Ми, священники, не ходимо по квартирах, але завжди готові піти туди, куди нас запрошують.

– Більшість пісень, які ви виконуєте, не мають глибокого релігійного навантаження. Чому?

– Для цього є паузи між піснями... В розмові про віру можна поговорити детальніше. А поезія – все-таки досить складна річ, і рідко (часом одна-дві людини на століття) з’являються люди, які можуть гарно писати поетично на релігійні теми. Це дуже складно.

– Після перемоги на «Голосі країни» ви стали зіркою українських шоу. Чи заважає зірковість у вашому священницькому служінні?

– Впізнаність дещо ускладнює життя. Коли до тебе занадто часто підходять на вулиці, й не тільки в Україні, а й у європейських країнах, це створює певний дискомфорт. Утім, масковий режим у цьому питанні дещо допомагає...

У священницькому ж служінні мені ніщо не заважає. Сьогодні вранці я спокійно відправляв службу в своєму храмі. Вчора служив вечірню. До того, як поїхати на відправу, ми з дружиною висаджували квіти й намагалися оформити квітник, додаючи до рослин каміння, яке валялося у дворі. Виховуємо дітей. Ремонтуємо садові шпалери. Моє життя просте, я не став заможним, бо відмовився від контрактів, які мені пропонували одразу після виступу в «Голосі країни» і які передбачали сольний тур світом упродовж цілого року. Я все-таки обрав проповідь, бо вважаю, що місіонери потрібні передусім Україні. Перед тим, як воцерковляти, приміром, Зімбабве або Нігерію, потрібно попрацювати спочатку тут. У наших містах і селах на одного-двох воцерковлених знайдеш 98 невоцерковлених людей.

«Кредит треба повертати тому, хто його надав. Талант співу мені надав Бог. Йому я його й віддаю»

– Хто вас навчив співати?

– Моя названа хрещена мама, Оксана Іванівна Шевель, викладач вокалу при місцевому Будинку культури в моєму рідному місті – Березані на Київщині. Наступним моїм «учителем» став спів – храмовий, естрадний, роковий, народний. Я захоплювався різноманітними стилями, і вони сформували той вокал, який у мене є. Можливо, він не до кінця класичний (я не скажу, що володію всіма можливими техніками співу), але в ХХІ столітті, мені здається, академічне володіння вокалом не так важливе, як уміння подати музичний твір під своїм характерним «соусом», щоб цей твір запам’ятався, став людям близьким, щоб його зрозуміли.

Співають мільйони людей, але слухають небагатьох. Саме тому я кажу моїй донечці Ані, яка вже виступає зі мною на концертах, що може й добре, що вона поки що несистематично займається вокалом. Буває, що періоди, коли вона не займається, стають продуктивнішими. Втім, періодичні заняття все-таки необхідні, щоб отримати навички повноти звуку. На мене найбільше вплинув церковний православний спів, так званий «бандурний вокал». Він дуже специфічний і, як на мене, благотворно впливає на голосові зв’язки.

А крім того, я – економіст за освітою і як економіст розумію, що кредит треба віддавати в ту установу, де його було оформлено. Бог дав мені талант співу, тому очевидно, що саме у храмі я можу віддавати свій талант саме Тому, Хто є його джерелом. І людям, які люблять цього Кредитора.

– Крім церковного співу, якому стилю віддаєте найбільшу перевагу?

– Рокові. Але не будь-якому, а саме «руському року». Рок – це передусім протест. Західний рок виникав у католицькому капіталістичному світі як протест проти католицтва і капіталізму. Тому тексти, створені західними рок-співаками, можуть бути навіть і сатанинськими. «Руський рок» виник у радянський час як протест проти Радянського Союзу, проти його ідеології. А оскільки церква також була в цьому протесті, то фактично рок і православна церква на деякий час стали союзниками.

Звісно, я не можу сприймати такі речі як «Король і Шут» або «Арія», це для мене вже не рок. Мені подобається класичний «руський рок»: «ДДТ», «Машина времени», «Алиса», «Калиновый мост», «Наутилус Помпилиус», «Чиж», «Чайф». Їхні тексти я навіть цитую під час проповідей.

Християнин завжди не погоджується зі світом довкола нас до кінця, бо знає, що в цьому світі є червоточинка, щось, що не замислювалося Творцем, а є нашою неприємною вставкою у цей світ. От рок це підмічає. Я знаю, що точаться дискусії щодо можливості участі священників у рок-концертах. Я не знаю, чи хотів би я брати участь у рок-концерті, не факт. Але готовий сказати тим хлопцям, які пишуть такі чудові тексти: «Ми не завжди підтримуємо ваш стиль життя, але ваші тексти часто бувають дуже близькими нам».

«Я не соромлюся коштів, які заплямовані моїм потом. Було б погано, якби вони були заплямовані чужою кров’ю або чужими злиднями»

– 2020 рік для багатьох став роком випробувань. У соціальних мережах навіть жартують, що 31 грудня його не проводжатимуть, а «виштовхуватимуть утришиї». Як ви долаєте випробування і що радите своїй пастві?

– Для нашої родини 2020 рік став найкращим: ми найбільше були разом. Виконали величезну кількість роботи. Я врешті знайшов час «познайомитися» із власними дітьми. Вони прикольні! Із дружиною ми стали ближчими.

Отець Олександр зі своєю дочкою Анею

Мабуть, так склалися обставини не для всіх. Але церковне життя допомагає відволіктися від випробувань зовнішнього світу. Дивіться: це фікція, що ми такі вже злидні. Насправді, найбідніші з нас живуть краще, ніж «середнячки» у ХІХ столітті: ми маємо доступ до електрики, до води, до каналізації. Людина, яка здорова і хоче трудитися, в будь-якому разі знайде, як заробити 200-300-500 гривень у день. Саме тому, коли 2020 називають депресивним для молодих сімей, я цього не можу зрозуміти.

Насправді людям бракує тієї «серцевини», про яку маємо подбати ми, священники. Якби тільки нам дали доступ до людей, які цілими днями сидять біля телевізора!

Що відбувається з вами, коли ви цілими днями сидите біля телевізора? Спокійна, врівноважена людина, дізнавшись про те, що десь хтось розбився, а десь хтось не виконав обіцянок, там хтось дратується, а там – розлучається, – така людина стає знервованою і неврівноваженою. Телевізор і соцмережі не можуть зробити людей щасливими! Людину роблять щасливою справжні захоплення. Ми з моїм татом-лікарем у розмові часто повертаємося до такої думки: «Ми робимо улюблену справу, а нам ще за це і гроші доплачують!» Мої захоплення, мої улюблені речі – це церква, сім’я, музика. Ніщо з цього мене не втомлює. Мені шкода тих людей, які не знайшли у карантині можливостей для себе...

Насправді карантин триває, і треба запастися терпінням, любов’ю до своїх близьких. Перебування на карантині зі своїми сім’ями змусило декого зробити в собі сумні відкриття: хтось не любить спілкуватися з власними дітьми, хтось нездатний говорити з власними «коханими». Це класний час для того, щоб переосмислити, виправити свої стосунки зі всіма на світі.

– Зараз багато хто побоюється заводити дітей, сумніваючись, чи здатен він чи вона дати їм усе необхідне для життя. Ви – батько чотирьох. Як долаєте труднощі?

– Ті батюшки і їхні «матушки», яким Бог дає багато дітей, намагаються віддавати їм самого себе. Моя дружина фактично працює на двох роботах. Я працюю – не знаю на скількох роботах. Багатодітні священники мало сплять, весь час віддаючи праці: хтось у вільний від богослужінь час робить свічки, хтось таксує, хтось підпрацьовує у багатих людей садовим майстром або завгоспом. Пам’ятаю, мені доводилося працювати нічним охоронцем. І ніхто зі священників цього не соромиться. Я не соромлюся коштів, які заплямовані моїм потом. Було б погано, якби вони були заплямовані чужою кров’ю або чужими злиднями.

А якщо в багатодітній родині батьки не готові віддавати «всього себе» дітям, сім’ї, на жаль, руйнуються. В тому числі й священницькі.

– Ви наводите переважно позитивні приклади. Але в масовій свідомості часто поширюється образ священника-лицеміра, священника-хапуги... Чому?

– Думаю, це пов’язано із особливістю роботи засобів масової інформації. Ніхто не буде весь час дивитися передачі про молодців-батюшок, які розбудовують храми. Це нецікаво. Цікава завжди «полуничка». Тому людям подобається дізнаватися шокуючі речі з життя священників, лікарів, учителів. Нікому не цікаво, скільки життів урятує лікар. Зате передачу про те, як лікар «накосячив», дивитимуться залюбки. Те саме – і стосовно священників. Двісті сім священників чесно відпрацюють свій день, але телебачення зніме сюжет про двісті восьмого, який на чомусь перечепився.

– В Україні діють дві великі православні юрисдикції – Православна церква України і Українська православна церква в єднанні з Московським патріархатом. Чому ви, людина, яка спілкується завжди винятково українською і дотримується патріотичної позиції, робите вибір на користь УПЦ (МП)?

– Тому що я – людина зі смаком. У мене є смак у музиці, в літературі, жінках (я вибрав жінку, яку вважаю найкращою донині – свою дружину). Так от, і в церкві в мене також є смак. Я залишаюся вірним найсерйознішій і наймолитовнішій релігійній структурі в нашій країні. Для мене ПЦУ – це поки що організація з поганим смаком. Вона вибрала поганий смак із часу свого створення і продовжує його дотримуватися впродовж свого існування. Я вам кажу не як богослов, а як творча людина. Якби я говорив як богослов, то говорив би інакше. А як творча людина – кажу: я не відчуваю гармонії, музики й чистих акордів в тому, що робить, що говорить і як функціонує ПЦУ. От і все. Як тільки там з’являться чисті акорди і чиста музика, можливо, я зверну на них увагу. Колись.

– Ким хочуть стати ваші діти?

– Син, якому 13 років, поки що каже, що «точно не священником». Він відзначає, що наше служіння – дуже важке, і він мене у звичайному житті бачить занадто рідко. Дівчата ще не визначилися. Ось Аня, яка разом зі мною приїхала співати до Черкас, точно стане артисткою...

 Максим Степанов

Світлини надано Черкаською єпархією