8c16a8582844f0be933e5a5947a4b32a Тверезий аналіз діяльності значного відсотку угрупувань та середовищ, котрі декларують себе «правими», дарує невтішні результати. Позбавлені чіткого розуміння основ українського націоналізму неофіти, себто долучений обставинами (нападом Москви) до патріотичних середовищ люд, нехтують мудрим народним прислів’ям «Без Бога ані до порога».

Позиція бездіяльних в нещодавньому минулому і справедливо обурених нині є зрозумілою, але геть не новою. Світоглядні концепції та доктрини, котрі ще вчора подавалися загалові крамольним екстремізмом, під тиском суспільних процесів зрештою стають природними та самозрозумілими. Спричинене війною національне піднесення зобов’язує уважніше поставитися до постатей провідних діячів та ідеологів українського визвольного руху, не обмежуючись рамками осяжного минулого.

Стиль, яким Дмитро Донцов викладав ідеї інтегрального (всеохопного) націоналізму був чистим, виразним, загальнозрозумілим, і водночас оригінальним, палким та войовничим. Харизма оратора дарувала змогу влучно розкритикувати опонента, переконати невпевненого в потребі стати по бік правди, а публіцистичний хист – змалювати конкретні події. Його працями мотивовувалися боївкарі ОУН, вояки УПА та дивізії «Галичина», а молоді літератори, вирвавшись з лабет міщанства, заходились возвеличувати «сильну особистість». Проте сповідуваний та ширений Донцовим світогляд є актуальним і на тлі нинішньої доби.

Політичну діяльність майбутній ідеолог та теоретик розпочинав соціалістом. Як наслідок, його не оминули модні в тому історичному періоді, проте деструктивні в своїй суті, ідеї матеріалізму та атеїзму. Квінтесенцію (наголошую, помилкову) тогочасного бачення Христової Віри було викладено у рефераті «Школа і релігія», зачитаному на Першому українському студентському з’їзді у Львові в 1909-му році. Не останню роль у тому трактуванні ролі Церкви в суспільному житті відіграла позиція панівного в Москвинській імперії православ’я, котре заходами монархії позбулося патріархату, обмежилось роллю одного з міністерств й керувалось підконтрольним світським чинникам Синодом. В ті часи Донцов виходив із засади, що вчення Церкви незгідне з так званим «науковим світоглядом», а між вірою в Бога та наукою стоїть «непроходиме провалля». Як наслідок – заперечення необхідності викладати основи віри, оскільки «найстрашнішим, найзгубнішим результатом навчання релігії у школі є те, що вона забиває в учнях дух критики і шкодить науковому розумінню явищ природи». Винятково негативно трактувалась у рефераті і християнська мораль, котру пропонувалося замінити світською. «Жодна релігія не коштувала людськості стільки крови і сліз, як християнство». В часи бунтарської юності він бачив у Церкві опору визискування трударів, оскільки її вчення визнавало «встановленим самим Богом» поділ людства на класи.

На щастя, невблаганний в своєму плинові час, зрештою, пропонує кожному принциповий і недвозначний вибір: з ким прямувати до вічності? Дмитро Донцов спромігся відшукати єдиноправильний шлях. У 1921 році він опублікував книгу «Підстави нашої політики», де серед інших питань наголошував на необхідності «узахіднення» нашого життя. В церковній царині українці повинні домагатися «визволення нашої Церкви з пут москвинського православ’я» та відновлення «старих зв’язків з церковним законом», що пройнятий «духом активности та індивідуалізму, прикметами, яким українська Церква й нарід завдячують сей дух відповідности, його високорозвинену правову психіку». В 1924 році Донцов оприлюднює статтю «Церква і націоналізм», в якій чітко і недвозначно стверджує, що «похід проти Церкви є рівнозначно і походом проти нації». Цього разу він наважився на критику поглядів Драгоманова, Франка та Павлика за антицерковні настрої та прихильність до соціалізму. Варто зазначити, що попри формальну приналежність до православ’я, Донцов стверджував: «унія (католицизм) своїм характером найбільше відповідала б психіці нашого народу…».

Стан, в котрому перебуває Україна під сучасну пору, є близьким до втрати навіть примітивної пародії на державність. Шлях нинішній навалі московської орди торували носії ідей «цивілізованої і безкровної боротьби», самозакохані себелюбці, котрих мов морську піну й бруд винесли на всезагальний огляд події «майданних революцій» та спричинені смертю «імперії зла» суспільні пертурбації. Страх образити вчорашнього окупанта, плебейська пасивність загалу, неспроможність скоростиглих та випадкових «діячів» гідно оцінити власну роль у суспільстві, вульгаризація і підлаштовування під ситуації основ національного буття впродовж тридцяти років формальної незалежності розбещували і без того доведений ще в часи комуністичного свавілля до отупіння загал. Водночас, відчувається відсутність віри, принциповості й невтомної праці на Божій та національній нивах. Передбачаючи наслідки, Донцов застерігав і кликав відкидати будь-яку схильність до примирення з обставинами. В 1935 році він публікує працю «Кардинал Мерсіє. Слуга Бога й Нації». Захоплюючись постаттю бельгійського клирика й трактуючи його зразком пастира, котрий не кинув дане задля опіки стадо в скрутну годину, вбачаючи в ньому постать, котра «стала заступником і оборонцем свого народу під час німецької навали» (роки Першої Світової війни), Донцов стверджував: «Проповіді кардинала Мерсіє показують правдивий дух воюючої Церкви, яка вміє єднати в душах своїх вождів велику релігійну ревність з такою ж ревністю в службі для рідного краю». Духівник (котрий згідно церковних канонів не мав би втручатися в політичне життя) навчав не благати в поневолювачів милосердя чи ласки. Поєднавши в собі справу ширення Христової Правди й любов до ближніх, себто не вирікаючись національної ідентичності, кардинал Мерсіє в проповідях свідомо торкався проблеми війни і миру, патріотизму й віри, церкви і Батьківщини. Донцов цитував його: «Пімстити злочин проти загалу – чеснота, але стреміти до пімсти в безладді – значить також чинити зло, тому що тоді терплять наші ближні…».

Пасивність – прикмета плебея. Життя – це рух, боротьба, спокій – застій, а згодом і смерть. В націоналіста за думкою і словом завжди іде чин. Донцов спромігся дати чітку і недвозначну відповідь яким є місце Церкви в житті Нації. В праці «Московська отрута», котра побачила світ у 1955 році, цьому питанню відведено цілий розділ. Йдеться про боротьбу між добром і злом, між Христом та войовничим матеріалізмом-атеїзмом. Ось як він про це писав: «Із здвоєним завзяттям намагаються викорінити релігійні почуття в людських душах апостоли диявола (і не лише в Росії). А їх противники, здається, виходять зі стану пасивності, змушені до того катастрофальними подіями наших днів».

Кожна Нація є думкою Бога. Українці є самодостатньою, дозрілою до життя в національній державі етнічною спільнотою, єдністю всіх суспільних станів «живих, мертвих і ненароджених». Історія зцементовує націю спільною долею, а земне буття – мовою, вірою, територією постання, менталітетом, культурою, традиціями, сприйняттям подій, явищ, процесів та реагуванням на них. Ми – нарід з давньою християнською культурою й потужними мотивуючими традиціями. Наша церква спромоглася поєднати відданість вірі й національній ідеї. Ці іпостасі є нерозривними впродовж всього часу боротьби українських націоналістів з поневолювачами та занепадницькими настроями здеградованих маловірів. Дух нації якраз і тримається на глибокій вірі. Донцов писав: «Над нашим Дніпром вирішиться питання, чи здобуде собі Україна назад втрачене право первородства на Сході Європи, чи ні?». Впродовж тисячі років Церква сприяла збереженню та збагаченню української культури. Значний відсоток національних свят є водночас і церковними, а загальноцерковні ввібрали в себе властиві нашому народові забарвлення. Завдячуючи безкоштовним церковно-приходським школам, більшість українців вміли писати і читати, а літургійний хоровий спів мало кого залишав байдужим. Цей перелік насправді є набагато більшим, тож Донцов небезпідставно в статті «Церква і націоналізм» писав: «Похід проти церкви є рівночасно і походом проти нації».

Нинішня «Конституція України» гарантує майже все, окрім одного: обов’язкового навчання основ віри в школах. Усвідомлюючи наслідки, Донцов попереджав понад пів століття тому: «Помилковим є твердження, що держава має займатись виключно тілесними та інтелектуальними потребами нації чи одиниці, не потребами душі, має кріпити тіло і розум, не душу і мораль». І далі: «віддаючи данину «духові часу» держава привласнює собі величезні права, дріб’язкову опіку над одиницею, але лише там, де йде, повторюю, про її інтелектуальний чи тілесний розвій, а не про душевний і моральний». Зрозуміло, що, прикривши геть не християнську суть рожевими деклараціями та пов’язавшись синьо-жовтим прапором, нинішнє керівництво залишається астрономічно далеким від національної ідеї. Гарантуючи бездіяльній і безкорисній одиниці «права», держава позбавляє її відповідальності. Цю двоногу істоту Донцов характеризував наступним чином: «Така людина є «вільною» в державі і суспільстві, а тому має багато «прав» і мало обов’язків супроти суспільного». Нині, вихований на примітивних матеріалістичних ідейках люд, котрий самозакохане «его» ставить вище здорового глузду та відповідальністю перед народом, часткою якого він є, коли свідомо, а нерідко і ні, вдається до справи ганебного гальмування національного поступу. В данім випадку доречним буде зацитувати й думку Блаженнішого кардинала Мирослава Івана Любачівського, котрий у книзі «Чи справді було хрищення Росії 988 року?» писав: «Українська національно-патріотична ідея є нерозривно зв’язана у визвольній боротьбі української нації з ідеєю християнства, яка дає нездоланну силу тій боротьбі. Бог і Україна – це дороговказ на життєвому шляху Українця».

Дуже часто Донцов пише про боротьбу між Богом і дияволом. В 1957 році він публікує брошуру «За яку революцію», де особливо чітко простежується, що основною причиною політичних подій бачить «незриму боротьбу» двох сил. «Боротьба з дияволом… перейшла на землю з неба», і тому, «Хай сліпопороджені не шукають первопричину цих страхіть у світі матеріяльнім, видимім, у суперечках за границі, за землі, за багатства землі, в змагу різних імперіялізмів, – ця причина лежить деінде». На його думку, західний світ, охоплений «дехристиянізацією», ще здатен виступити проти «сил диявола», виразником яких є Москва. «Не йде у світі про конфлікт між державами чи партіями, між лібералізмом і капіталізмом, тими чи іншими економічними або політичними системами. Конфлікт ідейного і духовного характеру, конфлікт між християнством та силами, які хочуть його знищити».

До речі, більшовизм Дм. Донцов теж розглядав як «віру». Влучним й актуальним є його визначення цій формі поклоніння суперникам Господа: «Він має на цілі знести з лиця землі основи нашої цивілізації, заложені тисячу літ тому – родину, власність, людину, створену по образу Творця, її індивідуальність, цілу, основану на науці Христа, систему відносин людини до себе, до ближнього і до Бога». Дійсно, там, де комунізм приходив до влади, руйнувалися храми, знищувався клир, законодавчо заборонялися цілі конфесії та деномінації, а саму людину втоптували в болото, заявляючи, що «інтереси колгоспу або трудового колективу» потрібно ставити вище власних та національних. Замість Бога підсовували кумира, боввани якому не наважувалися демонтовувати до самих початків нинішньої війни. Стан пригнобленості, брак багатьох гарантованих можливостей та речей побутового вжитку, перетворювали людей на матеріаліста-речовика, котрий молився на закордонний одяг, екзотичні страви та технічні новації. Спроба постати над цим спричиняла конфлікт з системою та її здеградованими адептами.

Нинішня трагедія України має логічне пояснення: вчорашні комуністичні дурисвіти та пристосуванці, котрі закликали до боротьби з церквою й практикували переслідування незгідних з існуючою системою, нікуди не зникли. Після проголошення незалежності вони наживалися на економічних реформах, протидіяли патріотичним середовищам вимогами бути толерантними, «неухильно дотримуватись законів», і пестили собі ще підлішу та цинічнішу зміну.

Шлях від злочину до ліквідації його наслідків поділяється на три частини: гріх, покаяння, спокута. Злочин вчинено. Але про вибачення та працю на ниві лікування завданого болю ніхто навіть не підіймав мови. В згаданій «Московській отруті» Донцов запитує: «Чи з цими «дітьми сатани» можна успішно боротися гаслами та принадами «свобідного голосування?»» Навіть не дискутуючи можемо впевнено відповісти: НІ.

Після зміни соціального устрою (позбувшись марксизму, Україна стрибками кинулася до найгірших традицій капіталізму), значний відсоток наділених посадами скоробагатьок й малоосвідчених обивателів почали зводити очі на Захід. Вчорашні комуністи так ненависний їм лад проголосили «справедливим й ідеальним», не згадуючи, що визискування людини людиною також злочин. Ця система узалежнює виробників від власників, змушує одних упиватися вседозволеністю та владою, а інших – мовчати і тремтіти зі страху втратити працю. Зрештою, ідеалізуючи антипода комуно-соціалізмові, чомусь мало хто згадує про законодавчо закріплені, а головне дієві в Європі норми, котрі суттєво обмежують свавілля. Аналізуючи виклики, з якими стикаються країни Заходу, Донцов вказував на приховану від загалу «таємну мафію», котра прагне вже наявного в кремлівських узурпаторів. Її мета – створення єдиної держави зі світовим урядом на чолі. Носячи личину демократизму, вона світоглядно суголосна Москві. Женучись за наживою, наднаціональні потуги нищать кордони між державами, сприяють різкій зміні демографії, стирають різницю між містом і селом, на зміну котрим приходять агломерації.

Донцов осуджував відхід від традиціоналізму: «Що представляє собою сучасний мегаполіс, сучасне місто-велетень? Не треба думати, що там, де нидіє Христова наука, де порожніють храми, що там не здвигається вівтарів якоїсь нової «віри». Там здвигаються «вівтарі» ідолам матеріалізму».

Наприкінці, про найголовніше. Якою є роль України в світовій історії? Як стверджує Донцов, її місія стати «спасителем цілого світу». «Україна своїм географічним положенням, своєю історією буде знову авангардом, передньою сторожею в цім світової ваги змагу двох сил апокаліптичної доби». Хіба це бачення не є пророчим?

Стоячи «на грані двох світів» (визначення з «Декалогу Українського Націоналіста») Україна стримує навалу новітньої орди, для котрої нівеляція здобутків цивілізації, людської гідності, приватної власності і навіть життя є ганебною, проте звичною, практикою. Зрештою, які б виклики не кидали українцям доля та буття, «…знак Христа є тою зіркою, за якою треба йти, щоб місію сповнити, щоб дійсно до визволення привів визвольний рух». Нехай здійсниться.

Вахній Олександр Віталійович. Уродженець м. Черкаси,

український журналіст, письменник, публіцист, політик та громадський діяч.

Член Національної Спілки Журналістів України

реклама

Коментарі  

 
-5 #15 морква 04.04.2024 22:06
"Впродовж тисячі років Церква сприяла збереженню та збагаченню української культури"- товарищ Вахний, прежде чем писать такое, учите немного матчасть.
Церковь уничтожала все славянское- имена, календарь, культуру, письменность.
праздники? что украинского в "добром" празднике Пейсах?
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
+7 #14 Хвєдя 04.04.2024 12:41
Цитую Ромко:
Цитую Філолог:
А цікаво - який відсоток читачів "Прочерку" прочитали цю статтю від початку до кінця?


Клястися гріх. Запевняю, я прочитав


І шо, сильно помогло? :lol:
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
+7 #13 Alex 04.04.2024 11:13
Цитую Вася:
цитирую гения "В згаданій «Московській отруті» Донцов запитує: «Чи з цими «дітьми сатани»...
"Не треба думати, що там, де нидіє Христова наука, де порожніють храми, що там не здвигається вівтарів якоїсь нової «віри». Там здвигаються «вівтарі» ідолам матеріалізму»...
просто шедевр...
Христианство у нас не просто процветает, а свирепствует..попы с властью в обнимку ходят и медальками обмениваются
Церквей у нас ...стало лучше?

Так, стало краще. За часів атеїзму Ви і про це не знали. Про мораль хіба-що парторги згадували, та й то, фальшиву. А нині відкритості більше
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
-8 #12 Вася 02.04.2024 14:13
цитирую гения "В згаданій «Московській отруті» Донцов запитує: «Чи з цими «дітьми сатани»...
"Не треба думати, що там, де нидіє Христова наука, де порожніють храми, що там не здвигається вівтарів якоїсь нової «віри». Там здвигаються «вівтарі» ідолам матеріалізму»...
просто шедевр...
Христианство у нас не просто процветает, а свирепствует..попы с властью в обнимку ходят и медальками обмениваются
Церквей у нас ...стало лучше?
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
-12 #11 Внучок брєжньова 02.04.2024 09:56
Цитую Христя:
Цитую Мішок вовни:
Типовий представник пропахлого нафталіном інтегрального націоналізму. Намагається старе ліпити до нового.

Те що Ви назвали нафталіном, мотивує, додає сил, пробуджує до дій. А ось Ваше "нове" ще не пройшло випробування часом

"Нове" в тлумаченні цього "добродія"-це ніщо інше як "маральний кодекс страителя камунізма".
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
-24 #10 Христя 01.04.2024 21:46
Цитую Мішок вовни:
Типовий представник пропахлого нафталіном інтегрального націоналізму. Намагається старе ліпити до нового.

Те що Ви назвали нафталіном, мотивує, додає сил, пробуджує до дій. А ось Ваше "нове" ще не пройшло випробування часом
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
-26 #9 Христя 01.04.2024 21:44
Цитую 1:
Цитую Христя:
Донцов ім'я відоме. В Черкасах щоправда не бував

В нас своіх досить. 8)

У вас, це в кого? В посткомуністичн ого "совка"? Ну так, ви такі
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
-12 #8 Alex 01.04.2024 20:51
Донцова Москва реально боялася й ненавиділа. А ось шмаркачі котрі лають його їїй геть не страшні
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
+32 #7 1 01.04.2024 14:50
Цитую Христя:
Донцов ім'я відоме. В Черкасах щоправда не бував

В нас своіх досить. 8)
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
+5 #6 Христя 01.04.2024 13:36
Донцов ім'я відоме. В Черкасах щоправда не бував
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 

Додати коментар

Звертаємо Вашу увагу, що "Прочерк" - це майданчик коректних дискусій!

Цікаві новини звідусіль

bigmir)net TOP 100