реклама

318117552_5536962506421284_6598195532234448311_n Будували. Зводили. Скликали село на толоку. Піт із чола будівничих, кров із пальців сусідських бабів, що, замішавши глину з вівсяними гостюками і кінськими кізяками, затирали стіни, готуючи їх до біління, лишилися тут, під жмутами лікарських трав у кутку.

Грали весілля. Впустили життя. У порожні голі стіни зайшло й оселилося щастя. Вікна вбралися у фіранки з вигаптуваними білим по білому квітами, стіни - в рушники і у фотокарточки молодої родини, несміливо підмальовані міським фотографом в колір. Подвір'я замайоріло білизною хрумких випраних пелюшок і лопотінням маленьких ніжок попід грушею.

Щовечора хата приймала витруджене на полях, втомлене щастя, огортала рушниками на кольорових фотокарточках, пахтіла м'ятою і звіробоєм по кутках, дихала в такт із любов'ю, прикусивши губу, щоб не розбудити малечу, а зрання - ще як тільки сонце протирало спросоння очі й умивало росою горизонт - випускала щастя трудитися - доїти корів на фермі, збирати хліб у полі і зубрити науку в школі. Ховала від чужого ока і злагоду, і розпач, трималася з ними за руки і в найголодніші дні, і тоді, коли світ розквітав радістю.

Гуляли весілля. Гучне. На все село! Шалаш розбили до пів городу. Зелений спориш витоптували ноги односельців, витанцьовуючи драпацульки під акордеон сільських музик. Випускали частинку щастя в самостійне життя. А потім ще одну. І ще. І ще... Стіни порожніли, і ту порожнечу заповнювали нові фотокарточки, що прилітали в білих конвертах.

Щоліта кирпатий горох із фотокарточок висипався на поріг і наповнював стіни новим щастям. А потім виростав, летів у своє життя, залишаючи поміж фіранками спогади.

Щастя ставало тихим. Не спало вночі, хвилювалося за дітей, онуків, правнуків, кректало струдженим попереком, зустрічало новий день, споглядаючи з-за фіранок, як сонне сонце встає понад лісом, ковзаючи тінями в павутинках зморщок на обличчях.

Щастя споловинилося. Лишилося самотньо блукати між стінами, хватаючись вузлуватими зморшкуватими пальцями за їх білизну в пошуках рідних рук. Ледве втоптана стежечка споришем від хати до льоху лиш врядигоди нагадувала, що колись тут вирувало і гомоніло. Гомоніло і вирувало. Щасливило. Жило...

... Хата видихнула із себе останнє життя.

Дивиться на світ сліпотою розчахнутих вікон і дверей, за якими - порожнеча. Голі стіни і запах самотності. Спориші поросли пиріями, стара груша заступає колись стежку на город. У розбитій шибці, що дивиться просто на трасу, протяг тріпає фіранку. З вигаптуваними білим по білому квітами...

448472224_7609278182523029_1567205938725306773_n

___________________________

Я не знаю історії цієї хати. Вона так запала мені в око й душу дорогою на відпочинок, що я сіла писати цю історію як тільки доїхала туди. Вже дорогою назад, коли зупинилися її сфотографувати, побачила ту фіранку, про яку писала спочатку, за розбитою шибкою.

Я не знаю, що за кількадесят років буде на місці нашого дому: згарище, нікому не потрібна пустка чи місце щастя для когось - наших онуків чи чужих людей - головне, щоб не кацапів.

Те завтра дуже примарне насправді, живім СЬОГОДНІ, бо коли нас не буде, навіть наші стіни будуть не потрібними...

Марина Северинчук, черкащанка,

очільниця Центру студентського розвитку та культурних програм ЧДТУ

*допис з "ФБ"

реклама

Інші матеріали по темі:

Коментарі  

 
-2 #2 Кузя 23.06.2024 03:40
Копачі кладів кажуть, що багато зниклих сіл заросли лісом саме після московських навал. Вони порівнюють старі карти Боплана тощо з новими гугл. Життя в селі зникає не лише через урбанізацію, що є зрозумілим через розвиток виробництв.
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
+6 #1 Гриша 19.06.2024 18:48
Сумно.
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 

Додати коментар

Звертаємо Вашу увагу, що "Прочерк" - це майданчик коректних дискусій!

Цікаві новини звідусіль

bigmir)net TOP 100