Село Скородистик... Странна назва. Ніхто точно не зна, чого воно так називається. Кажуть, від «скородити»… – гребти, загрібати, скородити поле після оранки…
Там Котляревський викладав у садибі князя Вишневецького і там почав писати «Енеїду», за певними даними… «Еней був парубок моторний, і хлопець хоч куди козак»… Іноді я «граю» образами і відчуваю, де саме, в якому місці, під яким деревом і біля якого ставка Іван Петрович міг це написати…
Там ночував Богдан Хмельницький з посольством… Там ходили половці, печеніги, алани, хозари і монголо-татари… Перехрестя народів і шляхів…
Там і досі живі окопи від Другої світової, порослі травою… Там і досі ловлять десятиметрових сомів (тоже явна брехня, ну ловлять, всьо-равно)… Кордон. Дикий степ… Верби і тополі… Болота, луги, копанки, солонці… А далі – гора і байрак… Трави, коні, корови… «Ой в лузі, в лузі…» (Леонід Биков, «В Бой идут одни старики»)…
Триста років в селі стояла козацька накидана могила… Потім на її місці побудували обеліск загиблим під час війни… 217-ть… Загиблих. Півсела на той час… Троє Чепиног…
Отут над горою,
Як чув я від діда.
Де наше село у зелених садках,
Одна лиш висока верба майоріла,
Й могила козацька стояла в степах…
Тепер над ланами зелені квартали,
Й верба-сирота вже стоїть не одна.
Козацька могила, мов рідного сина, у вись до зірок
Обеліск підняла…
А в тім обеліску, немов на параді,
Обпалені сонцем і шквалом вітрів,
За руки обнявшись, стоять на кургані
Аж двісті сімнадцять моїх земляків…
Стоять тут чорняві, русяві й біляві,
Стоять із чубами, й стоять без чубів.
Такі ж, як ви бачили й знали їх, мабуть,
Такі ж, як і досі в серцях матерів.
Що сниться вам, любі,
Коли над горою сонце світити щодня почина.
Мабуть, теє слово, що змішане з кров’ю,
Що прокляте стукало в вікна: Війна!
А може ще сниться, як поле орали,
Ходили до школи, співали пісень.
Як вперше дівочі вуста цілували,
І мріяли мати щасливих дітей…
Цей вірш написав мій батько… Михайло Логвинович Чепинога… Про іншу війну. Про інших пацанів. Про інших земляків моїх… Сороків років тому… А ніби вчора…
Сьогодні мої пацани, пацани з мого сила, яких я навіть не знаю, через різницю в віці ідуть на війну знову… Вони воюють. Воюють доблесно, сурово і чесно… Дякую вам, пацани…
На фото – мій земляк із Скородистика. Він і зараз «там» -– Слава Ковтун. Я його теж не знаю. Дуже молодий. Дарина знає. На фотці він самий зелений по цвєту на передньому плані… Вегани, х*лє? – Ми там всі такі.
Буває й так. Напали фашисти на нас… І не важно, які саме фашисти-рашисти… Ми їх здолаємо. Хто б міг подумать, що фашисти-рашисти й руські бувають… Мейд ін Раша… По барабану… Справимся!
Не даром знесли ви тяжкі свої рани,
Здолали «рашиста» в жорстокій борні.
Й віками в землі навіть тлін ваш не звяне,
Він з домішком сталі, заліза й броні…
З того самого вірша…З моїми корективами…
Героям слава!
Віталій Чепинога, народний депутат України, родом із Чорнобаївщини
*пост на сторінці блогу
Коментарі
Цитую Оксана:
Я особисто проти всяких перейменувань, крім вулиць. А особливо цинічно перейменовувати села, які в Україні зникають сотнями. Атим більше тепер. коли держава зовсім втратила функцію управління суспільством
У підсумку тексту - голий пшик: дивна назва - потік свідомості - вірш - нашисти-рашисти - вірш. Як народ каже: хто розбере - того й буде.
Чепинога, вас у фейсбуку забанили, шо ви сюди свою маячню пишете?
Та тут серед коментiв москалi,агенти ФСБ,МОССАД,IДIЛ (icламська держава ....)
Стрічка RSS коментарів цього запису