У серпні я цілий день плів камуфляжні сітки для ЗСУ. І робив це не в Україні, а в Німеччині – в сіткарні „Любек F-16”, яку організував і очолює Віктор Буткевич.
У кожного з нас трапляються зустрічі і знайомства, які залишають відбиток на все життя, а буває і змінюють його якщо не відразу, то з часом. Таким стало і моє знайомство з ровесником з села Ковалихи, що на Смілянщині, Віктором Буткевичем, з яким ми познайомилися в травні 1973 року на збірному пункті в Корсунь-Шевченківському, коли нас призвали до радянської армії. Щось мені заімпонувало в цьому неговіркому, скромному хлопцеві, викликало симпатію.
Ми потрапили до однієї військової частини в Харкові, хоч служили в різних ротах, які розташовувалися у протилежних кінцях величезного міста, тож зустрічалися не часто. Але не загубилися. Напевне, нас поєднувала і любов до музики. Щоправда, я був лише, так би мовити, її фанатом, а Віктор ще й грав у армійському ансамблі – ВІА, як тоді називали. Грав і після армії в Смілі на радіозаводі і поза ним.
Згодом доля занесла його у Дніпро, там він і одружився, опісля, виїхав до Німеччини. Та про Україну не забував, приїжджав, навідувався і до мене. Приїхав якось і після повномасштабного вторгнення, попросив звести з кимось у Смілі, хто активно волонтерить для ЗСУ, плете сітки. Я дав координати волонтерського центру „Територія гідності”. Він їм дещо допоміг. Отак я дізнався, що Віктор Буткевич уже не просто музикант, який закінчив Канівське культурно-освітнє училище і спеціалізується на ударних інструментах, співає у Німеччині в хорі, грає на заходах. Він ще й активний волонтер, який організував у Любеку сіткарню, знайшов небайдужих жіночок-україночок і плете з ними камуфляжні сітки для ЗСУ.
Того разу Віктор запросив мене до себе в гості – щиро, не для годиться. Два роки я вагався, а в серпні цього року таки поїхав. Звісно, навідалися ми і до сіткарні, де товариш познайомив мене з неймовірно працьовитими, веселими українками, які стійко витримали мої невмілі спроби у плетінні і таки, здається, чомусь навчили. А справа ця непроста, я б навіть сказав важка. У всякому разі, після кількох годин роботи мені наче кіл у спину вставили, а вони ж там гарують регулярно. Тож я низько вклоняюся їм і всім, хто робить це в Україні, за небайдужість, самопожертву, патріотизм. Адже на фронті сітки – розхідний матеріал. Їх треба і треба. Сіткарня „Любек F-16” уже має напрацьовані гарячі напрямки, на яких на їхню допомогу чекають. Матеріали купує і відправляє сітки своїм коштом Віктор Буткевич. Як каже: „Це мій хрест”… Він же знайшов приміщення для роботи, про що мені розповіли його приязні колеги.
Сіткарня вже має свою історію: роботу вона почала 19 червня 2024 року. До речі, просто під відкритим небом. Це ще раз засвідчує: хто хоче допомагати нашим воїнам, той буде це робити, ніщо йому не завадить.
Як розповідає Віктор Буткевич, назва „F-16” з’явилася, коли Україні дали ці американські літаки. Вона промовляє коротко і чітко: Україні потрібна зброя! І камуфляжні сітки, щоб ворог її не бачив, а лише відчував смертельне ураження.
На початках бувало, що Віктор працював один, навіть у його квартирі певний час стояла рамка, і він плів сітки вдома. Бо не з тих, хто здається, впертості і наполегливості йому не позичати. А тим часом писав листи з проханням про допомогу до місцевої влади, у пошуках приміщення пішов навіть до кірхи (церкви).
– Я всюди бив на сполох, – розповідає Віктор, – наголошував, що в Європі вже іде страшна війна, Україні потрібно допомагати, бо вона жертва агресії. Чи німці готові воювати, якщо Україна не встоїть? Але дехто і нині не усвідомлює страшної небезпеки. Я приїхав до Німеччини 27 років тому. За цей час змінилося покоління. Тоді ще були живі люди, які пам’ятали Другу світову, її жахи. Нинішнє покоління виросло в добрі і комфорті. Чи зможе воно поміняти добробут на зброю і шанці, щоби захищати рідну землю від убивць і ґвалтівників з росії?
Як уже мовилося, сам Віктор сидіти, склавши руки, не може і не хоче. Тому і взявся за те, що може. Проте і в цій справі один багато не зробиш. Шукав однодумців. У Любеку українців зараз чимало, але знайти людей у сіткарню виявилося непросто. Більшість, на жаль, інертна, у кращому разі люди прийдуть на мітинг чи якийсь культурний захід. А плетіння сіток вимагає планомірної, систематичної роботи. Тому багато з тих, що таки прийшли, відсіялися. Залишилися подвижники, ті, на яких Віктор уже може покластися.
Середній вік його бойової згуртованої команди – 65-75 років. Маємо ще одну проблему – пасивність молоді. Але ким будуть згодом ті, хто вже сьогодні забуває, що на Батьківщині біда? Українці, які втекли від війни, живуть у чужій країні. Їм зараз допомагають, та чи буде так завжди? Як писав Шевченко: „У своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”… Лише у своїй! Та щоб вона була, потрібно згуртуватися всім і допомогти вистояти Україні. Однак, як сумно зауважив Віктор, схоже, що дехто вже й не дуже хоче закінчення війни, аби допомогу не забрали...
Віктор Буткевич згадує, як звертався по допомогу з організації сіткарні до німецько-українського товариства ДАХ Любек, але відповіді не дочекався, як підводили деякі люди, на яких сподівався, як у Польщі виникали проблеми з доставкою сіток на фронт. І водночас розповідає, як навчався плести сітки в Києві, в сіткарні „Солом’янські сіточки”, як хлопці-біженці допомогли зробити рамки для плетіння сіток, про пастора кірхи, який надав безплатно приміщення для роботи, про те, як знайшов помічників у Дніпрі. Для нього ЦЕ нормально. Бо свого часу, коли працював в Будинку культури, безплатно навчав українських дітей. Між тим, один урок музики коштує 25 євро. За рік він запропонував батькам давати раз на місяць (!) 15 євро на ЗСУ. Дітей поменшало…
– Я, напевне, лише в Німеччині остаточно збагнув, що українець. Для мене це важливо, як і те, щоби Україна була, щоби вона перемогла, – каже Віктор.
Наслідком цього усвідомлення є вже понад 2,5 тисячі метрів квадратних камуфляжних сіток, які він сплів зі своєю командою для ЗСУ. А тепер уявіть, якби кожен біженець з України почувався таким українцем як він, і був таким же наполегливим…
Олександр Вівчарик, журналіст
реклама
