Пасічник: Велика ПоБІДА

Кожного року, очікуючи на 9 травня, чомусь згадується з фільму «Тиша» – «их оставалось только двое…».

Гидко і сумно споглядати намагання усіх охочих натягти на себе разом з солдатською формою ЇХНЮ перемогу. Їх – хто поліг на полях від Сталінграду до Відня. Хто вже не мав на той час вибору, окрім узяти до рук зброю і йти воювати.

Це зараз ми лякаємося озвірілих дегенератів з «Беркуту» під час протестних акцій, не уявляючи, що таке каральна система НКВС-НКДБ. А наші діди знаходили в собі мужність ширити ідеї третього Інтернаціоналу від Халхін-Голу до Мадрида, ідеї соборної Української держави – від Загреба до Магадану.

Хто має право судити їх за те, під якими прапорами вони воювали? У тій війні не було хороших чи поганих. Були просто свої і чужі. Мій дід почав війну в монгольських степах, продовжив знайомство з нею на лінії Маннергейма, а звільнивши під Гамбургом бабусю з остарбайтерства, відправився на Далекий Схід.

Їхня війна закінчувалася 1 вересня 1945 року, коли генерал-лейтенант Кузьма Деревянко з Уманщини разом з Макартуром, Німіцем і Фрезером підписав на «Міссурі» Акт капітуляції Дай Ніппон Тейкоку.

Їхня війна закінчувалася в середині 50-х, коли вони знищували один одного у волинських лісах.

Врешті їхня війна не закінчена доти, поки останній загиблий не знайшов своєї могили. Поки не сказана уся правда про ту війну, війну, яку хотіли розпочати МИ, але яку розпочав Гітлер. Війну, яку Кремль готував для встановлення всесвітньої радянської республіки. Врешті війну, яку СРСР програв. Програв уже на новому етапі. Програв своїм колишнім союзникам. Програв економічно і політично.

Мені важко зрозуміти, який стосунок має 99% тих людей, які кожного року виходять на парад до їхньої Перемоги.

Врешті, чи Перемоги? Перемога – це коли перезмагаєш когось. У цьому випадку доцільніше вживане колись «побіда». Стан після біди. Тобто біда минула, але чогось такого нового не сталося. Я не певен, що ті кілька десятків справжніх виживших ветеранів радіють, дивлячись на те, як наші можновладці їздять на автівках німецького автопрому. Або вдивляючись в обличчя ряжених, які колись працювали в апаратах райкомів і обкомів, і війну пам'ятають тільки з розповідей.

Яке моральне право мають партайгеноссе з КПУ вшановувати тих, кого вони зрадили? Що вони зробили, аби врятувати любий їм СРСР? Загальнонаціональний страйк? Заколот? Самоспалення? «Страшно далеки они от народа» – можна було би процитувати Леніна.

Що вже казати про нинішню провладну партію. Окремих людей в її лавах пригадую ще з часів НДП. Правильніше було би назвати їх колабораціоністською партією України. Якби вермахт прийшов сьогодні, вони перші би понесли хліб-сіль і утворили уряд «а-ля Віші» в межах Київської та Черкаської областей.

Замість гратися у паради, краще би було купити тим небагатьом, хто ще пам'ятає, що таке війна, по путівці до санаторію. Тільки не в Саки чи Моршин. А в Баден-Баден чи Карлові Вари. Нехай би старенькі хоч раз відчули себе людьми. А не експонатами, які витягують з запасників радянського музея щовесни, аби показати черговим політичним туристам.

Не хочу влазити в політичні розвідки навколо другої великої війни двадцятого століття. Маю свої аргументи і маю розуміння кожної з сторін дискусії.

Проте кожен раз цього весняного дня уявляються руїни Рейхстагу, танки на Унтер-дер-Лінден 9 травня 1945 року і молоді хлопці й дівчата, які дожили до Побіди. Які раділи з сльозами в очах. Які не мали часу кохати і гратися з дітьми. Які не знали смаку шампанського і червоної ікри, зате знали ціну справжньої дружби і вартість кожного прожитого дня.

За них варто підняти чарку оковитої і випити. Без гучних тостів і пафосних слів.

Сергій Пасічник, керівник Агентства стратегічних досліджень (Черкаси)

* передрук, пост на персональному блозі