Колись, на самому початку буремних 90-тих, мене у Черкасах знали усі. Ну майже усі. Широке коло спілкування серед прихильників УНА-УНСО, серед національно-патріотично налаштованих черкащан, депутатство у Черкаській міській раді, бізнес-контакти у становленні охоронного бізнесу давали великі можливості для комунікацій та спілкування.
Так до чого я веду? А, згадав!!! Так от, більшість персонажів теперішньої політики старше сорока років у той час у політичних баталіях не простежувалися. Це було стрьомно, матеріально невигідно і страшно тхнуло порохом. Тоді робили не так, як зараз – податкові, пожежники і усяка інша піхота. Ні, тоді просто вбивали або, у випадку везіння, саджали за кримінальними статтями (переважно зберігання зброї). Звичайно, зброї ми ніколи добровільно не зберігали:).
Так от про персонажів. Вони, ті самі персонажі т.зв. політичного бомонду сьогодення самої різноманітної політичної орієнтації на той час протирали штани на партійних та державних посадах, у райкомах комсомолу, трудилися директорами ПТУ та шкіл з партквитками КПРС у нагрудних кишенях. Інші ганяли із Європи машини, ставили «кришу» на польських та чеських базарах, тусувалися у спортивних костюмах у «Коронах» та «Ярославнах». Тобто, жили повноцінним насиченим життя періоду первинного накопичення капіталу.
90-ті раптово закінчилися. Банківський маркетинг прийшов на зміну революційній романтиці. Останні романтики або вже повмирали з різних причин, або ледве стримують майже фізичну огиду до політичних процесів сьогодення. Колишні комсомольські секретарі, рекетири, наперсточники, торгівці «паленою» горілкою, а інколи просто колишнє і теперішнє «чмо», якому колись поталанило вскочити до різних партійних лав ведуть між собою непримириму ідеологічну боротьбу під різнобарвними прапорами за право дерибану бюджетних коштів різних рівнів. Скажете, про кого це я? Так відкрийте списки депутатів міських та обласної ради і запитайте про тих персонажів у якогось відставного полковника міліції. Почуєте багато нового.
Ходжу вулицями міста! Спілкуюся з колишніми і теперішніми, сьогоднішніми і учорашніми. І думаю, чому ж я не з тими, з ким колись здоровався у «Ярославнах», але й не з тими, які «освоїли» колишні комсомольські ресурси? Що мені усе це нагадує?
А тепер згадайте. На початку 90-тих не кожному кроці довірливим черкащанам ( та й киянам :))пропонували зіграти у наперстки. Люди, які це пропонували і які забезпечували фізичний захист процесу, на сьогодні шановні члени суспільства подеколи і з депутатськими мандатами. Але що вони можуть зробити зі своєю психологією базарного катали? От тому і політична боротьба в Україні здебільшого нагадує гру у наперстки. І з коштів обдурених селян та пенсіонерів політичні «катали» і сьогодні збивають особистий капітал, електоральний і матеріальний. Благо, є досвід.
Я і тоді ніколи не мав справу ні з грою у наперстки, ні з гравцями: було просто гидко. Останні два роки пропозиції дружити зі мною надходили від різноманітних навколополітичних угрупувань, але здебільшого ці пропозиції нагадували пропозицію зіграти у наперстки. А у цій грі, як відомо, виграє лише гравець. І «криша» на зарплаті.
Боротьба між владою і опозицією нагадує політичні баталії відомого ідеолога пограбунку Шури Балаганова та київського шулера Паніковського: - «Тільки пограбунок! Ні – тільки крадіжка!». Спробую залишитися просто українським націоналістом. І черкащанином.
Володимир Мамалига, громадський діяч, журналіст
реклама
