Кількість хворих із алкоголізмом і наркотичною залежністю в Черкасах на жаль, не скорочується, а збільшується. Що й зрозуміло: спад в економіці, зниження рівня життя викликає в людей депресію, й вони часто «рятуються», споживаючи алкоголь, антидепресанти, наркотики.
Працюючи у наркологічному диспансері та Третій міській лікарні, я регулярно спостерігаю, до яких сумних результатів призводить цей фальшивий «порятунок»...
І от нещодавно мені, завідувачу відділення інтенсивної терапії обласного наркологічного диспансеру, повідомили, що на нас очікує реорганізація – відділення буде скорочено, а лікарів старшого віку (пенсіонерів) – звільнено. Натомість у наркологічному диспансері буде відкрито відділення реабілітації.
Я – проти цього. 33% всіх пацієнтів, яких доправляють до наркодиспансеру, проходять через шість ліжок відділення інтенсивної терапії. Це – хворі у психозах, у судомних синдромах, люди, які надходять із важкою супутньою соматичною патологією (легень, хребта, печінки, нирок, неврологічними хворобами, станом після травм). Тут, у нашому відділенні, проводиться диференціація між органічними психічними хворобами і хворобами, викликаними споживанням алкоголю та наркотиків. Саме ми визначаємо, де необхідно лікувати хворого – в нас чи в обласній психіатричній лікарні в Смілі.
Сумно, коли структуру, яка добре працює, намагаються зруйнувати. У нашому відділенні смертність одна з найнижчих в Україні – останній хворий помер через відрив тромбу в 2015 році. Ми знаємо, які ускладнення найчастіше виникають у наших пацієнтів і як з ними боротися. Ми розуміємо наших хворих і вміємо з ними працювати. Знаємо, як з ними спілкуватися, коли вони в неадекватному стані, маємо алгоритми дій у будь-яких ситуаціях. Приміром, коли привозять здорованя в агресивному стані, йому принаймні потрібно зробити укол. Завдяки багаторічній практиці ми навчилися й цьому...
Якщо дивитися на речі об’єктивно, то наркологічні диспансери сьогодні надають, по суті, два види допомоги: по-перше – екстрену допомогу в тяжких станах і по-друге – зниження дози речовини, необхідної хворому для поліпшення самопочуття.
Реабілітація хворих на наркотичну та алкогольну залежність – це третій вид допомоги, й сьогодні багато хто її виконує – громадські організації, релігійні об’єднання тощо. Застосовуються різні підходи – від жорсткого, майже тюремного (як у радянських ЛТП – лікувально-трудових профілакторіях), до м’якого. Але, на жаль, реабілітація нечасто дає очікуваний результат, при цьому коштуючи дуже дорого. На моє переконання, тільки сила волі, бажання хворого одужати й допомога близьких людей можуть змусити хворобу відступити.
У наші важкі часи далеко не кожен може дозволити собі витрати на тривалу реабілітацію. Якщо ти не став на ноги за кілька днів, максимум за тиждень, відцентрова сила сьогодення виштовхує тебе на узбіччя суспільства...
Лікування сьогодні повинно бути швидким і ефективним. Саме таке лікування забезпечує інтенсивна терапія: у максимально стислий термін поставити пацієнта на ноги, а далі людина сама приймає рішення – або випадати з суспільства, або включатися в його діяльність. Якщо правильно поставити лікування, особа виходить із білої гарячки майже повноцінною людиною.
Чи можна ліквідовувати «пожежну службу» наркології, психіатрії?
Ліквідувати відділення, відправити на пенсію лікарів – можна. Але ж спочатку треба підготувати тих, хто прийде їм на зміну. На жаль, поки що молодих лікарів ми не маємо. Ми повинні комусь передати свої знання і досвід. А він є, і не абиякий. Усі, хто бачив нас у роботі, знають, що працювати ми вміємо. В нас виходить, і виходить добре.
Як відомо, святе місце порожнє не буде. Роботу, яку виконує нині наше відділення, виконуватимуть і так завантажена «швидка допомога» й так звані «проводирі» – медики, які за дуже великі гроші виводять із запою за допомогою крапельниць. Вивів із запою – й поїхав.
А між іншим, перебування у наших стінах має й велике виховне значення. Коли береш за руку молодого чоловіка, який уперше потрапив до нас, і ведеш у палату, де лежать старші пацієнти у важких станах із алкогольною деградацією особистості, і кажеш йому: «Дивись! Це може бути твоїм майбутнім!», це замінює тисячі годин виховної роботи!
Ось наші лікарняні ліжка... Кого тільки я на них не бачив! Були українці й іноземці, жебраки й капіталісти, військові, інженери, винахідники... Хвороба не милує нікого. Її перебіг однаковий у бідних і багатих – незалежно від достатку. Мені, який пропрацював у охороні здоров’я 44 роки, хочеться, щоб справа, якій я віддав життя, не загинула через чиюсь випадкову помилку. Зруйнувати просто, а відновлювати потім може бути нікому.
Геннадій Мельник, завідувач відділення інтенсивної терапії
Черкаського обласного наркологічного диспансеру
* Коментар «Прочерку»
реклама
