Кожні шкільні канікули я намагаюсь вивезти дітей відпочити від тривог. За кордон. Але "за кордон" - це довго й нудно. Плануючи майжевідпустку на два тижні, шкода витрачати мінімум чотири дні на дорогу і ще парочку, щоб від такої дороги відпочити. Бо тоді на сам відпочинок лишається всього тиждень із двох. Тому цього літа я вирішила спробувати українські Карпати. Ніби і тривоги рідко бувають, і взагалі (тьху-тьху-тьху, щоб не наврочити). Мені давно хотілося гарних спогадів про Буковель - на противагу неприємним, які лишилися після поїздки в ці місця з чоловіком, коли я ще була заміжня. Але все відкладала на "після війни". Діти ростуть, війна не закінчується - коли як не зараз, вирішила я.
Спочатку я набронювала готелів і екскурсійних турів. А вже потім, рівно за 20 днів до дати виїзду, згідно з відкриттям продажу, купувала квитки Укрзалізниці. Тоді я ще не знала, що стомлюсь не від дороги, а від полювання на квитки) Бо то цілий квест. Після того, як я насилу купила зворотні квитки, у Дніпрі був обстріляний потяг...
"Тепер я не сильно й рада, шо купила ті квитки, боюсь... Може б, машиною, краще," - пишу я колежанці. А вона мені скидає відео, на якому скутер вибухає, коли до нього військовий підходить. Каже: "Оце біля нашого будинку". "Тепер я боюсь і поїздів, і скутерів", - відповідаю я.
Роздовбаним потягом таки доїхали ми в Карпати. Я на радощах перемкнула регіон в додатку "Тривога", сповіщення в моніторингових тг-каналах вимкнулося само по собі, бонусом, після оновлень смартфона) Діти забігають в готельний номер і одразу вираховують, де сховатися у випадку небезпеки - шоб без вікон і дві стіни...
Тривог справді майже нема. Тричі на тиждень - взагалі непомітно, порівняно з тим, в яких умовах доводиться жити в Че. Я останні пів року сиділа на заспокійливих і вперше в дорослому житті стала на один розмір більшою.
Пишу колежанці: "Ти знаєш, а я ж тут і висипаюсь, і серце боліти перестало, і руки не трусяться, ніс не закладає щоранку". Вона каже: "Бо там же повітря чисте, цілюще"... Уже через кілька годин Київ, у якому вона живе, обстріляли так, шо дихати взагалі було нічим - всюди дим... "Я не хочу додому", - чи не вперше в житті подумала я, згадуючи, що в мене вдома про запас лежить скотч - шоб заклеювати вікна і двері на випадок ядерки...
А позавчора було закриття зміни в сімейному таборі, в якому ми відпочивали. Діти повертались і обговорювали грамоти, які вони отримали. За прогнозами погоди мала бути гроза і шандарахнуло громом так, ніби прильот балістики зовсім поруч. А мої діти зовсім не здригнулися. "Не злякалися?", - питаю. "Та ні, тривоги ж немає, то не страшно", - відповідають вони.
Я вклала їх спати, а сама вкуталась на балконі з видом на гори, і подумала, що хочу, аби в дітей були просто канікули - а не тимчасова втеча від тривог. Щоб вони милувались видом з вікна під час подорожей, а не шукали спершу місце для укриття. Хочу не боятися транспорту - ні поїздів, ні скутерів, не страхувати авто від воєнних ризиків... Хочу дихати на повні груди в себе вдома. Хочу забути про заспокійливі. Хочу, щоб мої діти боялися грому - просто шоб грім став для них найстрашнішим звуком, від якого вони притуляються до мене. Хочу їх заспокоювати в цей момент і бути впевненою в тому, що все буде добре, бо це просто грім...
Хочу хотіти додому, бо там я і мої діти в безпеці...
Юлія Фомічова, журналістка
*допис з "ФБ"
реклама
