Медіачелендж «Таємниці козацького міста»
Частина 5
Сонце вже сховалося, у халабуді панували густі сутінки, повітря наповнювалося їдким запахом горілого торфу з Ірдинських боліт, коли Ганя розпочала свою дуже страшну історію про грабаря Майбороду. Він жив у Черкасах і заробляв на життя тим, що нагрібав і возив землю на будівництво залізниць. Одного разу, коли прокладали залізницю там, де нинішня вулиця Припортова, він набирав землю неподалік і натрапив на скарб. А навколо люди працювали, теж нагрібали. Тільки Майборода нікому нічого не сказав. Навмисне поламав воза і довго його лагодив, аж поки всі не розійшлися. Тоді вже викопав той скарб і забрав тихенько собі. Після того розбагатів грабар, людей найняв на роботу, землю купив і побудував собі хатину – майже як палац. І все то завдяки скарбу.
Автор – Анастасія Харченко, 11 років, ПНЗ «Багатопрофільний молодіжний центр» ЧМР художня студія «Сузір’я», керівник Ольга Курська
А як почалася громадянська війна у 17 році, Майборода втік у Францію. І сидів би там, але щось його тягнуло додому. Через чотири роки повернувся. А його в тому будинку і вбили разом із дружиною, ще й пограбували. Кажуть, то все через скарб – що він заклятий був. От і покарав свого власника. А будинок той і досі стоїть у Черкасах.
Хлопці аж роти пороззявляли: так ось же скарби, вони є!
Першим отямився Колько:
- То це та супер-пупер секретна історія, що ти хотіла нам розказати?
- Ага.
- А це правда? Звідки ти її знаєш? Може ти все вигадала?
- Знаю – і знаю. З надійних джерел. Що ти зразу – вигадала! Ми команда чи ні?
- Та припиніть ви! Якщо ти, Ганю, кажеш, що будинок цей і досі є, то ми зможемо його знайти. І тоді стане зрозуміло – правда це чи побрехенька.
- Та не побрехенька! Це моїй бабусі розказувала її знайома, яка знала троюрідного племінника Майбороди.
- Угу, достовірне джерело, нічого не скажеш. Ну, зараз перевіримо в Інтернеті. Ходімо!
В квартирі у Микити пахло чимось смачним, і від цього здалося ще тепліше після холодної вогкості осіннього вечора.
Та шукачі скарбів не стали гаяти часу, а зразу ж припали до монітора.
- Так ось же він, дивіться – будинок Майбороди! – у Микити аж чуб дибки став: «Значить таки правда!».
Ганя переможно подивилася на зворохоблених відкриттям хлопців:
- То коли йдемо скарб шукати?
- Спочатку на розвідку треба сходити, все там роздивитися, що до чого, де вхід-вихід.
- Ага, і де копати! – додав Колько.
- Та почекай ти копати! Ти що – не розумієш? Майборода ж за той скарб будинок збудував, то навряд чи щось залишилося від його знахідки. Хіба що…
- Що? Що? – наперебій запитали друзі Микиту.
- Він міг зашифрувати у своєму будинку таємницю скарбу, якісь знаки. Я читав, що так раніше робили в усяких замках. Але для цього будинок треба побачити.
Вже наступного дня, ледве дочекавшись завершення уроків, дружно рвонули до старовинного особняка черкаського грабаря.
Ошатна споруда вражала навіть через 100 років – височенні вікна, розкішні колонади з ваз під ними, помпезні карнизи і ще багато різноманітних скульптурних елементів, про назви яких друзі навіть не підозрювали.
- Он гляньте, який лев над вікном злющий! – першою запримітила Ганя.
- А там нагорі якісь крилаті змії – дивіться! – Колько поспішив за нею.
- Та де ти їх набачив?
- Та ось, над центральним входом.
- То грифони називаються – крилаті леви з головою орла, – з розумним виглядом пояснив Микита.
- Та де голова орла? Лев’яча голова, ще й хвіст якийсь позаду, он глянь!
Микита придивився – і справді, ці грифони були якісь дивні, не схожі на своїх типових родичів:
- Хм, треба зафоткати і розібратися, хто це.
- Микито, пішли глянемо – може там і з іншого боку є щось таке.
Хлопці побігли за ріг і вже не почули Ганю:
- Ой, дивіться, он там на самісінькому вершечку цього центрального входу ще є леви – такі горді і грізні.
Ганя позадкувала далі, щоб краще роздивитися, що цікавого є ще вгорі, і не помітила, як вийшла на проїжджу частину. Опам’яталася від пронизливого сигналу авто і відчуття, як хтось підхопив її на руки.
- Ти що, дитино, забула, де ходити треба? Куди ж ти на дорогу? Ледве не з-під машини тебе витягнув, – низенький дідок у довгому плащі і солом’яному брилі вичитував Ганю, поставивши її на тротуар.
- Ой, та я… – Ганя розпереживалася, розгубилася. – Дякую вам, що врятували мене. Ми просто тут роздивлялися… і я не помітила. Випадково…
- Все не випадково, ні, не так просто, – похитав головою дідок. – Так-так, і вони тут невипадково, ці грифони. Бачиш, які незвичайні? Це морські грифони, так. Вважають, що ці міфічні створіння охороняють скарби. А от бачиш – не зберегли. Все Чорний Яр собі забирає, – прошамкав дідок і пішов собі далі вулицею.
Ганя вже в спину встигла гукнути йому «Дякую!» і побігла за ріг, щоб розказати хлопцям про грифонів і скарби.
- Такий у довгому плащі і в якомусь дивному капелюсі дідок? – допитувався Колько.
- Ага, точно. А звідки ви знаєте? – Ганині брови підскочили аж до рудої шевелюри.
- Не важливо! Де він?
- Та пішов кудись туди в бік зупинки.
Хлопців наче вітром здуло. Вони оббігали весь квартал, тричі передивилися всіх майбутніх пасажирів на зупинці, але дідка ніде не було.
- Знову ми його випустили! – з розпачем тупнув ногою Колько. Потім сьорбнув носом і сам себе втішив, – Нічого, зате дав нам підказку.
- Не знаю, чи це підказка, – похитав головою Микита. – Ніяк не можу зрозуміти – чи він водить нас за носа чи дійсно хоче допомогти. Він нам рибний ряд підказував. І чим це закінчилося?
- А, так то він вас так підставив? Якби я не нагодилася, то ви б там ще один погріб викопали, – засміялася Ганя.
Хлопці скривилися, але промовчали.
- А може він нам спеціально той папірець залишив?
- Який папірець? – зацікавилася Ганя.
- Та так, в нього випав якийсь, то ми хотіли віддати, – пробурмотав Микита, не дивлячись в очі.
- Але вже не віддамо, – відрубав Колько.
- Ага, ходімо краще подивимося будинок. Може й справді ці грифони тут невипадково. Якщо вони охороняли скарби, то може тут є що охороняти?
Друзі, пороззявлявши роти, розбрелися вздовж будинку, видивляючись іще якісь химери в оздобленні. Микита ледь не носом возив по стінах – так ретельно розглядав дивовижні вази й амфори. І його старання не залишилися марними.
- Агов, Кольку, Ганю! Ходіть сюди, швидше! Дивіться, – майже пошепки продовжив Микита, – тут якісь цифри, ось під оцими металевими штуками, що на підвіконнях…
- І на цьому підвіконні теж, їх тут багато, – стала розглядати Ганя.
- Може це шифр? – Колько аж просяяв.
- Думаю, так і є. Треба кудись його записати, давайте блокнот чи зошит, – скомандував Микита.
Ганя, зітхнувши, а Колько без жалю повиривали сторінки зі своїх зошитів і, схопивши ручку, взялися виписувати цифри біля першого ліпшого вікна.
- Почекайте, так не годиться. Їх потрібно одна за одною позначати. Треба знайти, де шифр починається. І де закінчується. Бо можемо заплутатися.
- От любиш ти все ускладнювати, Микито! Почнемо з лиця!
- Тобто?
- Ну, «лице» там, де парадний вхід. А він був, судячи з усього, посередині будинку, там, де леви і грифони. Звідти й починати!
- Ммм, – Микита почухав потилицю під шапкою. – Розумієш, тоді нам доведеться задом наперед писати цифри.
- Чого це?
- Бо ми йдемо справа наліво. А наше традиційне письмо – зліва направо.
Обоє його друзів стояли, широко відкривши очі і явно не розуміючи до чого хилить Микита.
- Мику, ти про що? – не витримала Ганя.
- Ааа, ну як же вам пояснити. Ну от уявіть, що цей будинок – коробка. От з якого боку ви б почали його підписувати?
- Ну звідти… – Ганя несміливо простягнула руку в бік вулиці Пастерівської.
- От і я про це! Логічно було б писати щось, починаючи з вікон на Пастерівській. Ходімо, треба знайти найперше вікно з цифрами. Це і буде наш початок.
Микита розглядав записані цифри і намагався зрозуміти якусь логіку. Всі були двозначними. Інколи повторювалися, але не поряд, а через кілька чисел, як букви.
- Ні, зразу так не розкусити, треба подумати. Це схоже на простий алфавітний шифр.
- Що значить «простий алфавітний», якщо тут немає жодної букви – самі цифри? – обурився Колько.
- Ну там нескладно: треба виписати алфавіт, розбити на приблизно рівні групи, дати кожній номер по порядку і так само пронумерувати кожну букву в групі.
- Звідки ти це все знаєш? – здивувалася Ганя.
- Та якось натрапив у бібліотеці на Енциклопедію символів. І тоді, здається, своє ім’я так зашифрував і домашню адресу. – Микита посміхнувся, – То ніхто в класі не зміг розшифрувати! Мабуть, треба взяти книжку, нагадати, як там усе кодується. А то давно це було. Правда, вона, здається, російською написана. Ну то нічого, пронумеруємо український алфавіт за тим зразком.
- Головне – алфавіт правильно написати, – гигикнув Колько.
- А як ви думаєте, що тут зашифровано? – наївно запитала Ганя.
- Хтозна, може, вказано, де скарб закопаний або як його шукати… Але явно щось важливе. Інакше чого б його кодували так? – міркував уголос Колько.
- Я ж казала, я ж казала, що тут скарб є! – аж підстрибнуло дівчисько.
- Ходімо, спробуємо розгадати.
- Ага, я вже так змерзла, пора додому.
Зграйка дітей, жваво перемовляючись, пурхнула до зупинки поряд.
Завдання:
1. Розшукати будинок Майбороди, зробити селфі і запостити на своїй сторінці з тегами #Скарби_козацького_міста, #скарби_Черкаси, #бібліотека_пригод, #медіачелендж.
2. Порахувати левів і грифонів на будинку.
3. Відзначити цей та попередній маршрути на карті і скинути її на електронку Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду
4. Знайти і розшифрувати таємний код (за необхідності взяти в Черкаській обласній бібліотеці для дітей книгу «Енциклопедія символів», де є підказка до шифру). Надіслати на електронку Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду повний текст таємного замовляння, починаючи з першої частини.
реклама
