Юхно: Дев’ять років Сергія Одарича

До виборів міських голів ми звикли як до неминучої періодичної напасті. Хочеться чи ні, а раз на кілька років громада мусить ними перехворіти, аби потім їй було краще. Це теоретично. В реаліях відсоток тих, хто у таке вірить, часто зменшується з кожним новим волевиявленням. Тож пригадаємо: як, кого та серед кого ми обирали і що з того вийшло...

Скільки разів Сергій Олегович висував свою кандидатуру на посаду міського голови, стільки я за нього й голосував. Навіть попри те, що як “пересічний” за окремі діяння люто ненавидів. За його каденцій місто й справді змінилося. Щонайменше – позбулося провінційної затхлості. Інколи тут аж занадто дмухало.

За міжсобойчиками в раді не слідкував, там завжди цей гнилуватий двіж. Вчорашні друзі і соратники стають ворогами, а інколи трапляється – що й навпаки. Обидва варіанти ситуативні, інакше не було й не буде. Все, що я усвідомив, – ніколи не слід там шукати ані логіки, ані принципів. Процеси регулюються інакше.

17 листопада 2006 року депутатам міськради було представлено нового міського голову Черкас, 39-річного Сергія Олеговича Одарича, переможця “перевиборів з відтермінуванням”: результати березневих кваліфікувалися як недійсні, червневих не відбулося.

Про нього тут знали небагато, і лише ті, хто не полінувався почитати біографію “якогось Одарича”. У студентські роки – затятий “рухівець”, на початку 2000-х – “яблучник”. Десь там, на столичній площі Жовтневої революції, каміння якої грів студент Одарич, вимагаючи відставки уряду Масола, доля звела його з Михайлом Бродським (не все так однозначно: одного разу “через Конституцію” в ресторані вони навіть побилися – ну та звісно, де ж ще про неї говорити – і упродовж 1994 – 1996 років навіть не розмовляли). Але саме ця зустріч мала для Сергія значно вагоміші життєві наслідки, аніж диплом, якого він так і не отримав. 1989-го його та ще кількох “антимасолівців” віртуозно відтерли з вишу. У липні 1998-го Одаричу вистрілили в ногу і пообіцяли, що якщо він не закриє свою газету, публікації в якій ображають поважних людей, то наступна куля влучить в голову.

Симпатик спорту, журналіст, співорганізатор правозахисного об’єднання. Після переїзду у липні 2002-го до Черкас очолив ДОК, через два роки – “Темп”. Якось спромігся врятувати ці підприємства від банкрутства.

То як сталося, що мало кому тут відомий, такий собі Сергій Одарич, переміг у листопаді 2006-го? Імідж вправного менеджера точно не був тут вирішальним чинником. Чи багато з нас і сьогодні в курсі, чим там живуть ДОК і “Темп”? Але наш майбутній мер абсолютно не мав антирейтингу. Тобто на виборах він стартував не з мінусу, а щонайменше – з нуля. Як підсумок – у протистоянні з Віктором Білоусовим 16,9 тисяч голосів на 11,6 тисяч.

Одарич умів мріяти й робити свої мрії спільним надбанням. Ні, він не “впарював”, бо й сам щиро вірив у сказане, бажав його. Але при цьому не переймався прописаними посадовими можливостями. Пригадуєте? Збудувати автобан, відродити аеропорт і зробити його третім в країні за значенням, повністю реформувати міську медицину, організувати дешеві кредити на склопакети та безкоштовне встановлення лічильників, капітально відремонтувати всі міські автошляхи із застосуванням технології геотекстилю та забути про поточні ремонти доріг років на 20, витрачати 5% міського бюджету на виплати соціальним категоріям...

Якщо із “хлібом” тут, як і скрізь, було по всякому, то “видовищ” за часів Сергія Олеговича не бракувало. По-перше, місто  відкрило для себе баскетбол. Його столицею воно не стало, але своє чемпіонство “Черкаські Мавпи” таки здобули. Вже потім, після Одарича як мера, але з ним та Михайлом Бродським за визначенням. Шлях довжиною 14 років, ще від СК “Черкаси” на базі БК “Рятівник”... По-друге – фестивалі: “КриЖталь”, “Живий Камінь”, “Співочі вечори” та інші: про них говорила вся Україна і навіть сусіди.

З кошмарів цього паріоду – профукана мером ситуація із Театральним сквером, замість якого постала багатоповерхівка, невиправдане знищення зелених насаджень, постійне позичання в ЄБРР коштів для вирішення комунальних проблем (за великим рахунком і в сухому залишку, жодної місто так і не позбулося). Ну й ще якісь дурниці: спроби зробити платними дитячі гуртки, скорочення вчительських ставок, наїзд на музичні школи...

Наближалися вибори 2010 року. В час, коли потенційні кандидати намагаються не робити різких рухів і всім подобатися бодай такими, якими вже є, Сергій Олегович буром попер на РЕУ: цю чисельну “корпорацію”, в якій кожен із тисяч за словом до кишені не лізе. Спроба передачі КП “ЧТКЕ” в приватні руки та ліквідація Соснівської й Придніпровської райрад довершили передвиборчий наступ бургомістра. А картинкою, яка ілюструвала б покращення в міському просторі, стала реконструкція Палацу одружень. Стратегія спрацювала, адже за пару місяців показово намахавшись шаблею, 5 листопада мер-реформатор переміг найближчого конкурента Миколу Булатецького “з розгромним рахунком”: 31,8 тисяч голосів проти 10,6 тисяч. Команда чинного отримала в міськраді 15 мандатів, що теж важливо.

Упродовж двох наступних років у нас було всього. Поліг липовий сквер біля Будинку торгівлі і замість нього з’явилася автопарковка, почали капітально ремонтуватися дороги, мер встиг погиркатися з освітянами, пенсіонерами і навіть “афганцями”, почалася епопея транспортної реформи чи її імітації. Перед самісіньким новим 2012-м депутати затвердили Генплан, про пункти якого, схоже, забули вже наступного дня.

Колись Сергій Олегович пообіцяв, що “провітрить” місто, і слова свого дотримав. Ну а далі протяг став ним не контрольованим.

2013-й розпочався зі звільнення з посад головного архітектора і начальниці департаменту бюджетної політики: визнаних спеціалістів у своїй справі. Рознос “по архітектурі” взагалі призвів до обіцянки мера шукати нам провідного містобудівничого за кордоном, наприклад... у Колумбії. Не нагадуватиму реакцію соцмереж від “це щось особисте” до “заберіть у нього цю дурь”. А допоки ніхто не приїздив, Сергій Олегович сам взявся до справи. Зокрема, ініціював повну реконструкцію Хрещатика (встигли спиляти 48 дерев), оголосив тротуари пріоритетом, надумав робити підземний музей-аптеку. Швидкоплинний консенсус із Сергієм Тулубом мало не позбавив місто ще й скверу за облрадою, адже “перші” вирішили втнути на його місці пару ярусів підземного паркінгу. При цьому, Сергій Олегович дохідливо доніс громаді, що його зовсім не цікавить, хто і що думає з цього приводу. Ми собі зробили закладочку...

На щастя, “продуктивна співпраця” тезок скінчилася так само раптово, як і розпочалася. Більше того, небезпідставним видається припущення, що саме Сергій Тулуб стояв за усуненням Одарича з посади.

“Двірцевий переворот” стався 24 квітня. “Заколотники” – група “Черкащани”: О. Радуцький, В. Білоусов, А. Савін, В. Орел, В. Воротник, В. Мамалига. В цілому за рішення проголосувало 40 депутатів із 60, і потім ще довго тривали розбірки, чи є це 2/3, адже голос голови на засіданнях теж враховується, а в такому випадку “трішки не виходило”. Однак, мер вирішив не рвати серце, та й загалом трохи поправити здоров’я у столичному медцентрі. Перед судовою епопеєю це було не зайве. З 29 квітня 2013 року при найтіснішій взаємодії із Сергієм Тулубом містом почав керувати Віктор Білоусов.

Відтак, буремні революційні події Сергій Олегович пережив без портфеля, і ніхто не скаже, що це йому надто зашкодило. Рік з Білоусовим вагомими успіхами не ознаменувався, але й чогось надзвичайно негативного теж не сталося. Зате у свідомості громади репресований мер став ще й “мучеником режиму”. Коротко кажучи, 25 травня 2015 року він повернувся просто таки тріумфально, випередивши Анатолія Бондаренка з результатом 50,7 тисяч голосів проти 30,8 тисяч. Борди “Зроблено!”, з яких наполодилися десятки фотожаб (тарілка борщу, в лівому куті “Борщ” в правому – “Зроблено!”, угорі портрет Одарича. Схід сонця, замість борщу – “Сонце”, інше так само. Ну й подібні варіанти, у найвульгарнішій формі – з дівчиною в ліжку) – ото й усе, чим запам’яталася агіт-кампанія Сергія Олеговича. Він вже міг собі дозволити перемагати за звичкою...

Одарич любить шахи. Скориставшись специфічним плануванням нашого міста, він навіть виношував ідею перетворити його у найбільшу в світі шахову дошку, де б кожен квартал прикрашала велетенська фігура. Це так, до слова.

А по суті... Перший тур, 25 жовтня 2015 року: Сергій Одарич – 19042 голоси (23,14%); Анатолій Бондаренко – 9836 голосів (11,95%). Далі ще 14 кандидатів, які розібрали решту 64,91% голосів. Другий тур, 15 листопада 2015 року: Анатолій Бондаренко – 29645 голосів (48%), Сергій Одарич – 27604 голоси (45%). Все вирішив 2041 голос.

Антирейтинг? Самовпевненість? Тиск? Не знаю, але на другий тур Сергій Олегович вийшов на повному розслабоні. Навіть на іграх “Черкаських Мавп” про те, що попереду вирішальна битва, ніщо не сповіщало й ніхто не нагадував. Напротивагу футбольним поєдинкам “Черкаського Дніпра”, на яких табло стадіону нав’язливо висвічувало ім’я “Нашого кандидата Анатолія Бондаренка”. Зізнаюся, тоді в мене склалося враження, що все оте мерство (в купі з усім отим, що налипло) вже не надто Одарича й мотивує. Буде – добре. Не буде – теж не біда. І фінальну партію він не грав, а просто сував шахівницею фігури.

P.S. З огляду на склад новообраної міської ради, проект Михайла Бродського і Сергія Одарича “Партія вільних демократів” припинив своє існування. Де він сам? Два роки тому відроджував деревообробне виробництво в Чернівецькій області на самісінькому кордоні з Румунією. Зараз – не скажу, давно не випадало нагоди поцікавитися.

Борис Юхно, черкаський журналіст, краєзнавець, історик

* Допис у фейсбуці.