Буваю страшний, а насправді ж дитина.
Мабуть, усе іще первісна людина.
Та головне ти зрозуміти повинна:
«МІ-ВІ-НА»! Я на ко-лі-нах!
Заспоживши оце нині таріляку борщу, я зачухав свого рябого оселедця, загладив у задумі свої сиві козацькі вуса… і затужив кріпко… Як ото часто доленька несправедлива буває… Як вона нечемно ставиться до окремих екзистенцій. Чому, наприклад, кава, той нещасний коричневий напій, так вельми поетизований письменним людом? Чи той-таки борщ? Куліш? Вареники? Штруделі? За що їм така честь? А рятунок всіх голодних, преславна вермішель швидкого приготування на ймення-бренд «МІВІНА» залишилась поза увагою??? Га? Чому?
Адже саме вона, ся незатійливо-ґеніальна страва, сі глистоподібні кручені макарончики так врізалась в буденності вкраїнських низів, середин і майбутніх верхів. Хто не знайомий з нею? Га? Є такі? «Мівіна»... «Мівіна»... Се невід'ємна нашої важкої історії частина. Се невід'ємна частина нас самих. Це ніша. Це цілий пласт. Хіба вона не достойна?
Мівіна – се подарунок древнього вкраїнського Славабога. Недивно, що з’явилась вона в час складний, час державостановлення, час перетрубацій – у далекому 1995 році. Ще маленьким, бігаючи босоніж чорноземами Шукайводщини, я поїдав «Мівіну» просто з пачки, сухою. Посипавши духмяною приправкою,.. жував, похрускуючи. Була навіть солодка «Мівіна», яку мені не довелось поїсти з молоком, як йшлося у «змовчуванні». Я теж їв її сухою! Я напивався ранковими росами, мужнів і їв «Мівіну». Правда, зрідка… Бо я не оцінив її вповні… тоді.
У 2005-ому, коли молодий і завзятий 14-річний я покинув отчий дім і виїхав до Одеси набиратись розуму і любови до всього українського, «Мівіна» різко повернулась у моє життє. О Боже! Як же вона смердить! Сей незрівнянний аромат я не переплутаю ні з чим, навіть якшо буду п'яний до хилитачки. Нею пахло зранку в 31-му трамваї і в 26-тому. Іноді навіть у 10-му. Сей штин можна було вчути біля містичних комірчин двірників, підсобних приміщень газівників. Всюди, де, підіймаючи рівень своєї працездатности, «Мівіною» підкріплювались робочі і крєстьянє. Трактористи, інтелектуали, дизайнери, журналісти, академіки та доктори... Ніхто не ґребував нею. І вона не ніким.
М'ясна пахне ковроліном. Яловична пахне м'ясною. Сирна – немитими старими жінками і чоловіками. Грибна – цвіллю. Смак її не дуже відрізнявся від аромату. Розмаїття сих смаків в один час навіть поширилось «середземноморськими креветками».
Була вона із соусами, з бульйоном. Було і є порошкоподібне типу пюре ізсхожим спектром смакових знущань. Була і є приправа «Мівіна», були і є «Яєчні макарони», «Привіт-обіди» та ще всілякі випробування над нашими органами травлення. Час від часно в продукцію турботливо додавали борошно вищого ґатунку. Піклуючись про розумове здоров'я нації, у приправи додавали йодовану сіль.
Не всі знають про Холодний яр та його містичний сподвижницький вплив на українство... Не всі знають, де Моринці на мапі, не всі відають символізм кольорів прапора Неньки, не всі знають, скільки томів творів у Каменяра Франка... Але всі знають, що таке «Мівіна» і з чим її їдять.
І я, юний я, після пар брав 2 пачки «курячої негострої», майонез, півхліба і маккохве (ще один стратеґічний, несправедливо забутий епосом продукт)... Я брав сю пародію на їжу, грів воду, подрібнював могутньо вміст пачки, відкривав її «з хлопком», стискаючи, висипав у глибоку тарілку, щедро посипав приправою з комплекту, поливав тим, шо в народі назвали «олійкою», заливав кип'ятком, вдихаючи вишуканий її сморід, накривав чимсь, чекав три хвилини, що їх проводив у молитвах за Україну чи за якусь красуню, а потім додавав майонез, колотив... Сідав і їв, деформуючи відсмаковими кривляннями свою твар. Набивав свій шлунок невідомістю. Давав йому роботу, відволікав його. Відволікав його від себе. І він мені не заважав. Думати. Творити.
Так само, як я, робили сотні тисяч моїх земляків, колег, друзів, ворогів. Не думаючи про матеріяльне в сей нелегкий час, вони рятувались «Мівіною». Вони скромно жували макарони, пюре і ще всіляке подібне л**** цієї торгової марки. Вони набивали свої брюха сим недоїдлом і таким чином могли животіти в безгрошів'ї. Животіти сподіванками. Працювати, кохатися.
О! «Мівіно»! О харч революції! Не помаранчами харчувались на майдані. А тобою! Ти – харч бідного лінивого туриста. Ти – рятівне коло голоду і смерти. Тебе і тільки тебе впізнають усі. Всі вони цілували твої тонкі вермішельки в часи скрути. Ти – їжа-символ. Тільки з тобою розумієш смак борщу! Тільки з тобою розумієш смак життя.
Самі масони, оцінивши вплив «Мівіни» на молоду потенційно потужну, але якусь завідома проср*ну, державоньку на ймення Україна, почали штовхати в ЗМІ мульку, ніби вона [«Мівіна»] шкідлива. Не шкодуючи зелених американських грошей вони витворили міт, ніби самі ж її і придумали, аби витруїти перспективне українство к бісу! Але землячки, як колорадські жуки, тільки звикали до неї! Міцніли з нею! Ставали на ноги! Придумували з неї і крабових паличок салати, запікали її з докторською ковбасою і яйцями, змішували із кукурудзою та майонезом або їли просто так! Олів’є – винахід совкокінопрома – відійшло завдяки «Мівіні» на задній план. Цим і послабився кулінарний вплив московщини. «Мівіна» – складник нашої омріяної незалежности. Її щира підтримка. Поліно у вогонь очей нації.
І чому? Я вас питаю! От чому? Чому ми не віддамо їй належне. Не віддамо їй чести. Не подякуємо щиро? Га? Землячки!?
Я не кричу тут-во: «Дайош пам'ятник «Мівіні»!. Нє ж? Не кричу. Мені просто прикро, що частина всеукраїнського дискурсу просто проігнорована. Чому ми не увічнюємо її ймення з вдячности?
Куди дивиться народ? У тілівізор, да? На морди політиків? Звьозд? На «надзвичайні ситуації» і шматки плоті з м'ятих автомобілів? Де прислів'я про «Мівіну»? Де приказки? Ну невже так важко хоч раз у рік означити якогось землянина словами: «Як на «Мівіні» вирощений!» Чи просто при нагоді відсмалити щось а-ля «Нормальна людина не їстиме «Мівіни»! Де колядки, щедрівки типу: «Щедрик-бедрик, дайте вареник! Прутом по спині і пачку «Мівіни!» чи «Прилетіла ластівонька поклювати «Мівіноньки»? Де то всьо? Де загадки типу «Хр*нове, смердюче, за кучері кручє. Як задрот перед екзаменом париться, та задрот нею і тариться. Голод втамує, шлунок лікує».
Чому Козловський, чи Патап не втне хітяру про «Мівіну»? Чи хоча б вусань Павло Зібров? Га? Чому в кліпах Алли Кудлай я не бачу «Мівіни»? Чому я не бачу «Мівіну» в заставках М1?
Вельмишановні художники, я знаю, шо ви це читаєте. Є і до вас претензія. Де натюрморти з «Мівіною»? Чи хоч патретик чийсь, в кого б з нагрудної кишеньки стирчав принаймні кутик пачки «курячої»? Чи я вже мовчу, шо самою лапшою можна хвацькі гравюри бабахати. І ви хочете бути актуальними? Хочете виставок? Ґрантів?
Інсталятори, ну як ви досі у своєму «art'і» обходитесь без «Мівіни»? Скульптори? Декоратори? Га? Де ви? Чого ви чекаєте? Де глибокі задуми сенсів «людина з «Мівіни» чи «мівіняний світ»? Дизайнери... Де футболки з «Мівіною»? Кутюрьє, де ваші колекції? Ех.. прикро... Дуже прикро.
Політтехнологи, кмітливі брехунці, ну чого ви не пишете своїм тупим патронам-упирям гасла а-ля «Петро Ср*ка – надійний, як «Мівіна» в поході!» чи «Якубовічь, це «Мівіна» на столі вже сьогодні!»? Завтикали?
Але найбільше претензій у мене до людей, колегою яких я збираюсь стати. Нє... Бува подекуди в коханій літературі зустрічаю епізодично згадки, як от у Жадана та його трьохсот китайців. Але де «віддане належне»? Де панегірики «Мівіні»? Де оди? Де есеї про лапшу? Та... розродіться ж, маститі кулєги, хоч порівнянням у формі орудного відмінка... Ну хіба тяжко написати «вилось «Мівіною» її золотаве волосся».
Де акростихи? Де тріолети? Де елегійна лірика з приводу нєбитія солодкої «Мівіни»? Де метонімії, перифрази? Де депресивні персонажі-фанати сеї несмачної лапші? Де перипетії навколо останньої пачки «Мівіни» на землі? Де конфлікт?
Зрештою… «Мівіна» дуже добре римується з «Україна»… Та вже, пірнаючи глибше, то і зі словами: «кр*тина», «машина», «скотина», «трясовИна», «дитина», «лайнина», «сина», «пуповина», «гільйотина»… і це, не чесавши голівоньку… Де? Піїти, ви все про любов? Про небо? Про пташок? Де про «Мівіну»?
Гинути мені від турецьких стріл із трунком ядучим, якщо я найближчим часом, закутавшись у картатий пледик, затиснувши люлюку дубову в зубах, споглядаючи, як дощ стікає кривими потічками по склу моїх неякісних євровікон, натхненням просякнутий… не напишу кілька строф душевних рухів про неї, про «Мівіну». Най тогди мене рубають шаблі бусурманські! Най шматують кулі пістолів москальських… Най бим я си вдавив тев «Мівінов».
Тьху, бл***!
P.S. «Мівінотворці», якшо ви се з насолодою читнули, то будьте ґречні, перерахувати мні якихсь пару дукатів, бо з роботою ми шось не складається, а пеньонзи… загалом… скиньте мені троха за рикляму, жеби не довелось їсти ваш геніяльний виріб у найближчому майбутньому! Щастя-здоровля!
P.P.S. Сонцесяйні мої читачі, вродливі читачки та мужні чтителі, всі п’ятеро! Пам’ятайте, шо найліпше «спасибі» від вас – поширення посилання на сей пост у соцмережах. Чим більше читають, тим більше я пишу отакого словолабуддя. Не переймайте си, бо комерційного інтересу в моїм блозі нема ніц.
Дякую ґречно!
Захар Колісніченко, черкаський журналіст-блогер
* пост на персональному блозі в «Livejournal»
реклама
Коментарі
Любіть же Мівіну, як сало любіть,
Як борщ, голубці чи кров’янку.
В годину щасливу і в кризову мить,
Смакуйте Мівіною зранку…
Любіть же лапшу і суху, і парну,
Немов свою рідну Вкраїну.
І приторний запах її на руках,
Який не «здолає» і мило…
Між братніх народів, мов «ядом» яким
Крокує Мівіна роками.
Любіть же Мівіну всім серцем своїм
І всіми своїми тілами.
Ти сало давно купував? Кіло мівіни точно буде дешевше кіла сала. Ніх собі "дьошево". І вобше, як совісті хватило такі харчі рядом ставити :)
Стрічка RSS коментарів цього запису