Андрій Лебединський вполював 50-кілограмового сома

Удома в Андрія Лебединського живе чотири собаки. На фото — з улюбленцем американським бульдогом Роном(фото з архіву Андрія Лебединського)

50-річний

— Я взагалі людина активна, тому ніколи не всидів би із вудкою десь на березі ставка. Сидіти й чекати — не для мене.

Розмовляємо у партійному офісі ”Сильної України”, що на вул. Дашкевича у Черкасах. У кабінеті Лебединського на стіні висить фото найуспішніших вихованців військово-патріотичного клубу ”Вулкан”, який він очолює. У шафі — багато призів та кубків.

— Якби мене в політику позвав хтось інший, а не Сергій Тігіпко, я б відмовив, — говорить. — Я його знаю, ще за роботою в Дніпропетровському обкомі комсомолу. У ньому зразу відчувається сильна людина, природжений лідер.

Студентом Андрій Іванович входив до збірної Ленінграда із карате.

— Займався і боксом, і кікбоксингом. Ніколи не любив у боксі шоуменів типу Тайсона. Завжди поважав технічних спортсменів. Дуже люблю бокс у виконанні братів Кличків. Їхні бої — інтелектуальне видовище. Як красиво працював Володимир із Пітером в останньому. Витратив рівно стільки сил, скільки вважав потрібним. А наприкінці бою подарував ефектний нокаут.

Виховувати у військово-патріотичному дусі Лебединський почав понад 25 років, відтоді як у середині 1980-х прийшов працювати першим секретарем Соснівського райкому комсомолу в Черкасах:

— Тоді я несильно зважав на партійні ідеологеми. Мені просто подобалося працювати з молоддю. Ми створювали атлетичні клуби — ”качалки”, де хлопці могли зайнятися спортом, підготуватися до служби в армії. До нас навіть із військових частин присилали емісарів, щоб вони на власні очі побачили клуб ”Вулкан”, де так серйозно готують до армії.

Із комсомолу Лебединський пішов за власним бажанням, коли очолив ”Вулкан”.

— Такого потужного клубу, як у нас, не було в усьому СРСР, а тепер в Україні. Свого часу від командувача Київського військового округу генерала Громова ми отримали масу техніки й інвентаря. Замалим до танка не дійшли. Уявіть, як у хлопців очі горіли!

Після розпаду СРСР в організації закінчилися гроші. Довелося заробляти, переганяючи КамАЗи з Росії в Україну.

— Було таке, що думали закривати клуб, — згадує. — Але потім почалося будівництво, ігровий бізнес.

За ці роки у ”Вулкані” підготували чемпіонів світу з кікбоксингу, рукопашного бою, східних єдиноборств, численних майстрів спорту і першорозрядників.

Окрім силових видів спорту, Лебединський любить полювання. Перевагу віддає підводному.

— Уперше заліз під воду з рушницею в Суходольську Ленінградської області, де навчався. Коли повернувся в Черкаси, спочатку подумав, що це водосховище не для мене. Вода не така, як там. Але одного разу пірнув, бачу — щука стоїть. Потім іще одна. Не втримався. Полюю й досі. Найбільший трофей — 50-кілограмовий сом.

На птахів полювати не люблю. От кабан — інша справа. Якось були на болоті. Біля болота — гора. Я стояв і дивився. Кілька загонщиків шукали в очереті кабанів і вигонили їх на стрілків. Бачу — ”пасуть” двох. Кабани людей бачать, а люди їх — ні. Коли у звірів відпало бажання тікати, вони залягли. Загонщики пройшли повз них. Потім прийшли інші. Одному з кабанів набридло критися і він пішов до ярка. Ярком вийшов просто на стрілків. І з такої відстані побіг, що стріляти було неможливо. Обійшов кожного стрілка як слаломіст і побіг до лісу. І я все це бачив із гори. Хіба такі емоції переживеш, коли сам полюєш?