Медіачелендж «Чорний Яр» (Частина 6)

Медіачелендж «Чорний Яр»

Частина 6

Скарб уже був поруч. Він ледь не лоскотав руки і навіть снився Микиті. Але з якого боку до нього підступитися, було незрозуміло.

Сьогодні йшов додому сам. Колько побіг на тренування. Та як не дивно, і без нього давно ходжена дорога не видалася такою нудною. Микита аж здивувався, як багато тут старовинних будинків. Раніше й уваги на них не звертав, а тепер стало цікаво: що це за ліплення, які старовинні вікна і чому подекуди  стіни повростали в землю. А скільки тут тих люків із гербами! Навіть рахувати перестав. Правда, це навряд чи допоможе знайти скарб, міркував Микита. Хоча саме завдяки таким неначе випадковим знахідкам і пам’яткам міста вдалося знайти і розшифрувати замовляння. А от де скарб?

«Навіть якщо нічого не знайдемо, все одно це була класна пригода», – подумалось йому. Але боєць у Микиті запротестував: «Як це не знайдемо? Просто шукати треба, а не чухатися. Ех, Колько-Колько! Поки ти там гантелі тягаєш, ми тут час втрачаємо».

А вдома на Микиту чекав сюрприз – приїхав Артем, щоб забрати залишені тут археологічні «артефакти», як він сказав.

- Ну що, Микитосе, ти вже скарб свій знайшов? – найперше поцікавився брат, коли трохи вляглися пристрасті зустрічі.

Микита похмуро захитав головою:

- Ми вже десь близько, але він щось ніяк не дається… Ми вже півміста оббігали, а де шукати – хтозна.

- А то! Скарби просто так для кожного зустрічного не відкриваються, до них підхід треба знати. Це ще та наука!

- А ти знаєш, як?

Артем розплився задоволеною посмішкою і сказав легко:

- Звісно.

- Ну розказуй, розказуй, – хлопчина мостився слухати.

- Ні, братуха, зараз ніяк. Мене уже чекають. От увечері прийду, тоді й поговоримо.

Микита чекав вечора, як одкровення. А він усе ніяк не наставав. Уже й Колько забігав після тренувань, і Ганя дзвонила розпитувала, коли виходити на пошуки скарбу, а сонце зрадницьки зависло у гіллі дерев, і Артем усе не приходив. Вдома не сиділося. Вийшов у двір. Там уже колупав кросівком землю замислений Колько. А за кілька хвилин грюкнула дверима під’їзду й Ганя.

Розмова не клеїлася. Друзям здавалося, що Артем, наче чарівник, дасть відповіді на всі їхні запитання. І як тільки з-за рогу будинку сяйнула кучерява шевелюра, усі троє рвонули назустріч.

- О, я дивлюся, мене тут справжня делегація зустрічає! – засміявся Артем. – Це ви хочете, щоб я розказав, як скарби шукати? Ну ходімо прогуляємося.

Діти повели Артема до улюбленого потаємного містечка біля Дніпра, де зазвичай збиралися і палили багаття.

Ілюстрація вихованців ПНЗ «Багатопрофільний молодіжний центр» ЧМР художня студія «Сузір’я», керівник Ольга Курська

- Що все?

- А те, що скарб ніхто ніколи не знайде, а навіть якщо знайде, то його чекає загибель – зараз чи пізніше. Скарби просто так без охорони, зазвичай, не ховали. Обов’язково заклинали. У нас на цьому характерники добре зналися. Вони  могли заговорити ворота, двері, пороги чи речі, і до них ніхто й поткнутися не смів. Ну і, звісно, козацькі скарби. Кажуть, що саме через це ніяк не можуть знайти багату казну Війська Запорізького. Прості люди теж свої сховки замовляли.

- Що значить – замовляли? Як це?

- Говорили магічні слова, проводили різні ритуали. Могли навіть тварин чи людей убивати і ховати разом із скарбом, щоб вони охороняли цінності і ніхто інший їх не забрав. І найчастіше ці замовляння були на смерть.

Надворі вже добряче смеркло. І темрява стала ще більш зловісною й густою, коли друзі нашвидкуруч розпалили вогонь. Деякий час сиділи мовчки, дивилися на полум’я. Микиті пригадалися містичні історії про прокляття гробниць єгипетських фараонів і печальний фінал учасників експедиції першовідкривача Картера.

Першою не витримала внутрішньої гризоти руда Ганя:

- Чому скарби замовляють на смерть? Невже всі, хто їх знаходять, помирають?

- Звичайно, не всі. Але розумієш, Ганю, скарб – це чийсь набуток, хтось збирав його, може, все життя. А може, й не одне покоління. То ясно, що його захочуть надійно заховати. Бо знайти скарб – це значить оволодіти чиєюсь силою, удачею, щастям, життєвою енергією. Цікаво, що коли його заклинали, то скарб неначе ставав живою істотою – міг виходити грітися на сонці, горіти ночами синім світлом, стогнати, плакати, лякати, з’являтися у вигляді тварин чи людей або тікати в землю. Такі скарби можуть водити за носа, показуватися то тут, то там, але в руки не даються. Колись чув, як одні шукали привіти від предків із металодетектором. Хороший сигнал, все ок, копають-копають – немає нічого. Перевіряють – сигнал уже за метр від цього місця. Знову копають, і знов – нічого. І так «гуляв» той скарб під землею, доки хтось не згадав про замовляння й не промовив «Амінь, розсипся!». І зразу ж лопата натрапила на горщик.

- То замовлений скарб все-таки можна якось… розчаклувати? – Колько аж витягнувся від напруженого очікування відповіді.

- Кажуть, можна. Я сам не перевіряв. Хочете – спробуйте.

- А як?

- Найкраще – знати те замовляння, яким заклинали. В ньому, зазвичай, вказано ключ: що потрібно, щоб зняти замовляння. Наприклад, часто в них використовували рослини, найчастіше – дикі трави, які мають магічну силу землі. Вони наче сторожили скарб.

- То оцей текст із п’яти рядків, що ми розшифровували так довго, оце, мабуть, і є замовляння!.. – ляснув себе по лобі Микита. – І там же в останньому рядку про якусь рослину йдеться…

- Що за рослина? Це ж, мабуть, ключ до вашого скарбу.

- Та от не пам’ятаю, як називається… Я тобі вдома покажу, ок?

- Добре, бро. Головне, щоб ти сам знав. Бо вона стопудово буде там, де скарб захований. За цим знаком ви і знайдете те місце. А що ще там у замовлянні?

- Та забув. Щось там про вітер, наче…

- Ну значить, подмухати треба, мабуть. І які там іще елементи згадуються, їх усі треба використати, як будете відкопувати.

- Ух ти! – Колько захоплено потер руки у передчутті великої пригоди.

- Я коли трохи їздив по селах збирав усякі байки народні, то розказували мені, що корисливим і жадібним скарб не дається. Може погратися, посміятися, а то ще й помститися на кілька поколінь. Щоб знайти його, треба бути чесним, щедрим, добрим чуваком. І тоді скарб відкриється. Буває таке, що коли приходить час, то він у вигляді людини або тварини може сам являтися перед людьми. Але якщо йому не повірять, не помітять або образять, то скарб піде вглиб.

- Хм, то як будеш добрим і скажеш замовляння, прокляття можна не боятися?

- Не зовсім, Микитосе. Знайти таємну поклажу не кожному дано. Якщо вже скарб вам відкриється, то його треба витратити обов’язково на якісь хороші справи, на благо. Тоді він не покарає.

Усі замислилися і мовчали. Багаття дотлівало. Ставало холодно.

- Ну що, ясно, як скарби шукати? Може, вже по хатах? – пірнаючи глибше в курточку, запитав Артем.

- Як шукати, зрозуміло. Неясно тільки, де… - промимрив Микита, засипаючи піском і затоптуючи залишки багаття.

- А ви попитайте у місцевих, хто тут давно живе. Це точняк, що вони щось знають. Принаймні, якісь легенди, бувальщини розкажуть. Ну, із десятка одна може бути близькою до правди. Може, ще щось вам підкаже ваш музейний Білокінь. Коротше, тримайте носа за вітром.

***

Білокінь стояв у фойє, неначе чекав їх:

- О, хлопці, здрастуйте! Знову за рефератом? З вас, мабуть, академіків хочуть зробити ще в школі.

Вони знітилися, але марку треба тримати:

- Та, ми захопилися, самим цікаво стало, – якомога щиріше посміхнувся Колько. – А тепер така тема цікава – про черкаські скарби.

- Що ж, цього добра у нас не так багато. Є кілька книг, які можу порекомендувати. Ось недавно вийшла «Археологія і рання історія Черкас». Ну ще можна у Василя Страшевича про скарби щось подивитися. Треба б вам у бібліотеці посидіти.

- Ну а, може, якісь легенди, перекази є? – Микиту долала нетерплячка.

- Ох, хлопці! З яких це пір у нас реферати пишуть із казок і легенд? От понавигадуєте! Може вам краще сказати, де скарби шукати? То ви б так і говорили.

- А ви знаєте, де? – хлопці аж роти пороззявляли від несподіванки.

- Та тут у центрі ледь не в кожному дворі можна копати і натрапити. Он рили траншею для труб біля колишнього готелю «Слов’янський» – і розкопали давнє городище четвертого століття. А там і горщики, і скелети, і всіляке домашнє начиння. Таких скарбів у нас іще ого-го скільки некопано.

- Та ні, скелети нам не треба, – замотав головою Микита.

- І домашнє начиння ні до чого. Нам би щось цікавіше, – посміхнувся Колько.

- Ну а щось цікавіше, хлопці, доведеться шукати навмання. Зазвичай свої  пожитки ховали десь недалеко, щоб були під наглядом – у дворі, в садку. Є традиційні місця сховків, наприклад, кургани. У нас був такий, називався Гостра Могила. Це там, де школа №15 і друга дитяча поліклініка. Але ж курган давно вже з землею зрівняли і забудували. Є в нас іще Чорний Яр. І зветься він так недарма. Там усякі справи темні вершилися. Кажуть, козаки у яру свої заробітки ховали, коли чатували тут на митниці. Раніше це була глибочезна ущелина, поросла таким густим лісом, що сюди навіть боялися заходити. А зараз від того яру залишилося кількадесят метрів. І то все сміттям завалюють, парканами загороджують і землею засипають.

Ілюстрація вихованців ПНЗ «Багатопрофільний молодіжний центр» ЧМР художня студія «Сузір’я», керівник Ольга Курська

- Так а що ж там шукати, якщо й самого яру вже немає? – знизав плечима Колько.

- От і я ж про те. Так що дивіться, хлопці, вже зимно. От прийде літо – будете скарби шукати.

Колько розчаровано мовчав і вже хотів іти. Затримка була за Микитою:

- Андрію Григоровичу, а де цей Чорний Яр?

- От хлопці! Ви таки невгамовні! Колись там була далека околиця міста. А зараз це район готелю «Апельсин». Отам між готелем і дев’ятиповерхівкою можна знайти залишки Чорного Яру, закинуті і захаращені. В давні часи то вже дикі ліси були із вовками і ведмедями. Там ховалися колії й біглі селяни, бо в ті нетрі польські служаки боялися й поткнутися. Та й зараз тим яром самому краще не вештатися, все-таки недарма він Чорним зветься. А як потемки, то ще й сторч головою можна скотитися. Так що будьте обережні.

Хлопці подякували і вже збиралися йти, бо Колька долала нетерплячка, але майже на виході Микита раптом став, як укопаний.

- Стоп! Так Чорний Яр – це недалеко від будинку Майбороди, так? – звернувся він до Білоконя.

- Точно! Молодці, ви вже й про будинок Майбороди в курсі. Це буквально за квартал від нього. Там же недалеко й залізниця пролягала, де він грабарював. Її тільки ось років 60 тому звідти прибрали і проклали там вулицю Припортову. Ну біжіть, хлопці, а то ви тут і заночуєте! – посміхнувся Білокінь, натякаючи на темряву за вікном.

Микита нісся, як торпеда. Хекаючи, ледве встигав за ним Колько:

- Микито, ти куди летиш на всіх парах?

Але той мовчав, немов і не чув, заглиблений  у свої думки. А прийшовши, скликав терміновий збір команди. За кілька хвилин до них у холодну халабуду у дворі зайшла Ганя.

- Брр, як тут холодно. Ну що там у вас? Знаєте, де шукати?

Микита примружив очі і ствердно захитав головою. Колько ледь не впав:

- Що ми знаємо? Він же сказав, що курган зрівняли з землею, яру теж не залишилося практично. Що – будемо по дворах копати? Найматися на весняно-польові роботи? – гигикнув він.

- Не дрейф, Коляндер, пазл потроху складається. Думати треба! Де Майборода знайшов свій скарб?

- Там, де землю набирав… – невпевнено промовив Колько.

- Ага, а де копали землю?

- А хто його знає, десь на околицях, мабуть, – Ганя невизначено подивилася вгору.

- Отож! А Чорний Яр, казав Білокінь, якраз і був такою околицею. Тим паче, до залізниці звідси недалеко. – А це значить що?

- Що? – перезирнулися Колько й Ганя.

- А те, що якраз тут, у Чорному Яру Майборода міг знайти свій скарб.

- Ну все, па-па, наш скарб! – присвиснув Колько. – Якщо він його викопав, то нам уже ні́чого там робити.

- Та що ти все – нема-нема. Мені Артем розказував, що там козаки свої скарби ховали, як на війну збиралися. А їх же не двоє і не троє воювало. І місцина така, що зайві люди туди не ходили, боялися. Це і-де-ально для того, щоб заховати щось цінне.

- То там узагалі клондайк може бути! Ти геній, Микито! – сяйнула очима руда Ганя.

- Ну, клондайк – не клондайк, а пошукати можна, – зніяковіло опустив погляд хлопчина.

- То що? Де той яр? Ходімо, чи що? – підскочив Колько.

- Та ні, не сьогодні. Вже сутеніє, завтра по видному підемо.

На тому й порішили. Але розходитися не хотілося, надто хвилююча місія очікувала їх завтра.

***

Впоравшись з усіма маминими ранковими завданнями, Микита вискочив із квартири (доки нічого нового для нього не придумали), прихопивши з собою саперну лопатку. Ганя і Колько наперевіс із «серйозною» лопатою вже його чекали.

Напівпустий тролейбус підвіз майже до Гуржіївської. Звернувши за ріг, зразу ж побачили «Апельсин». Однак після цього Фортуна, здається, відвернулася від скарбошукачів і ніяк не бажала відкрити їм Чорний Яр.

- Ми вже тричі обійшли навколо цього готелю. І тут ніде не видно яру. Може його вже просто забудували? Ось, дивись, щось із цегли стоїть, сміттям привалене. Може, тут і був цей яр? – нудив Колько. – Мабуть, Білокінь давно тут не був і не знає, що вже й пам’яті немає про той Чорний Яр.

- Може когось попитати? – несміливо запропонувала Ганя.

- Ага! Ви не знаєте, часом, де тут скарб у Чорному Яру шукати? – іронізував  Колько.

- Ну а що тут такого? – обурився Микита. – Можна і спитати! Не про скарб, звісно, а про Чорний Яр. Чого ти зразу…

- Хлопці, припиніть! Гляньте, це не той дідок, який вас за носа водить?

Від «Апельсину» до дев’ятиповерхівки по вулиці й справді повільно віддалялася зсутулена постать у світлому плащі й капелюсі, за мить повернула вліво і загубилася за кущами.

- За ним! – гайнули друзі.

По плечах важко били лопати. Круто повернувши вліво на ґрунтівку майже біля самої дев’ятиповерхівки, друзі тільки встигли побачити, як капелюх поволі опустився під землю біля світло-сірого гаража.

Колько добіг першим і різко загальмував:

- Тут урвище, обережно!

- Та ні, глянь, он наче якісь сходи. Мабуть, ними він і спустився. Гайда за ним! – скомандував захеканий Микита.

Земляні сходи виявилися дуже крутими, доводилося триматися за гілля і страхувати одне одного.

- Ти глянь, дід дідом, а по сходах наче злетів, а не зійшов, – дивувалася Ганя, ледве втримуючи рівновагу на сходах.

- А де він узагалі подівся? Хтось його бачить? – спитав Микита, спустившись на пологий схил.

Діти оглянули всю улоговину, зарослу деревами, кущами і щедро закидану сміттям, спустилися аж до Митниці, але дивного дідка ніде не було, немов розчинився у повітрі.

- Знову він утік! І знову так само загадково, – досадував Колько.

- Слухайте, хлопці, а що це взагалі за місце? Якось тут стрьомно.

- От і я про це думаю, – почухав потилицю Микита. – Це дуже схоже на яр.

- То може це і є Чорний Яр, який ми не могли знайти? – зрадів друг.

- Схоже, що дідок той показав нам дорогу.

- Слухайте, то йому треба подякувати! – безапеляційно заявила Ганя.

- Як?

- Ну не знаю… Давайте усі разом скажемо «Дякуємо!»

Кольку ідея не сподобалася, але підключився Микита і він мусив погодитися. «Дякуємо!», – протяжно і неголосно пролунало в яру.

- Тепер треба зрозуміти, де тут шукати скарб. Яр не такий уже й маленький. Тут можна копати до пенсії.

- Ой, хлопці, дивіться, якийсь капелюх он там на схилі біля дерева…

Справді, на спуску в яр лежав світлий солом’яний капелюх – такий самісінький, як у зниклого дідка.

Автор – Ольга Курська, керівник ПНЗ «Багатопрофільний молодіжний центр» ЧМР художня студія «Сузір’я»

Всі рвонули нагору.

- Але ж… коли ми спускалися, його там не було… ми не могли таке пропустити, – бурмотав, деручись яром, здивований Микита.

Та коли діти нарешті піднялися, капелюха ніде не було. Він зник – так само, як його власник.

- Він був тут! Ось тут лежав, я його бачила! – Виправдовувалася Ганя.

- Так усі бачили… хоч капелюха не було, коли ми спускалися!

- І що тепер робити? – Розвів руками Колько.

Запала мовчанка. Раптом Ганя просяяла:

- Копати, хлопці, копати! Це ж знак! Пам’ятаєте, Артем розказував, що скарб може у вигляді людини чи тварини з’являтися?

- То ти думаєш, це сам Дух Скарбу був?

- Микито, а чого б тоді з’являвся і зникав цей дивний капелюх? І знаєте, що? Краще б нам поспішити, а то скарб углиб піде і ми його взагалі не знайдемо.

- Ну, якщо це і справді те місце, то тут має бути трава із замовляння… Ану дай гляну!

Микита понишпорив по землі і повільно підняв голову, тримаючи в руці якийсь жмут сухого бур’яну:

- Ось, це він… – і від здивування забув закрити рота.

Дітвора принишкла. Першим не витримав Колько:

- Ну що – копаємо?

- Стоп! Треба сказати замовляння, щоб скарб відкрився.

- Оце так Микита! Ти не забув! А в мене зовсім з голови вилетіло, я б уже копала.

Разом, утрьох, узявшись за руки, друзі промовили замовляння над місцем, де знайшли заповітне зілля. А тоді обережно і повагом, наче виконуючи якусь важливу місію, взялися за лопати.

Завдання:

1. Знайти у своїй електронній скринці листа з координатами скарбу (він надісланий у відповідь на повний текст замовляння).

2. Знайти скарб. Процес пошуку зняти на відео. УВАГА! Ті учасники, які знайдуть скарб, мають відразу повідомити про це на електронну скриньку та з’явитися в Черкаську обласну бібліотеку для дітей.