У кожного міста є свої легенди, які уособлюють його дух. Якби мене попросили згадати найколоритніші постаті Тального, я назвав би старих, давно померлих дідів.
Мене інколи няньчив сусідський дід Веселовський, якого звали Денис Францевич. Він носив солом’яного бриля і курив люльку. Коли залишався, то накурював так, що можна було сокиру вішати, а мені шестимісячному тикав скоринку хліба й казав: ”Юрку, хочеш булку?” Свого часу Дениса Францевича розкуркулили й заслали на Північ. Там він нібито замерз. Поки готувалися до похорону, дід у холодних сінях відійшов. Потім прожив кілька десятків років.
А ось на Юхима Нечипорука всі казали ”дід Гуню”. Він був конюхом у школі й трохи гундосив. На запитання про роботу відповідав: ”Та ось коней гуню”. Одного разу пригнав коня до пам’ятника Леніну. Ленін лежав горизонтально, бо його лише збиралися встановити на постамент у сквері. Дід прив’язав коня до вказівного пальця і залишив пастися. Потім ледве не загримів на Соловки.
Був ще один дід, який возив кіньми залізну бочку з керосином. Заїздив на вулицю й щосили гукав: ”Карасину, карасину!” Уперше я не розібрав, що він кричить, й думав, що він продає карасів. Просив показати рибу, а дід так уклепав нагайкою по возі, що якби я вчасно не відскочив, то спробував би на власній шкірі це стародавнє знаряддя.
Тепер у повітових містечках зовсім нема легендарних дідів. Мені ось здається, що скільки б я не старів, ніколи не досягну навіть дещиці їхньої слави. Ні величчю вчинків, ні цільністю характеру. Може, просто діди були з минулого? Звідти, де ми полишаєм своє щастя.
Юрій Стригун, журналіст «Газети по-українськи»
* передрук, авторська колонка на сайті Дзвону
реклама
