Фаріон: Найкращий урок, який я отримала в Черкасах

Шевченкова магія не покидає українців, попри товщу часу (200 років), попри тривалість колонізації нашого краю, попри голодомори, репресії і терори, попри вимитість українських смислів із нашої теперішньої держави, попри торжество комуно-регіонального хама і бандюка в політиці, попри видиме споживацтво загалу, попри глобалістично-інтернаціональні ідеологічні випари в щілинах мозку «чєлавєкав» на противагу до міцних, неповторних національних організмів.

До НЬОГО, пори все, внутрішньо рве, несе, кличе і тягне. Найкраще це пояснив Дмитро Донцов: «Бундючному чужому протиставив величне й потужне своє. Вказав охлялим землякам шлях великих націй. Як метеор, пролетів він над нашою Елладою, не лишаючи наступника, бо генії не мають їх. Бо був фанатиком в добу безвір'я, патетиком – в добу буйного інтелектуалізму, аскетом – в добу матеріялізму. Пригадав забуту правду, що не розніжений ліричний гуманізм є мірилом наших чеснот, а сила духу, вища за дочасне щастя і «благоденствіє». Що не безсилим квилінням, лише «вогнем кривавим, пламенним мечем нарізана на людських душах» повинна бути наша Правда. Хотів, щоб вогонь його слова перемінився в справжній вогонь, в якім спопеліла б не лише срамотня дійсність, а й наша розщеплена душа, наше «згниле серце», яке не важиться піднятися на зло. [...] Був голосом вопіющого в пустині, був пророком, світочем, що світив і горів, голосом труби архангельської, що будила мертвих з могил»...

Мала за честь знову бути в Черкасах, слухати його земляків, зазирати в їхні очі, набиратися в них сили. Як корінна львів'янка, почувалася полоненою Великої України, як латиняни колись сповна полонились культурою греків. Переповнена зала центрального будинку культури, попри відсутність світла, горіла Шевченковим Духом. Я натомість почувала легкий трепетний страх мовити в тому краю, де народився МІСТИК УКРАЇНСЬКОГО СЛОВА з його відомими висловлюваннями: «Я нічого не хочу – тільки, щоб люди свого не цурались» або «Вірші мої подобалися, можливо, читали, мабуть, тому тільки, що по-малоросійському написані». Це було торжество ідеалізму з винятковою його спроможністю повернути українську людину обличчям до сонця її мови, культури, свободи і держави.

Молоді свободівці з червоно-чорними стрічками на одязі сигналізували про цю окремішність і готовність дати відсіч будь-яким провокаціям, що вже звично супроводжують мої зустрічі з українцями по всій країні. На цей раз вже навіть спроб не було, бо ми б їх однаково відбили. Словом, як висловився кандидат у народні депутати з Черкащини пан Микола Булатецький, це була спільна молитва на одному подихові.

Попри ланцюг індивідуальних розмов із багатьма черкасцями, не відпускає мене особлива розмова з однією панею. Вона запитала щось російською мовою. Зал обурився, закликав говорити державною. Я уважно слухала, відчуваючи у російській мові цієї пані якісь дивні для мене злитки шляхетности. Відповіла, звісно, українською. Проте ця пані чомусь вирішила підійти ще по автограф і знову по-російському коротко виповіла свою долю народження українки далеко за межами України, проте саме тепер вона відчула в собі пробуджений український ген, який манив її на цю зустріч. Раптом зі слізьми вона перейшла на українську. Я спонтанно підвелась із крісла – бо це була, мабуть, молитва повернення до українського мовного дому колись викинутої Українки... Небо очей цієї пані не покидає мене, як і її слова про те, що майбутній президент України має бути НАЦІОНАЛЬНО СВІДОМИМ.

Отож найкращий урок, який я отримала в Черкасах, звісно, що філологічний: Шевченкова мова – дорога в національну українську державу, а сам Шевченко – матеріялізація української національної ідеї. Я відчувала, що там, у Черкасах, нас, українців, стало більше.

Опівночі поїхали до Канева, на Тарасову гору. Вночі Шевченкова могила сліпила очі. Можна було дивитись лише в середину себе і відчувати його з неба. Час зупинився. Світло прожекторів гасло перед світлом виписаних на підніжжі пам'ятника слів: «Свою Україну любіть. / Любіть її... Во время люте, / В остатню тяжкую минуту / За неї Господа моліть». Яка я маленька перед ЙОГО великою ЛЮБОВ'Ю!!! Яке щастя, що наш народ заслужив у Господа на цього великого національного пророка.

Машиною повертались до Києва крізь казку Шевченкових пейзажів. По тілу струменіла дивна енергія оновлення, очищення і повстання. Звідкись взялися сльози, що відразу ствердли на план вогненного протистояння антишевченківському поріддю «на нашій, не своїй землі». Як ніколи відчувала його фізичну присутність, духовна ж, наче гілля дерева в рості, наповнювала кожну клітину організму.

Ірина Фаріон, депутат Верховної ради України, член політради ВО «Свобода»

* передрук з блогу на сайті «Української правди»