«Сільські вісті» звинувачують обласного прокурора і міліцію у покриванні судді, який розстріляв тракториста…
На робочий стіл Генеральному прокурору України
Нічне бойовисько
МОТОРОШНА драма, про яку шуміла-перешуміла і знову шумить преса, розігралася в ніч з 27 на 28 червня цього року. Пролилася кров у барі (генделику), що отруйним грибом-мухомором стирчить на околиці села Бобриця (неподалік Канева). Нічне бойовисько вчинив Євген Вовк — суддя Дарницького райсуду міста Київ.
«За інформацією джерел «Української правди», поява Вовка з дружиною в цьому барі була не випадковою. Тут нібито святкували зустріч випускників шкіл. Оскільки дружина Вовка родом із сусіднього села, вона була гостею на святі».
А ось бачення означеної ситуації О.Бихом — начальником райміліції в Каневі, теж зафіксоване «Українською правдою». Тобто чоловік на посаді, при погонах офіцерських. Так ось він стверджує: «У ніч з 27 на 28 червня суддя Є. Вовк їхав додому (в столицю) з дружиною. Вони вирішили зайти в бар при в’їзді у село Бобриця і випити води, бо в дорозі спекотно».
(Хтось запитає: чому ми кличемо в свідки «Українську правду»? Тому, що чини з райміліції не захотіли зустрітися з кореспондентом «Сільських вістей». Незнання Закону про пресу, відверте свідоме ігнорування його? Чи просто побоялися зустрічі з журналістом, який дошукується правди?)
Значить, водички попити! Але ж криваву розправу Вовк сотворив о другій годині після півночі. Місцеві синоптики достеменно встановили, що о тій порі сонця на небі взагалі не було. І спекоти не було — була прохолода.
Зате місцевий житель розповів: «Вовк із дружиною — перед тим, як рушати на Бобрицю, — пили «водичку» в дорогому кафе (у Каневі). Вовк, кажуть, там надебоширив трохи. В барі у Бобриці його дружина бігала по залу з пістолетом у руці. Мовляв, ось які ми сильно круті!»
Отож пан Вовк цілком дозрів, аби вершити «подвиги». Ось він — ключовий момент! Але пан Бих ніде ні разу навіть не заікнувся, що зальотний суддя зі столиці був «крепко під мухою».
Як зачинався кошмарний злочин?.. Коли заявився Вовк, біля прилавка бару збились у гуртик хлопці, молоді чоловіки. Вовка ніхто не знав, але всі збагнули: у Бобрицю залетіло «велике цабе». Воно невдоволено бурчало, розштовхувало присутніх.
Тим часом місцеві не припиняли початої балачки, і один з них — Володимир Лисенко — вилаявся. Хоч павутина лихослів’я не зачепила гостя, він узявся виховувати Лисенка. До того бундючно, по-хамськи, що бар занишк, як пташка в гнізді перед грозою.
У запальну сутичку вступив Олександр Куча. Він став переконувати незнайомця, що слід обходитися делікатніше — не корчити з себе козирного туза. Хотів не так осадити пихатого пана, як утихомирити.
Звичайний сільський "генделик". Фото - "Новая" газета
Тільки-но вляглася нервова гарячка, Сашко попрямував до столика, де сиділи його дружина Люда, приятель Юрій Михайленко зі своєю «половиною» Аллою.
Вовк із дружиною та її сестрою «окупували» столика зовсім неподалік. Вони збуджено про щось шепотілися, кидали недобрі позирки на сусідів.
Алла Ходіна переконувала мене, що на власні вуха чула, як незнайомець спитав Сашу: «Чи було у твоїй біографії таке, що ти згвалтував дівчину?». Куча аж скипів: «Це жарт? Якщо так, гумор ваш — ідіотський».
Жарка іскра проскочила між столиками і геть зруйнувала спокій в обох компаніях. Нагло порушена рівновага у взаєминах «сторін» і повела до ледь не трагічної розв’язки...
Якось так зненацька Вовк нависає над Сашком і дихає перегаром:
— Вийдемо побазаримо!..
Куча виклик прийняв.
— Цей вовкулака ступав першим, за ним Саша мій, — згадує Люда.
Олександр Куча:
— Із світла ми поринули в напівтемряву. Нас тільки двоє — сам на сам. І цей чужинець допит влаштовує: «Не забув, як років із п’ятнадцять назад ти згвалтував мою майбутню дружину?». Я відповідаю: «Що ви варнякаєте після перепою...»
(Справді, якась бредня з бубликами! Сашкові сповнилося тоді ледве чотирнадцять літ).
— Раптом цей приблудний чоловік щосили штовхає мене в груди, і я прилипаю до стіни. Обома руками відкидаю його назад... Ні, бійки не було! Аби я вдарив, він би «копита» відкинув.
Кафе у Бобриці. Фото - "Новая" газета
Саша рослий, здужалий, служив у десантних військах. Словом, здоровий і обучений.
— Цей чужак оббігає мене з усіх боків, ніби пришиблений, викрикує щось нерозбірливе, але матірне. Ніби з цепу зірвався. Я починаю догадуватися, що він заводить себе. Провокує мене на бійку. Я ледве стримуюсь і стою на місці. Ну що з п’яного возьмеш! А потім клопоту не хочу брати на свою голову. Та й, зрештою, чого маю битися з цим схибленим чоловіком!.. Ні, не бачив, як він діставав зброю. Тому не успів навіть злякатися. Почув тільки постріл і страшний гарячий удар по нозі. Я впав на землю і на якийсь час провалився в безпам’ятство, — розповідає Саша.
Усіх, хто сидів у барі, різонули два оглушливих постріли, скоро і третій грянув.
— Я, мабуть, першою вискочила на задній двір бару, — згадує Алла Ходіна. — Бачу, Саша лежить на землі, стікає кров’ю і стогне від болю. А цей бандюган цілиться, щоб вистрілити. Я несамовито закричала: «Що ти робиш!..»
Свідчення Юрія Михайленка:
— Коли ми з Людою вибігли надвір, то побачили лежачого Сашу, а біля нього Володю Лисенка і мою Аллу. Вони затискували руками рани, силкувалися спинити кров. А вона фонтанчиками била. Я нахилився над Сашею: «Як тобі?» «Погано...» — ледь прошепотів. Неподалік стояв отой гицель. П’яний — як двері.
Отож, Вовк прострелив Олександру обидві ноги. А вже потім добивав лежачого... Робив контрольний постріл.
Як би Вовк не одвовчувався, не одбріхувався, не плутав сліди — він учинив збройний розбій (самосуд). А це тяжкий кримінал. Невже Вовк і присягу судді складав за таким шаблоном: даю клятву цмулити горілку до безтями, вбивати і мордувати людей?!.
Бо ж тоді чому стріляв у людину? Адже навіть на тварину оружна рука не в кожного підніметься. Дозволимо собі такі міркування. Найперше, голова цього Вовка (окремо від ума) плавала в угарному тумані, читай, дурмані. А горілка — всі знають — робить з чоловіка як посміховисько, так і злочинця.
А найголовніше сиділо у самому його єстві: він — пуп землі. Цар і Бог. Вовк і понині твердо вірить: судити його не будуть! Він — сам собі суддя. Та й мантію (трохи бахмату в плечах) держава подарувала Вовкові навіки-віків! Суди, чини розправу, збиткуйся над людом — усе це безкарно. Недарма його захмеліла «половина» потрясала бойовою зброєю і викрикувала в барі: «Мы — неприкосновенные!»
А ще Вовк добре знає: у країні править Беззаконня. Із власного досвіду знає. А якщо навіть притиснуть його, то може одкупитися. Сам спосіб життя дозволяє йому бути багатим (згадаймо он суддю-колядника Зварича).
Саме такий сурогат у всій натурі Вовка — густо замішаний на аморалі, на закоренілому хамстві — і натис на курок смертоносної зброї. А додайте до цього неабияку долю некерованого гонору і матимете характер, що нагадує гримучу суміш, яка першої-ліпшої хвилини може вибухнути кривавим злодіянням.
* * *
У цій кривавій історії, на моє переконання, є (як мінімум!) чотири абсолютно неспростовні істини.
Перша: Вовк «завалився» в бар п’яний.
Друга: Вовк викликав на «розборки» Кучу — не навпаки.
Третя: в Кучу з вогнепальної зброї стріляв Вовк — не навпаки.
Четверта: хірурги витягували з того світу Кучу — не Вовка.
Колеса державної машини крутяться назад...
Розстріляний суддею тракторист "проміняв" поле на лікарняну палату. Фото - "Новая" газета
А ТЕПЕР послухаймо, що «витьохкує» представник влади О. Бих — начальник райміліції в Каневі:
«Після цього (як столичний суддя по-п’яному грубо, образливо відчитав В. Лисенка. — С.К.), Вовк із дружиною вирішили піти з бару. Вовк останній виходив, і вони (Куча з другом) його перші по голові вдарили. Куча схопив його за сорочку і почав тягти за бар. Вовк вирвався і почав тікати, але тут на допомогу біжить ще один чоловік. Вовк добігає до паркану і розуміє, що тікати нема куди», — мальовничо, ніби сцену з бойовика, переказав Бих. А далі — слова начальника райвідділу МВС Биха: «У Вовка є пістолет «Макарова», закріплений за ним. Він його витягує і каже: «Я б’ю на «поражение»! Вовк зробив один постріл — Куча біжить, зробив ще один постріл — Куча біжить. І ще третій зробив...»
А прес-секретар прокурора Черкаської області Ольга Лактіонова долучає і свій коментар: «Те, що Вовк був п’яний, — це все неправда. Він зробив молодим людям зауваження, після чого вони запросили його поговорити по-чоловічому».
Не інакше, міліція дивилася в телескоп, а прокуратура — в підзорну трубу. Але кому вірити? Йдеться не про дитячі забави, а про стрільбу з бойової зброї по людині.
Прошу вибачити, але для переконливості часом варто поставити себе в ситуацію потерпілого. Пане Бих, якби вас сильно ударили по нозі хоч палицею, чи побігли б ви далі? А тут Вовк пробиває одну ногу, другу («прошиває» навиліт) — і все одно Куча біжить? Але ж це безпардонна брехня! Ви ж «обучений» офіцер, хіба не знаєте: у випущеної зі ствола кулі — неймовірна кінетична енергія. Від такого концентрованого удару жодна людина не встояла би на ногах. Навіть Геракл — уславлений міфічний герой. Навіть начальник райміліції.
Усі свідки сходяться на тому, що «задушевна» бесіда Вовка із Кучею біля бару зайняла від сили чотири хвилини. Пан Бих розгорнув баталію на цілий кінобойовик.
Якщо вірити панові Биху, на суддю напало аж троє хуліганів. А яка потреба була в цьому? Та якби О.Куча сам хоч раз огрів кулаком по голові цього п’яного прителепу, він би сім місяців шукав дорогу на Київ. Але такі, як Куча, в дурну бійку не лізуть. Друзі, знайомі, товариші по роботі в один голос потверджують: Сашко — поміркований, спокійний.
Жоден свідок в очі не бачив жодного «кадру» з кінобойовика, що його спородила уява Биха.
Брехня на брехні їде і брехнею поганяє
ЧАСОПИС «Факты» від 9 липня 2010 року:
«В интервью телеканалу «НТН» судья Евгений Вовк заявил, что, обороняясь, он произвел предупредительный выстрел. Его эмоциональный рассказ мы не редактировали:
— После того, как я вышел из бара, один из них сразу вышел за мной, и второй тоже. Направился ко мне, порвал рубашку и разбил голову каким-то предметом. Голову залила кровь, и я начал убегать. На ходу достал пистолет и предупредил, чтобы они остановились. Но никто не остановился. (Справді, «ніхто», бо ніхто не тікав і ніхто не доганяв. — С.К.). Я сделал предупреждающий выстрел, потом — по ногам…
Между тем о предупредительном выстреле не говорят ни в прокуратуре, ни в милиции. Эти слова судьи не нашли подтверждения, ведь посетители кафе слышали только три выстрела — два подряд и один через пару секунд».
А ось слова Биха, процитовані «Українською правдою»:
«Він (Вовк) тричі вистрілив — в одну ногу, другу ногу і в живіт. Куча живий-здоровий, зробили йому операцію. Розумієте, якби Вовк не захищав себе, вони могли б забрати пістолет і травмувати його. Тобто хлопець (Вовк) захищався...»
Середньовічним мракобіссям, єзуїтством віє од слів цього немилосердного і нетямковитого правоохоронця. Про О. Кучу він говорить як про звірину. Послухайте: суддя бив з пістолета по ногах, стріляв у живіт. І нічого страшного не сталося, хе-хе! Куча ж живий-здоровий!..
Який брутальний цинізм! А якої заспівав би Бих, коли б стріляли «у живіт» комусь із його рідні чи близьких (не приведи, Господи!). В «ружжо» була б поставлена вся міліцейська рать! А п’яному «кілеру» припаяли б «довічну каторгу».
Такі люди, як Бих, не просто понижують моральний рівень міліції — вони під корінь підрубують її авторитет. Безбожно ганьблять усю нинішню владу.
Але хтось же у високих погонах має спитати Биха, кому він служить — таким, як Вовк, собі чи Україні?
Ницість душевна Биха устократ посилюється таким-от гріхопадінням: коли цей начальник молов язиком, нібито «Куча живий-здоровий», Саша судомно задихався в реанімації. Метався в жахливому маренні між небом і землею, і ніхто не ручався, що він вирветься з пазурів смерті й зачепиться за цей світ. А перед тим два хірурги-умільці М. Козак і С. Березюк, обливаючись потом, п’ять годин робили незвичайно складну, ризиковану операцію. Без грана перебільшення, цей труд хірургів сміливо можна назвати життєвим подвигом, що складається з тисяч і тисяч буднів.
Олександр Куча з дружиною Людмилою та доньками Сашею і Альоною. Фото - "Сільські вісті"
От що розповів нам М. Козак:
— Рана, проникаюча в черевну порожнину. Дуже серйозна. Така, що загрожувала життю. Пробито кишечник, легені, пошкоджено колінний суглоб. До речі, кулю з живота так і не витягли. Будемо чекати, поки окріпне організм, а тоді доведеться повторно оперувати.
(Порівняймо сказане Людиною і професіоналом зі словами лицемірного верхогляда, для якого чуже горе ніколи не було горем. Головне для Биха... витягти Вовка за вуха із кримінального кодексу).
Заслугу канівських лікарів ми свідомо підносимо на щит Слави. Ми хочемо, щоб розголос про зроблене ними хвилями розійшовся по всій державі. Аби люди знали про справжню мужність і високе благородство хірургів Михайла Миколайовича Козака і Святослава Євгеновича Березюка. Щоб дітям своїм розповідали про безмежно широку душевну доброту лікарів — про руки їхні золоті, що дивнії діла творять.
* * *
Отож хірурги — зі всіх сил — рятують Олександра Кучу. А Бих запопадливо топить. Простим оком видно, як білими нитками шиється захист Вовка, як лягає в отруйні покоси чорна — від тенденційних домислів і химер — Неправда.
А ось подробиця на вагу золота: пан Бих не бачив на власні очі жодного епізоду цієї трагедії. То звідки він стільки знає? Вочевидь, всі оті байочки, небилиці Биху розповіли не свідки — а сам пан Вовк!
Уявімо собі таке: міліція затримала розбійника з великої дороги. Допитала. Звісно, розбійник крутив хвостом, одхрещувався від своїх злодіянь. Хіба міг він сказати правду!
Важко повірити, але сотворилося диво з див. «Чистосердечні» зізнання пана розбійника міліція прийняла за чисту монету. Якби тільки! Вона горою стала на його захист. Навіть через пресу взялася вигороджувати нападника.
...І дуже може бути, що згадуваного нами «кінобойовика» Вовк із Бихом «зварганили» удвох. Знаючи закони кіножанру, знаючи, яке Беззаконня твориться в державі, сміливо можна робити отакий здогад.
Дуже показова обставина: вранці Вовк не поїхав на Київ. Бачили його в Каневі другого і, кажуть, третього дня. Що робив Вовк у нестоличному місті в такий сутужний для нього час? Судячи з текстів для преси, заявлених паном Бихом, вони обидва «працювали», засукавши рукави. Розроблялася стратегія захисту, фабрикувалися легенди, гарячково писала «контора», творячи тексти містифікаційні.
* * *
Якщо державний муж у суддівській мантії стріляє в безневинну людину, таку корисну для суспільства (без хлібороба, оратая народ не виживе на землі), і коли прокурори та міліція дружно, організованими рядами, із одчайдушним криком «Банзай!», пробачте, «Ур-ра!..» кидаються на захист убивці, — цей нещасний феномен має математично довершену назву: «Розстріляна свобода!»
Чому ми так кажемо? Тому що подібні Вовки можуть розстріляти кожного з нас. Вони ж недоторканні. А держава навіть озброює їх.
* * *
Страшенно боляче від того, що Бих (при строгій посаді, при блискові міліцейсько-офіцерських погон) представляє державу. Ми наяву бачимо, як колеса державної машини буксують у брехні та лицемірстві, як шалено крутяться назад... подалі од святої Правди, від захисту трудящої людини. Котра, як та горопашлива бджілка, носить мед у державний вулик.
«Алкаші» і трактористи
У СВОЇМ горезвіснім інтерв’ю «Українській правді» пан Бих дозволяють собі зробити глибоко аморальний, сказати, хуліганський випад проти О. Кучі, його приятелів, знайомих:
«Вони — алкаші. Хотіли його (Вовка) побити — і все».
Ми постараємося розвіяти цей брудний наклеп, а поки що нагадаємо прописну істину. Пане начальнику райміліції, варто один лише раз збрехати (як і вкрасти або хабара взяти) — і покотиться криве колесо з кривої гори. Вороття назад нема: така людина буде брехати, хабарі брати усе своє життя. Ось чому варто зарубати на носі: «Единожды солгавши, кто тебе поверит!»
Ще й таке лико в строку: «Я вам розказав правду, нічого не прикрасив. Я був з самої першої хвилини» — просторікує Бих для «Української правди». Якщо був «з самої першої хвилини», то чому допустив кровопролиття? Чому сплохував, як боягуз, і не виконав свого прямого обов’язку? Але ніде він не був — це чергова брехня Биха. Міліція приїхала у чортів голос, коли отупілий від сивухи варвар у мантії учинив своє чорне — на сто відсотків — кримінальне діяння.
* * *
Коли я повернувся до Києва, додому мені зателефонував незнайомий чоловік. Це був Олександр Речкін — бригадир тракторної бригади із села Черниші (Канівського району). Саме від нього я дізнався, що «алкаш» Куча працює трактористом.
— Саша з самого ранку, як кажуть, у борозні. Йому вгору ніколи глянути! — ділиться зі мною бригадир. — Такі, як він, державу кормлять. Питаєте, що добавити? Ну, слухняний, без дурного зазнайства, не буйний, а роботящий, як віл. Коли на правду, це гордість наша. Та його в президію садовити, на Дошку пошани виставляти. А що виходить? Якийсь алкаш, сказать (шпана кримінальна аж із столиці), б’є його з нагана в упор. Якщо перестріляють таких, як Олександр Куча, країні гаплик! Голод настане. Он і зараз є безліч сіл, де нікого на трактор посадити, — у трубці зажебоніло, а потім стишено, з приємною хрипотцею: — Аби ви знали, як Саша діток своїх любить!..
Та й знову Олександр Ілліч повертає до наболілого:
— Захистіть чесне ім’я Саші! Бо в нас нема сили — ми «безоружні». Куди не ткнемося, стіна залізобетонна стоїть (це дослівно. — С.К.). Але нехай знають: вічного нема нічого. Бо так озлобили народ!.. Поговоріть з нашим генеральним директором Бліновим. Ні, він у Києві живе.
Добиваюсь до Олексія Миколайовича.
— Аякже, знаю Сашу Кучу. Але не так добре, як земляки. Що вам сказати? Ми дуже шануємо його. Це професіонал високого класу! На таких хлопцях багато чого тримається в нашому житті.
Душа не може не порадіти від людської турботи: ліки для тяжко пораненого Саші доставляла київська фірма за розпорядженням гендиректора. (Отак дбають про «алкашів»!). Подробиця, від якої будні стають святом, а рани гояться скоріше: Олексій Блінов (з Києва) і Олександр Речкін (із села) відвідували Сашу в канівській лікарні. Зате жодного разу не навістили його: ані Вовк (він мав би на коліна впасти!), ані начальник райміліції. Котрий свідомо, при здоров’ї й пам’яті будучи, підло ганьбить ім’я роботящої людини, яка годує цього міліціонера.
* * *
Олександр Куча ( праворуч) з побратимом Дмитром Назаренком і командиром Канівського козацького полку Василем Спіжовим. Фото - "Сільські вісті"
А зовсім недавнечко зробив я ще одне «геніальне» відкриття. Виявляється, Саша — козак, у реєстри занесений. А командує полком Канівським полковник Василь Спіжовий. Ми зустрілися і вели довгі бесіди з ним, і можу твердо сказати: істинний патріот України, справжній полковник і козак хоч куди! А ще Василь Миколайович... рідний дядько Сашкові Кучі — брат його матері.
...Не можу втриматись од спокуси, аби не навести слова, які прямо-таки пломеніють на фасаді офісу Канівського козацького полку:
«Богу — душу.
Життя — Україні.
А честь — для себе».
Як же далеко віддалені сії рядки від норм моралі (аморалі), що її сповідують такі, як Вовк, а коло нього й Бих!
Аби ж такі волелюбні, державницькі Слова запалахкотіли (як Заповіт!) на всіх установах у країні. Особливо на міліцейських «участках»! А головне — у душах.
Люди про людей
— КОЛИ рознеслася страшна вість по району, що вбили Кучу, люди захвилювалися. Сашу в нас люблять. Він з трудової сім’ї, не задавака, прихильний до людей, серцем прихильний. Родом із Григорівки, звідти до мого села грудкою докинете... — охоче вступає в балачку баба Катерина, з криниці якої ми п’ємо таку холодну воду, що зуби зводить. — Тільки фамілії моєї не світіть! Чо’? Бо врем’я дурне зайшло. От возьме, зла сила, і вгатить кирпичиною по голові. Вовки теперішні — страх як! — розсобачилися! Людей стріляють, ніби дичину...
— Вік свій проробила в колгоспі. А пензії приробила, мов кіт наплакав, теє... Тепер на світі як жити? Он Хима в грудях грає — духу відтягти не годна... А вони п’ють у дорогих ресторанах, грішми смітять, на гульки їздять машинами, що блиском грають. Отакий осавула заллє сліпи горілкою, а потім людей стріляє.
— Вовк? — перепитую.
— Хіба він один! Крім Вовка, усякої звірини хватає. Он Україну розікрали. Встану серед ночі (який там сон у старої баби!), місяць хату заливає, така тиша, наче громи гримлять, а думка думку побиває... Усе, що ми пристаралися горенною працею, Вовки розграбували і за вітром пустили. Село — як після пожару світового. А цим гицелям міліція ще зброю дає. Хіба ж то люди! Душі в них віспою іспанською побиті. А на світлих помислах, що були в них замолоду, тільки-но мох поп’явся. Кущиками такими, кущиками, як ото полин, — навіть рукою показує і несподівано переводить мову на сонячний бік життя: — Але ж, Господи, твоя воля! Добрих людей на землі більше.
На цій мажорній ноті прощаємося, цілуємо бабі Катерині руки, які усе життя примножували добро для народу.
* * *
Однак я дещо відступився од тих берегів, у яких тече моя оповідь. Аби текст в’язався тісніше до заявленої теми, послухаймо сповідь мами Олександра Кучі:
— Словами цього не передати, — хвилюється Зінаїда Миколаївна. — Повірите, справжня черга стояла! Жінки, дівчата, хлопці... приходили кров здавати для Саші. Гадаєте, свої? Ні, знала я лише небагатьох. А сусіди, подруги, просто чужі люди гроші приносять. У Саші дуже багато друзів. Навіть із Києва добирались, і кожен щось привозив. Знаєте, так, як у війну було — люди горнулись одне до одного. Гуртом побивали біду. Дуже добрий у нас народ. Ви світ ісходіть, не знайдете такого народу. Звісне діло, є виродки. А де їх нема! Бур’ян скрізь росте. Вночі ляжу спати, вкриюся з головою і плачу в дрібну сльозу. Чого, питаєте? Від доброти людської. (А вже свого горя не виплачу ніколи)... Давала он хірургам гроші. Вони вирятували Сашу од погибельної ями. Еге, не в ті ворота постукала — вони навіть слухати не схотіли. Просила під милий бік тих лікарів, які дивляться за моїм сином, ніби за дітьми своїми. Кажу, у вас труд такий каторжний, а платять же... сльози, мізерію. Чуть не благала — возьміть! А ні душа мене не послухалася. Ну, рішила, хоч няням віддячу! Так-так, і тут од ворот поворот... Не сприйміть мої слова так, ніби я Сашу до зірок підношу. Ні! Але він добрий, жалісливий, сердечний. Три роки оце, як женився. Двоє діток нажили. Саша не може без них — неба їм прихилив би. А ще... поділюся сокровенним. На случай войни (не приведи, Господи!) Саша грудьми стане за свою Україну. (Передано дослівно. — С. К.). А тут свій, доморощений гад, ні, фашист, дитину мою розстрілює в мирне врем’я! І що найстрашніше, прокурори оті недоступні, «рідна» міліція стіною стають на захист п’яного нелюда. Недарма кажуть: ворон ворону ока не виклює. А ми ж годуємо їх, зодягаємо! Як благородних праведників, синів свого народу. Яке в дідька благородство! Усі вони у великій змові — проти моєї кровиночки. Всі лицемірно трублять у баранячий рік, нібито цей розпусний Вовк захищався. А дострілювати в живіт, на смерть, уже постріляного в обидві ноги кулями навиліт — це така защита?! Ні, це голий бандитизм.
* * *
«С просьбой разъяснить, что считается «мерой необходимой защиты», «Факты» обратились к столичному адвокату Анатолию Арлахову:
— Если нападающий был безоружен, а человек, защищаясь, выстрелил в него из оружия, да еще и боевого, он явно превысил меру самообороны… Другое дело, если у нападающего в руках был посторонний предмет, например, палка или кирпич. В таком случае применение оружия вполне оправдано. Однако, сбив человека с ног, стрелять в уже лежачего — это однозначно превышение меры самообороны. Когда человек обездвижен и не может причинить вреда, «достреливать» его — это преступление».
(«Факты», 9 июля 2010).
Пане Бих (самі добре бачите!), на ваших продажних казаннях ставиться важкий многопудовий хрест із бронзи, густо побитої зеленню. Які б солодкі (до приторного) слова ви не вищебечували на користь Вовка, яку б — золотом шиту — мантію не нап’ялювали на нього, в яких би «праведних» водах не одмивали Вовка — марна ваша злоякісна возня: він неодмінно стане перед Судом!
І вас, пане Бих, не погладять по голові.
* * *
У матері дома лежить одежа сина. Густо і грізно закривавлена. А краї продірявленої кулями тканини оплавлені. Доказ того, що стрілялося Вовком очі в очі, на відстані руки. В такому разі випущена куля не вспіває остигнути — і плавить усе, що плавиться.
Мати не може дивитися на пролиту кров рідного синочка. Душевний щем тисне за горло обома руками. А сльози непрохано, незвано: кап-кап-кап...
Кажуть у народі: крапля камінь точить. І це суща правда. У природі не може такого буть, щоб материна пекуча сльоза, настояна на горі невимовному, не впала напалмом на долю Ірода. Воістину: лиха іскра пущу спалить і сама згине. Є щось над нами, є!..
Мати зіщулюється від страху, од свого домислу: невже і там (нагорі) засіли Вовки? Тож затялася: нікому не оддасть синової одежі... на обслідування! А що, можуть підмінити одежу! І тоді на їхнє (биховсько-міліцейське) вийде: не було ніякої стрілянини і кров не пролилася. Не було п’яного, як двері, Вовка у Бобриці. (Щоправда, слідчі і не квапляться помацати руками «речовий доказ». Не інакше, Биху і прокурорам з області це вигідно).
А ще разючі деталі — з розповіді медиків канівської лікарні, куди вранці привезли Вовка (після нічного побоїща)... Виявляється, він навідріз відмовився здавати кров на аналіз. А як здавати! Вона ж наполовину розбавлена... Зеленим Змієм. І тільки увечері, коли сонечко зайшло «за зелений гай», коли вивітрився високий процент ядучого алкоголю, їхня «Величність» дали згоду взяти у них кров.
Отак замітаються сліди розбою, старанно зализуються, замиваються.
* * *
На сьогодні оте місце, де лежав постріляний О. Куча, дбайливо, по-хазяйськи... заасфальтоване! Усі квіточки-дзвіночки, травинки-стеблинки (вони могли щось промовляти слідчим) легма полягли, вимерли «до ноги».
Погодьтеся, цікаву роботу зроблено — з ходу в кар’єр! Але ж вона комусь до душі, а може, навіть конче потрібна!
...Як же хочеться, аби слідчі (прокуратури, міліції) не були слухняними «роботами», а були совістю народу! Еталоном порядності та всіх чеснот українства.
* * *
Нев’янучий приклад того, як міліція «працює» з місцевим людом... Сонце, гай-гай, підбилось уже, коли ми завітали в бар (у Бобриці), що прогримів на всю країну. Застали там лише одного молодого хлопця. Цікавимось, чи був він у барі тієї кривавої ночі? Він мовчки хитає головою.
— Розкажіть, що чули, бачили?
— Нічого не чув, не бачив. У мене поганий зір...
— Ким ви працюєте?
— Та так... прибираю, підмітаю, — мимрить. Ні, шепче.
Аж перегодя дізнаємося: цей самозваний підмітайло — власник бару Дерев’янко!
Тож із Києва нехай насилають сто комісій! Як їм докопатися до джерел істини? У всіх «точках» розставлені свої «підмітайли»: глухі, німі, незрячі. Так зачищається район на випадок того, якби хтось став досліджувати те місце, де скоєно злочин, де «фронтом» пройшов Вовк.
Існує невмолимий закон: чим більше «підмітайл», тим вільготніше почувають себе вовки. Тим частіше вони стріляють у людей.
* * *
До Канева приїздив слідчий разом із Вовком. Була «очна ставка» судді з Володимиром Лисенком.
— Помниш, як ти гнався за мною? — наступає Вовк.
— Що ви балакаєте таке! До вашої ідіотської стрілянини я сидів у барі. Це кожен потвердить! А гнатись я не міг, бо в мене важкий перелом ноги. За два дні до вашого погрому в Бобриці мене виписали з лікарні. І хірург суворо наказав, щоб перше врем’я ступати легенько, обережно. Мовляв, так ходити, ніби я підкрадаюся до когось...
І це правда. Вона печаткою завірена.
Вовк заметався, юлою закрутився. Відчув, що в капкан потрапив. Тюрми боїться. А доведеться! Хоч би як обстоювали Вовка пан Бих і обласна прокуратура в Черкасах!
* * *
Розумом не осягти жорстокості та кричущої наруги над чесним і роботящим хліборобом. Після кривавого Розбою, содіяного Вовком... «Прокуратура Черкаської області порушила кримінальну справу за частиною 3 статті 296 Кримінального кодексу (хуліганство) відносно двох місцевих жителів — Кучі та його товариша Лисенка».
В лікарню до важко постріляного О. Кучі прителепав слідчий прокуратури... не з квітами в руках, не з доброю усмішкою. Сей «орел сизокрилий» увірвався в палату — як половець зі Степу: давай підписку про невиїзд!
Але ж, панове прокуратори, треба хоч трошки глузду мати і серце в грудях мати. Вас же мама родила! Помізкуйте, куди їхати таткові од діточок своїх — пташаточок! Од борозни тракторної (в сивім туманці ранішнім), до якої душею прикипів. Од широкоплечого поля пшениців, що хвилями плещуться в самісінькім серці України.
А найголовніше! Чого тікати шанованому людьми, безневинному плугатареві, так тяжко покаліченому бандюгою... на все життя.
Коїться щось дике, свавільне, фашистське.
Чому ж ні ви, пане обласний прокуроре, ні ваша служба ні разу не заікнулися про безмежне горе матері, дружини, діточок Олександра Кучі.
...А що товариш Вовк? Живий-здоровий, нівроку! Ходить на волі — як у лісі: ніхто нічого проти нього не порушує. Чи не через те, що ви присяглися порятувати виродка Вовка од суду? Дрож пробігає по тілу: щось же ріднить кривавого праволомника Вовка з обласним прокурором!
Куди покотиться колесо
ТА НЕ ТАК просто відмити обагреного людською кров’ю, якщо за це беруться навіть професійно грамотні порушники Закону, ряжені в уніформи його стражів. Тож вони рушають супроти Правди широкозахватно, ніби перед ними постало потужне, міцно збите організоване злочинне угруповання. Аякже: ширший фронт — більше шансів піднести себе в очах начальства як героїв, що неусипно стоять на стражі Законів і розгадують найтаємничіші їхні наміри.
...Упало так «раптом, вдруг, неожиданно» — як сніг на зеленеє листя: у Василя Спіжового зроблено обшук! Чинилося це зухвало, нахабно, напоказ — серед білого дня. Хтось із сусідів неодмінно замислиться: бач, у Спіжового перерили недарма — до мене ж не нагрянули. Так-так, диму без вогню не буває...
Це нагле свавілля, вірніше, спланований розбій нагадали мені давно відшуміле злочинство. Мого рідного дядька Клима енкаведисти кинули в тюрму... за приналежність до Спілки визволення України (СВУ), якої в природі не існувало. Дядьків сусід пошепки поділився зі своєю дружиною: еге, загребли Клима! Значить, замішаний у чомусь. До мене ж не приїхали. Я чистий. А наступної ночі замели навічно сусіда — чистого-пречистого!
Відтоді мало що змінилося. Просто методи інші: підкинуть пістолета чи наркоту — і загримить безневинна людина за грати. Страшно стає: ніхто у цій державі не захищений Законом.
Що шукали в В.Спіжового аж п’ятеро доблесних міліціянтів? «Надійшла оперативна інформація»... буцімто Василь Миколайович «зберігає вогнепальну зброю та боєприпаси». Так глаголить судова постанова (суддя О.Бурлака).
Вельми неординарний і повчальний момент. Очолював бравих шукачів «оружія» сам начальник карного розшуку Канівської райміліції Ждан. Між ним і Василем Спіжовим зав’язалася весела балачка:
— Пане Ждан, помниш, як ми з твоїм дядьком служили в міліції. А ти — отакий пуп’янок! — прибігав до нас на роботу. І я носив тебе на руках. Це ж скільки літ ми «водимо дружбу»! Ти добре знаєш: зброї у мене не те що нема — бути її не може.
Ждан почервонів, як рак, і від нечуваного стидовиська безславно утік з «місця події», покинувши напризволяще своїх підлеглих — стражів порядку і Закону.
Рицарі — правоохоронці «криміналу не обнаружили»: так і поїхали ні з чим.
Чи показали В.Спіжовому доноса? Ні! Скоріше за все, його взагалі не було. Чи пробачилися перед цією шляхетною, високопорядною людиною? Ні! Отака нікчемна матерія, шита гнилими нитками.
Ще раз уточнимо. Василь Миколайович Спіжовий — Наказний отаман Канівського козацького полку. А ще він голова районного осередку Козацької Української партії. Ця політична структура (на рівні вищого керівництва) уклала договір про спільну співпрацю з Президентом Віктором Януковичем... у рамках системних реформ «Україна для людей».
І тепер Василь Спіжовий змушений шукати порятунку від свавілля міліції, прокуратури, суду в самого Президента. Грубо і безпардонно принижена гідність справжньої Людини, знаної та шанованої на Канівщині, брудними чоботищами потоптане її добре ім’я.
Ну й про серцевинну суть згаданого погрому. Для чого влаштовувалися пошуки міфічної зброї? Начальник Канівської райміліції та обласний прокурор усіма правдами й неправдами стараються облагородити Вовка, приторочити йому янгольські крильця. А водночас... зганьбити, очорнити полковника Спіжового. Адже козацтво Канівщини — єдина сила, яка потягне убивцю до суду.
Пане обласний прокуроре! Канівський полк козацький не оддасть вам на Вовчо-судове розтерзання свого побратима, гарячого патріота України!
Козацтво Канівщини, редколегія газети «Сільські вісті» докладуть усіх зусиль, аби дії обласного прокурора в Черкасах і начальника райміліції в Каневі оцінили найвищі посадові особи держави. Щоби відміряли по найсерйознішій шкалі.
Степан КОЛЕСНИК,
письменник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.
реклама
