«Несподівано» і «сенсаційно» намалювалось на ближньому горизонті свято – День журналіста.
Обійдусь без «розмишлізмів» щодо нинішнього стану професії і її перспектив – бо тут або добре говорить потрібно, або ж нічого. Згадаю лиш те, що ця професія дала особисто мені…
На цих фото, зроблених з різницею всього у рік, я – у найнапруженіший момент своєї роботи і в найбільш тихий і позитивний: на холодній Луганщині за годину до того, як вперше почую звук кулі, яка врізалася у бруствер поруч і на розпеченій сонцем священній горі Афон – зі звуками лишень птахів і вітру за декілька хвилин до того, як похід гірською стежкою над урвищем у скелях привів до закинутої келії ченця-відлюдника…
Завжди не вважав за справжню журналістику писанину з кабінету і передрук прес-релізів. Якщо писав про кримінал – то це був репортаж з місця, де скоєно злочин, якщо про політику – то в момент найгарячіших баталій майданів і «революцій»…
Завдяки професії журналіста побував у багатьох країнах світу. Маю безліч грамот, подяк і нагрудних знаків від міністерств і відомств (гОловно – «силових»), але за найкращу відзнаку завжди вважав свої газетні спецвипуски із зони АТО, історичні розвідки, а ще – подорожі з хорватськими річками, боснійськими горами, кіпрськими бліндажами турецько-грецької війни, придністровськими стежками і австрійськими фортечними руїнами, тайгою ще «довоєнної» Росії, пустелею Африки і в небі - літаками…
Чого мені точно бракує нині – так це вітру пригод, простору і відкритих кордонів. Все це – ще буде, була б тільки живою професія, яку активно нищать…
Андрій Кравець, черкаський журналіст
* Допис у фейсбуці.
реклама
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису